Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.12
23:33
Зимова соната лунає красиво,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
2026.03.12
22:48
Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
2026.03.12
17:24
У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
2026.03.12
17:01
І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
2026.03.12
15:16
Я чув, що скоро весняна відлига
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.
Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.
Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
2026.03.12
11:36
Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
2026.03.12
11:08
Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
2026.03.12
10:43
Його музика давала натхнення майже кожному композитору європейської традиції - від Моцарта до Шенберга. Навіть рок-музиканти світового рівня Кіт Емерсон та Інгві Мальмстін вважають його своїм вчителем.
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
2026.03.12
07:24
Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
2026.03.12
01:36
Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
2026.03.11
22:40
Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
2026.03.11
17:44
Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
2026.03.11
15:49
Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
2026.03.11
14:04
У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
2026.03.11
12:15
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
2026.03.11
10:47
Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Олехо (1954) /
Проза
Муза-2.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Муза-2.
Минуло кілька днів, як мене відвідала Муза, неземне створіння із казки чоловічих сподівань. Спогади про неї не давали мені покою. Я уже сам не знав, що то було – реальність із потойбічного паралельного світу, чи матеріалізований привид отих підсвідомих мрій, які, як відомо, не одного бідолаху завели борсатись у неестетичному багні ілюзорних гризот. Коли почуття туги за втраченим досягло апогею, я пішов у магазин і купив собі пляшку горілки, щоб хоч якось заглушити ці неприйнятні для нормального існування спогади. На дворі хлюпотіло і смеркалося. У пляшці залишалося уже зовсім нічого і я збирався йти спати, як у двері раптом хтось подзвонив. Трохи затинаючись після завеликої, як на мене, питущого інколи і в розумних межах, хмільної дози, я відчинив двері. В коридорі, обтрушуючись від наслідків сльотливої негоди, стояв горбатий віслюк.
- Привіт! - неначе давній знайомий, сказав він. - Можна?
- Що можна? – намагаючись не виказувати подиву, перепитав я.
- Ну, звісно, увійти – віслюк скорчив гримасу, подібну на посмішку, демонструючи великі жовті зуби без жодних ознак карієсу.
- Звичайно, прошу.
Я відступив убік, впускаючи його в помешкання. Постукавши для ввічливості копитами у прихожій, віслюк зайшов на кухню, де я перед тим на самоті розправлявся із сорокаградусними ліками.
- Можна? – знову запитав він, косячи очима в бік пляшки.
- А чому б ні?
Я вилив горілчані остатки в широку миску. Віслюк одним подихом втягнув її зміст, шумно занюхав широким листком старого пожовклого фікуса, який доживав свого віку на моїй
не менш старій кухні, після чого двигнув горбом і той миттю перетворився на двійко крил, чи то сірого, чи то колишнього білого кольору.
- Полетіли? – раптом запропонував він.
- Полетіли – відповів я, ні на хвильку не сумніваючись у прийнятому рішенні. Не кожний день випадає нагода розважитись із літаючим віслюком. Крім того, я не хотів, щоб він
вважав мене за повного бовдура, нездатного на нестандартне мислення. Скориставшись
ослінчиком, я забрався верхи на віслюка. Він голосно закричав: Іаааа!, стрепехнув крильми і ми через квартирку вилетіли на двір. Дощ уже закінчився, де-не-де іскрилися зорі. Повний місяць ледь виказував свою присутність за млою ще захмареного неба.
- Ориентация: север! - чи то повідомив, чи то проспівав мій новоспечений товариш.
Летіти було цікаво і зовсім нестрашно. Але оскільки подібні польоти в класичній літературі описувалися не один раз, я про свої враження краще промовчу. Через не надто тривалий час ми опустилися біля підніжжя гори, висоту якої важко було визначити у нічній напівтемряві.
- За мною! - неголосно мовив віслюк. - Але тихо і обережно. Це зона екологічної зачистки..
Я не став нічого уточнювати. Обережно, так обережно. У повній тиші ми почали сходження. Чомусь мені і в голову не прийшло запитати: куди, навіщо і для чого ? Шлях догори був не надто крутий і добре втолочений. Згодом, поруч із нами, почали з’являтися якісь тіні, почулися шерехи, приглушене сопіння. Віслюк не звертав на це уваги, отже і я не особливо дивувався. Мало кому потрібно туди, куди і нам. Раптом блимнув вогник ліхтарика, хтось несамовито закричав:
- Кто не спрятался – я не виноват!
Після цього у безпосередній близькості від наших голів щось просвистіло, потім це щось гепнуло у інше щось і роздався пронизливий вереск. У світлі ліхтаря я побачив бороданя в окулярах і в камуфляжній формі.
- Попав, попав! – радісно кричав він, розмахував чи то луком, чи то арбалетом.
По іншій бік від нас, схопившись за стрілу, що сторчала із грудей, стояв чоловік десь мого віку, але значно солідніший і огрядніший. Із того місця, куди влучила стріла, наче з проколотої камери із шипінням стало виходити повітря. Чоловік швидко зморщився, схуднув і безтілесною оболонкою осів на землю. Із тої оболонки вискочив маленький
чоловічок і, петляючи та підстрибуючи, наче заєць, хутко побіг униз.
- Ти дивись, маститого завалили – зітхнув віслюк і на моє німе запитання пояснив:
- Відстріл іде. Мисливці із племені критико-голових полюють за поетами. Зазвичай молодих і необстріляних підстерігають, а тут маститий підставився. Ну чого йому вдома не сидіти та на лаврах не спочивати? Мабуть, другої молодості закортіло. Жаль старого. Тепер можна не боятися, вони більше одного за раз не полюють.
Перевівши дух від побаченого, ми продовжили своє сходження. Незабаром дорога привела до високої споруди, над входом до якої висів червоний ліхтар і великими літерами було написано: ДОБРО ПОЖАЛОВАТЬ НА ПАРНАС. Тільки тепер я второпав ціль
нашої мандрівки – тут можна знайти моє загублене щастя, мою Музу.
- Прийшли – видихнув віслюк і відчинив двері.
Після темряви у очі різонуло світло. У кутку за столом сиділа жінка бальзаківського віку,
огрядна, з крупними тілесними формами. Під носом трохи чорніли вусики, а на носі зручно примістилася бородавка середньої величини.
- Дай, Боже, здоров’я! – привітався я, але віслюк своїм копитом наступив мені на ногу і останнє слово привітання застряло мені у горлі. Тож на зовні вилетіло тільки: - Дай, Боже…
- Здесь не подают – низьким голосом відповіла дама. – Что вы хотите?
- Музу хочу – попросив я.
- Все Музу хотят. Жінка оцінюючим поглядом подивилась на мене і спитала:
- А сможете?
- Один раз зміг – скромно відповів я.
- Хорошо, сто баксов на стол і вперед.
- Але в мене нема таких грошей – зніяковів я.
- За неимением денег, можна и талантом, если таковой имеется – жінка звернула увагу на віслюка.
Той весь цей час чомусь мовчав, але зрозумівши, що йдеться про нього, вмить преобразився – підтягнувся, задер догори голову і якби мав ще вуса, то неодмінно би їх підкрутив.
- Я согласен – пафосно мовив він, перетворившись на осла.
- Ну, если согласен, садись за рояль - вона кивнула в бік музичного інструмента, що стояв в іншому кутку прийомної. – Петь будем.
Віслюк, наче вправний музикант, хвацько підбіг до рояля, правильною поставою всівся на стільчик і не знаю яким чином, але почав награвати мелодію.
- Второй этаж, палата номер шесть – даючи мені ключа,сказала дама.
Не вірячи своєму щастю, я побіг догори. У спину лунала музична какофонія і низький жіночий голос: - По аэродрому, по аэродрому лайнер пробежал, как по судьбе…
За мить я вже був біля шостої кімнати, поспіхом відкрив двері і… На недбайливо заправленому ліжку у фривольній позі сиділа фігурова дівиця з намальованими силіконовими губами. Інший силіконовий орган ледь не вивалювався із пазухи.
- Мужчина, угостите сначала сигареткой, а потом я вас… – дівиця чмокнула губами, наче хотіла мене з’їсти. Ця вульгарна особа не була моєю Музою!
Я прожогом вискочив з кімнати і побіг униз прямо до дверей. В прийомній відбулися деякі переміни – за роялем вже сиділа дама, а мій віслюк, можна, навіть, сказати мій товариш, зціпивши докупи копита, як це роблять руками оперні співаки, задерши до стелі голову і притуливши вуха до спини, несамовито виводив: - Ах, какая женщина, какая женщина, мне б такую…
Я вискочив із світла у темряву, за щось перечепився, гепнувся і все раптом щезло. Очухався я від голосу сусідки, що стояла на порозі напіввідчинених дверей:
- Ну як вам, пане Олександре, не соромно. Наче б то не питущий, а таке творите. Дивіться, як у вас натоптано і ви па підлозі п’яний лежите. Ну хіба це гідно інтелігентної людини?
Сусідка моя, жінка критичного віку, можливо і мала раніше на мене якісь види, але, оскільки її чари не відповідали моїм критеріям краси і я, каюсь, не звертав на неї чоловічої уваги, то тепер вона не упускала жодної можливості, щоб не дошкулити мене
своїми доречними і недоречними зауваженнями.
- Вибачте, будь-ласка – єдине, що прийшло мені в голову, пробуркотів я і зачинив перед нею двері.
Образа на весь світ заполонила мою збентежену душу, я ліг на ліжко і укрився ковдрою з головою. Стало так себе жаль, що непрохана сльоза почала визрівати у кутику ока, але не встигла народитися повноцінним продуктом чутливості. Змучений подіями за цей вечір,
я тихо заснув, щоб завтра прокинутися в новій іпостасі – ображеним, але не озлобленим; зневіреним, але не зламаним. У крайньому разі, в це хотілось вірити…
6 квітня 2013р.
- Привіт! - неначе давній знайомий, сказав він. - Можна?
- Що можна? – намагаючись не виказувати подиву, перепитав я.
- Ну, звісно, увійти – віслюк скорчив гримасу, подібну на посмішку, демонструючи великі жовті зуби без жодних ознак карієсу.
- Звичайно, прошу.
Я відступив убік, впускаючи його в помешкання. Постукавши для ввічливості копитами у прихожій, віслюк зайшов на кухню, де я перед тим на самоті розправлявся із сорокаградусними ліками.
- Можна? – знову запитав він, косячи очима в бік пляшки.
- А чому б ні?
Я вилив горілчані остатки в широку миску. Віслюк одним подихом втягнув її зміст, шумно занюхав широким листком старого пожовклого фікуса, який доживав свого віку на моїй
не менш старій кухні, після чого двигнув горбом і той миттю перетворився на двійко крил, чи то сірого, чи то колишнього білого кольору.
- Полетіли? – раптом запропонував він.
- Полетіли – відповів я, ні на хвильку не сумніваючись у прийнятому рішенні. Не кожний день випадає нагода розважитись із літаючим віслюком. Крім того, я не хотів, щоб він
вважав мене за повного бовдура, нездатного на нестандартне мислення. Скориставшись
ослінчиком, я забрався верхи на віслюка. Він голосно закричав: Іаааа!, стрепехнув крильми і ми через квартирку вилетіли на двір. Дощ уже закінчився, де-не-де іскрилися зорі. Повний місяць ледь виказував свою присутність за млою ще захмареного неба.
- Ориентация: север! - чи то повідомив, чи то проспівав мій новоспечений товариш.
Летіти було цікаво і зовсім нестрашно. Але оскільки подібні польоти в класичній літературі описувалися не один раз, я про свої враження краще промовчу. Через не надто тривалий час ми опустилися біля підніжжя гори, висоту якої важко було визначити у нічній напівтемряві.
- За мною! - неголосно мовив віслюк. - Але тихо і обережно. Це зона екологічної зачистки..
Я не став нічого уточнювати. Обережно, так обережно. У повній тиші ми почали сходження. Чомусь мені і в голову не прийшло запитати: куди, навіщо і для чого ? Шлях догори був не надто крутий і добре втолочений. Згодом, поруч із нами, почали з’являтися якісь тіні, почулися шерехи, приглушене сопіння. Віслюк не звертав на це уваги, отже і я не особливо дивувався. Мало кому потрібно туди, куди і нам. Раптом блимнув вогник ліхтарика, хтось несамовито закричав:
- Кто не спрятался – я не виноват!
Після цього у безпосередній близькості від наших голів щось просвистіло, потім це щось гепнуло у інше щось і роздався пронизливий вереск. У світлі ліхтаря я побачив бороданя в окулярах і в камуфляжній формі.
- Попав, попав! – радісно кричав він, розмахував чи то луком, чи то арбалетом.
По іншій бік від нас, схопившись за стрілу, що сторчала із грудей, стояв чоловік десь мого віку, але значно солідніший і огрядніший. Із того місця, куди влучила стріла, наче з проколотої камери із шипінням стало виходити повітря. Чоловік швидко зморщився, схуднув і безтілесною оболонкою осів на землю. Із тої оболонки вискочив маленький
чоловічок і, петляючи та підстрибуючи, наче заєць, хутко побіг униз.
- Ти дивись, маститого завалили – зітхнув віслюк і на моє німе запитання пояснив:
- Відстріл іде. Мисливці із племені критико-голових полюють за поетами. Зазвичай молодих і необстріляних підстерігають, а тут маститий підставився. Ну чого йому вдома не сидіти та на лаврах не спочивати? Мабуть, другої молодості закортіло. Жаль старого. Тепер можна не боятися, вони більше одного за раз не полюють.
Перевівши дух від побаченого, ми продовжили своє сходження. Незабаром дорога привела до високої споруди, над входом до якої висів червоний ліхтар і великими літерами було написано: ДОБРО ПОЖАЛОВАТЬ НА ПАРНАС. Тільки тепер я второпав ціль
нашої мандрівки – тут можна знайти моє загублене щастя, мою Музу.
- Прийшли – видихнув віслюк і відчинив двері.
Після темряви у очі різонуло світло. У кутку за столом сиділа жінка бальзаківського віку,
огрядна, з крупними тілесними формами. Під носом трохи чорніли вусики, а на носі зручно примістилася бородавка середньої величини.
- Дай, Боже, здоров’я! – привітався я, але віслюк своїм копитом наступив мені на ногу і останнє слово привітання застряло мені у горлі. Тож на зовні вилетіло тільки: - Дай, Боже…
- Здесь не подают – низьким голосом відповіла дама. – Что вы хотите?
- Музу хочу – попросив я.
- Все Музу хотят. Жінка оцінюючим поглядом подивилась на мене і спитала:
- А сможете?
- Один раз зміг – скромно відповів я.
- Хорошо, сто баксов на стол і вперед.
- Але в мене нема таких грошей – зніяковів я.
- За неимением денег, можна и талантом, если таковой имеется – жінка звернула увагу на віслюка.
Той весь цей час чомусь мовчав, але зрозумівши, що йдеться про нього, вмить преобразився – підтягнувся, задер догори голову і якби мав ще вуса, то неодмінно би їх підкрутив.
- Я согласен – пафосно мовив він, перетворившись на осла.
- Ну, если согласен, садись за рояль - вона кивнула в бік музичного інструмента, що стояв в іншому кутку прийомної. – Петь будем.
Віслюк, наче вправний музикант, хвацько підбіг до рояля, правильною поставою всівся на стільчик і не знаю яким чином, але почав награвати мелодію.
- Второй этаж, палата номер шесть – даючи мені ключа,сказала дама.
Не вірячи своєму щастю, я побіг догори. У спину лунала музична какофонія і низький жіночий голос: - По аэродрому, по аэродрому лайнер пробежал, как по судьбе…
За мить я вже був біля шостої кімнати, поспіхом відкрив двері і… На недбайливо заправленому ліжку у фривольній позі сиділа фігурова дівиця з намальованими силіконовими губами. Інший силіконовий орган ледь не вивалювався із пазухи.
- Мужчина, угостите сначала сигареткой, а потом я вас… – дівиця чмокнула губами, наче хотіла мене з’їсти. Ця вульгарна особа не була моєю Музою!
Я прожогом вискочив з кімнати і побіг униз прямо до дверей. В прийомній відбулися деякі переміни – за роялем вже сиділа дама, а мій віслюк, можна, навіть, сказати мій товариш, зціпивши докупи копита, як це роблять руками оперні співаки, задерши до стелі голову і притуливши вуха до спини, несамовито виводив: - Ах, какая женщина, какая женщина, мне б такую…
Я вискочив із світла у темряву, за щось перечепився, гепнувся і все раптом щезло. Очухався я від голосу сусідки, що стояла на порозі напіввідчинених дверей:
- Ну як вам, пане Олександре, не соромно. Наче б то не питущий, а таке творите. Дивіться, як у вас натоптано і ви па підлозі п’яний лежите. Ну хіба це гідно інтелігентної людини?
Сусідка моя, жінка критичного віку, можливо і мала раніше на мене якісь види, але, оскільки її чари не відповідали моїм критеріям краси і я, каюсь, не звертав на неї чоловічої уваги, то тепер вона не упускала жодної можливості, щоб не дошкулити мене
своїми доречними і недоречними зауваженнями.
- Вибачте, будь-ласка – єдине, що прийшло мені в голову, пробуркотів я і зачинив перед нею двері.
Образа на весь світ заполонила мою збентежену душу, я ліг на ліжко і укрився ковдрою з головою. Стало так себе жаль, що непрохана сльоза почала визрівати у кутику ока, але не встигла народитися повноцінним продуктом чутливості. Змучений подіями за цей вечір,
я тихо заснув, щоб завтра прокинутися в новій іпостасі – ображеним, але не озлобленим; зневіреним, але не зламаним. У крайньому разі, в це хотілось вірити…
6 квітня 2013р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
