Стою поряд з Людмилою в нашому спільному Білопіллі й наслухую жадібно всі довколишні звуки: солов’їне «тьох-тьох» і зозулине «ку-ку» у моєму тонкому сприйнятті тотожні кращим ліричним віршам поетеси-землячки, які вона мені начитала, й пісням, які задушевно наспівала зі сцени районного Палацу культури, а востаннє – й зі сцени сільського будинку культури у моїй материнській Марківці над Сулою. Боже, подумав я, усе благосне та пречудесне відбувається лишень наприкінці квітучого травня: і наше знайомство у Харкові рівно десять років тому, й несподівано чистоджерельні вірші, що просяться із серця при спілкуванні з вродливою та щедрообдарованою молодою жінкою, і святе почуття батьківської любові до тієї ж Люди Калиновської, яка є ровесницею моєї доньки Лесі! Спасибі, доле, за цей розмай чуттів і прагнень! Дай побільше ласки моїй названій поетичній дочці з білопінного районного містечка на Вирі, у моїй дорогій прабатьківській Білолебедії!

Читаю мудрий зачин до нової, ось цієї, що у твоїх руках, читачу, книжки:

Сходами нагору –
це не те, що вниз.
Важко йти до щастя –
боляче до сліз.

Тут кожне слово – справжнє, виношене, перевірене на точність і єдність. Знаю, доля поетеси далеко не безхмарна, не метеликом витала її душа над рясноцвітом, а чайкою степовою кигичила над стернями й висохлими від спраги криницями. На превеликий жаль, щоб стати справжньою поетесою для небагатьох і для всіх, треба пройти нелегкі стежки-дороги по життю, через юрбу та зчаста й через глуху пустелю. Як це було з Лесею Українкою чи Ліною Костенко… Висока ціна творчості й визнання! Людмила її сплачувала і сплачує повною мірою. Знаю, про що мовлю, за кожне своє слово готов нести відповідальність.
Світ чудовий і залюднений, та справжньої людяності в ньому таки ж недостатньо. Тому кожна справжня особистість, боляче поранена невпорядкованою дійсністю, черствістю суспільства, мимоволі занурюється у свій внутрішній світ і сама собі допомагає виживати та ще й покращувати долю іншим, близьким і далеким, вродливим і не дуже, гідним і не зовсім… Це й робить Людмила Калиновська, і, на мій погляд і глузд, робить досить успішно й плідно.

А це ось цитую з іншого вірша, який перегукується з вищецитованим і є мені особливо близьким, нібито я сам його написав:

Давай удвох, щоб не накликать лиха, нишком,
Помовчимо у світ до щастя й до плачу.

Вважаю, що не один вдумливий і вразливий читач, так само, як і я, перейметься почуттями поетеси – на світі більше споріднених душ, аніж ми іноді думаємо.
У поетеси Калиновської вже є свій читач, і не тільки в провінційному Білопіллі, є він віднедавна і в столичному Києві (Людмила друкувалася в різних популярних виданнях), і в обласних Сумах та Луганську, а тепер уже й у невеличкому Сватовому на річці Красній, куди мої друзі, поети і композитори, привезли з Білопільщини чудові враження про непересічний талант моєї землячки і духовної доньки Людмили Калиновської.

Нині я далеко від Люди, але оте спільне й споріднене – любов до рідної верхосульсько-вируючої землі, поклоніння червоній калині в зеленому лузі – блукає білими гречками, сонячними соняхами, лапатолистими цукровими буряками та кукурудзами нашої дорогої Білолебедії, освяченої високим іменем Олександра Олеся.



2011

*Передмова до збірки Л.Калиновської "...в омріяну голубінь"