А львівянки – найчарівніші в світі жінки. Правда, вони дотепер не можуть мені пробачити, що я оженився на гуцулці.
Мішель Платіні

Невідомо якими шляхами, але чутка, що сам Платіні їде до Львова,враз облетіла, наче рясний виводок молі, закутки цього славного міста і оселила в жіночих серцях болісні спогади минувшини. Ще Платіні солодко посапував у плацкартному вагоні поїзда Чернівці-Львів, як на площі перед вокзалом почав збиратися натовп збуджених цією вісткою жіночок, віком трохи старших за 45 років. Потягуючись, щоб якось розім’ятися від тривалої нерухомості, Платіні вийшов через центральні двері вокзалу і ошелешив – перед ним, скільки сягало око, колихалося море несамовитої жіночої образи, що подекуди межувала із почуттям абсолютного неприйняття його особистості.
- Ганьба! Іуда! Зрадник! – лунало з різних боків.
Десь на задньому плані кілька місцевих активісток руху «Фемен», підстрибуючи і метляючи оголеними персами, тримали у руках плакати із надписами «НІ – ПЛАТІНІ!».
На їхніх спинах червоніли намальовані великі смачні дулі, як символ жіночої реакції на віроломство чоловічої статі усіх часів і народів. Купка чоловіків, що стояла збоку від жіночої юрби, не второпавши ситуації, почала скандувати « Владу – геть!», помилково прийнявши нашого героя за представника цієї осточортілої, як на розсуд щирого львів’янина, влади. Але ось наперед вийшла статна жінка з папірцем у руці і стала зачитувати:
- Пане Платіні, дозвольте мені від лиця нашої жіночої громади висказати Вам наше рішуче «Фе!». Усі ми глибоко обурені Вашим ганебним вчинком одруження із гуцулкою. Вам нема прощення.
- Там ( вона показала рукою назад, де вирувала юрба) – розбиті серця, скалічені долі, втрачені ілюзії.
- Там (пафос наростав) – декілька кубічних метрів виплаканих сліз, віки безсонних ночей,
міріади назавжди втрачених нервових клітин.
- Там…- вона раптом запнулась, сховала папірчик до кишені і вже продовжувала від себе:
- Дорогий Мішелю…,(кутики її очей зволожились, голос затремтів) Михасю (серце Платіні затріпотіло, із глибин далеко захованої пам’яті поступово став вимальовуватися образ цієї жінки, але у більш юному віці), ти знаєш, що львів’янки – найчарівніші жінки у світі і вони можуть багато чого тобі пробачити, якби ти поїхав додому і повернувся до нас із нотаріально завіреною копією свідоцтва про розлучення.
На деякий час запанувала тиша. Жіноча спільнота чекала достойної відповіді.
- Ніколи! – раптом розірвав звукову пустку істеричний високий голос.
Із натовпу, як дідько із табакерки, вискочила жіночка невротичного типу із зачіскою «Я тільки що прокинулась». В її очах біснувався полум’яний вогник вічної революціонерки,
непримиренної до будь-якого компромісу.
- Ніколи! – ще раз вигукнула вона і жбурнула щось у Платіні. Той ледве встиг заслонитися текою. Яйце( а це було воно) розбилось об теку, слизом стекло на начищені до блиску чорні мешти. Юрба схвально загомоніла, заворушилася, із її черева у сторону Платіні полетіли ще яйця, помідори, яблука та інша їстівна городина. Найбільш екзальтовані дамочки намагалися поцілити атрибутами спідньої білизни.
- Добре, що я не кандидат у президенти, а то би вже гепнувся – подумав Платіні, поспіхом ховаючи у лоно вокзального приміщення своє шляхетне тіло, у минулому об’єкт «вожделения» багатьох незаміжніх львів’янок. Швиденько пробіг сходами униз, потім догори і, на щастя, на колії, наче чекав його, стояв дизель у сторону Стрия. Тільки-но сів, як потяг рушив і вже за декілька хвилин Львів залишився позаду із тією Містерією жіночих пристрастей, що мало не зашкодила здоров’ю Платіні. Перші миті ганебної втечі той трохи нервував, навіть зняв краватку, підняв комірець сорочки і для чогось почав сіпати одним оком, наче остерігався погоні і таким чином маскувався від переслідувачів. Навпроти сидів якийсь іноземець, що невідомо як потрапив у цей старезний вагон приміського потягу. Ламаною галицькою говіркою він щось бубнів собі під носа. Платіні вишуканою англійською у подумах переводив для себе це бубніння і насолоджувався відчуттям минулої небезпеки. Пройшло трохи часу. Платіні вже зовсім заспокоївся і під колісний стукіт та ритмічне похитування вагону його віки почали тулитися одне до одного. Крізь дорожнє марення власні думки прорвалися до власної свідомості і сформувалися у незаперечні життєві висновки: А львів’янки – найчарівніші в світі жінки, тільки… дуже злопам’ятні. А ще добре, що дружина не тиняється сторінками ПееМ, а то було б мені на горіхи…

25 квітня 2013р.

Маю надію, що друже Мішель не образиться на цю жартівливу замальовку.