ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.13
01:24
Я знов помилився. Відкрився не тим.
Зарано розправив я крила.
Подумав, там сяйво. А там - тільки дим
Багаття, де совість згоріла.
Я так помилявся! Не з тими я вів
Палку та відверту розмову.
У струмі нещирих, надуманих слів
Зарано розправив я крила.
Подумав, там сяйво. А там - тільки дим
Багаття, де совість згоріла.
Я так помилявся! Не з тими я вів
Палку та відверту розмову.
У струмі нещирих, надуманих слів
2024.05.12
23:39
Чи промовлялися слова,
Чи у рядки ставали струнко,
Та правди тей потік не мав-
Нещирість вищого гатунку.
І, розтікаючись між тим
У ефімерності безмежній,
Лягали маревом густим
Чи у рядки ставали струнко,
Та правди тей потік не мав-
Нещирість вищого гатунку.
І, розтікаючись між тим
У ефімерності безмежній,
Лягали маревом густим
2024.05.12
21:14
Невже це й справді
Я тонкосльозим став од старості?
Тільки-но сирена розлуниться
Своїм протяжним воєм,
Я тонкосльозим став од старості?
Тільки-но сирена розлуниться
Своїм протяжним воєм,
2024.05.12
16:33
Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було т
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було т
2024.05.12
16:32
Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)
Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.
(20.12.1939 - 16.12.2002)
Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.
2024.05.12
13:29
Кров на руках у сивих дітлахів,
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.
На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.
На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
2024.05.12
09:46
Від самого початку війни Олексій Юков очолює групу «Плацдарм», яка забирає з лінії фронту тіла загиблих. Ця сумна цифра становить вже понад півтори тисячі тіл. Нерідко доводиться збирати рештки рук і ніг, кістки…
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інк
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інк
2024.05.12
07:42
Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!
Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!
Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
2024.05.12
06:30
У читальні тихій залі
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
2024.05.11
22:46
Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!
Тихі русофіли!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!
Тихі русофіли!
2024.05.11
20:58
Прив’яже шибка небо швидко, як осу.
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.
В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.
В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у
2024.05.11
13:21
Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся
2024.05.11
06:12
Травень шукає притулку,
спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
2024.05.11
05:31
Погаснуть заграви багряні
Та вибухи стихнуть будь-де, -
Ще трохи - і тиша настане,
І спокій на душі спаде.
Лиш треба не втратити віру
І мати упевненість в тім,
Що можна знешкодити звіра
За злочини скоєні ним.
Та вибухи стихнуть будь-де, -
Ще трохи - і тиша настане,
І спокій на душі спаде.
Лиш треба не втратити віру
І мати упевненість в тім,
Що можна знешкодити звіра
За злочини скоєні ним.
2024.05.10
14:43
Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
2024.05.10
12:55
Жебрак несе на горбу крик,
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
ОПс Ірина Островська (1967) /
Проза
Могильник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Могильник
Могильник
Вулиця була безлюдна. Пожовкле мокре листя чавили чоловічі ноги у високих гумових чоботях. Чолов’яга був великий, у чорному дощовику і тримав на плечах лопату. Коли йшов повз хатин – люди, перелякано хапаючи дітей, зачиняли двері. Бо цей чоловік був для них передвісником смерті. Так то сталося, що декілька раз, коли його зустрічав хтось із односельців, то незабаром відходив до іншого світу.
Звали його Степан, і він копав могили. Та нікого не цікавило, яке серце б’ється під чорним плащем, які думки й туга наповнюють його розум і душу. А був Степан за своєю натурою амбітний, досить романтичний, філософського складу розуму, часто закохувався. І доля його була теж… досить романтична та складна.
Сорок років тому, молодим красенем, він так закохався у свою вчительку, що навіть хотів покінчити життя самогубством. А потім зустрів дівчину з рудим, як сонце, волоссям. Його естетичний смак пізнав таку розкіш, що, не замислюючись Степан оженився. На жаль, крім гарного волосся, нічого йому в ній не подобалось. За дев’ять років розлучився, залишивши жінку з двома дітьми, та зійшовся з молодичкою, яка вміла цінувати його красу, розум і силу. Вона ж його так кохала, народила донечку, за якою Степан світу не бачив. Здавалося, ось воно – щастя! Вирішив кар’єру зробити, вступив до комуністичної партії, та партія його недооцінила. "Дарма" – вирішив він, - вистачить мені родини". Та коли донька підросла – потрапила не в ті руки, за п’ять років спилася, захворіла на туберкульоз. Розпач охопив чоловіка, життя втратило будь який сенс, залишився тільки сором і дикий біль. А власний дім перетворився для нього на чужу хату. І в тому розпачі вирішив він стати копачем могил.
Він відчував себе богом, коли люди заходили у його двір із проханням про яму для небіжчика. Як бог, він ступав по землі, що належала до ділянки кладовища. Мірно розкреслював клаптик землі, не поспішаючи, зі смаком, устромлював лопату в неї, і тільки тоді починав жити! Дихав на повні грудьми і, перевертаючи землю, починав свою розмову із хазяїном-небіжчиком чергової могили: "Ось бач, Миколо, хіба не знав, що я тобі дім останній будуватиму? Ти ж знав це, а так соромився мене. Та що там, я усе прощаю. Ти ж мертвий, а я живий! Бо тільки тут я і відчуваю себе живим, Миколо. Ти навіть не чуєш мене, але скажу тобі, що в мене на серці, пожаліюсь, бо нема кому…" І розповідав він невидимому померлому про своє горе, життя, про свої мрії, турботи, а під кінець роздиралося небо від крику та чоловічих сліз… Так із року в рік.
…Цього дня йшов дощ. Померла стара Катерина, сусідка. Степан як завжди, розпочав роботу і розмову. Все вилив Катерині. Та й зла до неї не мав, бо була вона жінка людяна, одна на селі вміла посміхнутися до нього й заговорити. Та коли дійшов копальник до дна могили, щось у ньому вибухнуло. Гнів обійняв його почуття: "Та що я розмовляю зі смертю?! Нема вас тут нікого! Нема! Повсюди смерть!". І з розмаху кинув лопату в куток. Але щойно лопата глухо впала – над глибокою ямою, в якій сидів бідолаха, наче небо розчахнулося і почув він багато стогону, крику та шуму, й полилися сльози з неба, обмиваючи забруднене обличчя копача. Той затуляв вуха, а небо все ревіло. "Боже, змилуйся наді мною!" – у відчаї закричав він . Мить – і бачить: стоїть над краєм ями чоловіча постать: "Ти звав Мене? Ось Я, твій Бог і Бог твоєї доньки. Твоє Життя. І місце це не мертве, а святе. Катерина бо, що їй жалівся – свята. Вимолив - таки життя. Біжи жити, бо труна твоя згоріла". І розійшлися хмари, сонце осяяло Степана, а чоловік той зник. У копача серце калатало. Він відчув, як земля під ним горить, як печуть п’ятки, кинувся геть!
Підбіг до краю села і побачив дим: палала його хата, його "труна"…
Погорільці виїхали з села. Кажуть, що донька зцілилася, а копач могил з дружиною пішли. Куди пішли? Напевно у життя. Бо смерті у Житті немає.
2011 р.
Вулиця була безлюдна. Пожовкле мокре листя чавили чоловічі ноги у високих гумових чоботях. Чолов’яга був великий, у чорному дощовику і тримав на плечах лопату. Коли йшов повз хатин – люди, перелякано хапаючи дітей, зачиняли двері. Бо цей чоловік був для них передвісником смерті. Так то сталося, що декілька раз, коли його зустрічав хтось із односельців, то незабаром відходив до іншого світу.
Звали його Степан, і він копав могили. Та нікого не цікавило, яке серце б’ється під чорним плащем, які думки й туга наповнюють його розум і душу. А був Степан за своєю натурою амбітний, досить романтичний, філософського складу розуму, часто закохувався. І доля його була теж… досить романтична та складна.
Сорок років тому, молодим красенем, він так закохався у свою вчительку, що навіть хотів покінчити життя самогубством. А потім зустрів дівчину з рудим, як сонце, волоссям. Його естетичний смак пізнав таку розкіш, що, не замислюючись Степан оженився. На жаль, крім гарного волосся, нічого йому в ній не подобалось. За дев’ять років розлучився, залишивши жінку з двома дітьми, та зійшовся з молодичкою, яка вміла цінувати його красу, розум і силу. Вона ж його так кохала, народила донечку, за якою Степан світу не бачив. Здавалося, ось воно – щастя! Вирішив кар’єру зробити, вступив до комуністичної партії, та партія його недооцінила. "Дарма" – вирішив він, - вистачить мені родини". Та коли донька підросла – потрапила не в ті руки, за п’ять років спилася, захворіла на туберкульоз. Розпач охопив чоловіка, життя втратило будь який сенс, залишився тільки сором і дикий біль. А власний дім перетворився для нього на чужу хату. І в тому розпачі вирішив він стати копачем могил.
Він відчував себе богом, коли люди заходили у його двір із проханням про яму для небіжчика. Як бог, він ступав по землі, що належала до ділянки кладовища. Мірно розкреслював клаптик землі, не поспішаючи, зі смаком, устромлював лопату в неї, і тільки тоді починав жити! Дихав на повні грудьми і, перевертаючи землю, починав свою розмову із хазяїном-небіжчиком чергової могили: "Ось бач, Миколо, хіба не знав, що я тобі дім останній будуватиму? Ти ж знав це, а так соромився мене. Та що там, я усе прощаю. Ти ж мертвий, а я живий! Бо тільки тут я і відчуваю себе живим, Миколо. Ти навіть не чуєш мене, але скажу тобі, що в мене на серці, пожаліюсь, бо нема кому…" І розповідав він невидимому померлому про своє горе, життя, про свої мрії, турботи, а під кінець роздиралося небо від крику та чоловічих сліз… Так із року в рік.
…Цього дня йшов дощ. Померла стара Катерина, сусідка. Степан як завжди, розпочав роботу і розмову. Все вилив Катерині. Та й зла до неї не мав, бо була вона жінка людяна, одна на селі вміла посміхнутися до нього й заговорити. Та коли дійшов копальник до дна могили, щось у ньому вибухнуло. Гнів обійняв його почуття: "Та що я розмовляю зі смертю?! Нема вас тут нікого! Нема! Повсюди смерть!". І з розмаху кинув лопату в куток. Але щойно лопата глухо впала – над глибокою ямою, в якій сидів бідолаха, наче небо розчахнулося і почув він багато стогону, крику та шуму, й полилися сльози з неба, обмиваючи забруднене обличчя копача. Той затуляв вуха, а небо все ревіло. "Боже, змилуйся наді мною!" – у відчаї закричав він . Мить – і бачить: стоїть над краєм ями чоловіча постать: "Ти звав Мене? Ось Я, твій Бог і Бог твоєї доньки. Твоє Життя. І місце це не мертве, а святе. Катерина бо, що їй жалівся – свята. Вимолив - таки життя. Біжи жити, бо труна твоя згоріла". І розійшлися хмари, сонце осяяло Степана, а чоловік той зник. У копача серце калатало. Він відчув, як земля під ним горить, як печуть п’ятки, кинувся геть!
Підбіг до краю села і побачив дим: палала його хата, його "труна"…
Погорільці виїхали з села. Кажуть, що донька зцілилася, а копач могил з дружиною пішли. Куди пішли? Напевно у життя. Бо смерті у Житті немає.
2011 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію