- Ці РУКИ нічого не крали!
Фраза із недалекого минулого, що стала класикою політичного афоризму. Як зараз бачу власника тих рук, людину №і1 в очах більшості українців, їх зболену надію, їх щире сподівання на краще, на вихід із пустелі безправ’я і зневаги у світ правдивого закону і справедливості. Рукави закочені мало не до ліктів, долоні повернуті до журналістського товариства, пальці розтулені, наче для демонстративного підтвердження тільки що сказаного. Усі бачать, що у руках нічого нема, до них нічого не прилипло і вони бездоганно чисті як фізично, так і у моральному плані.
Я дивлюся на свої руки і згадую. Мені років дванадцять і я у містечковій бібліотеці. Сюди я любив приходити і довго, ледве не годинами, стояти біля книжкових полиць, беручи до рук то одну, то іншу книжку. Гортав їх сторінки, намагаюсь із вихоплених слів, речень, абзаців зрозуміти цінність твору. Після тривалого пошуку відбирав дві-три книжки, бібліотекарка записувала їх у формуляр і я ішов додому, наче рибалка із вдалої риболовлі, наче грибник із щедрого лісу з повним кошиком грибів. Одного разу, гортаючи сторінки, я натрапив на справжній скарб – захований у книжку карбованець, на ті часи чималі гроші як на дитяче розуміння. Краєм ока ухопивши мить, коли бібліотекарка на щось відволіклася, переклав того карбованця до кишені. Книгу поставив на полицю і змарнувавши, для годиться, ще кілька хвилин, поніс відібрані книжки на реєстрацію. У душу було двоїсте відчуття: радість знахідки і якійсь цнотливий сором, наче я не знайшов, а поцупив ті гроші.
- А може то сама бібліотекарка заховала карбованця, щоб перевірити чесність і порядність відвідувачів? – така думка з’явилася у моїй голові і тут же щезла, бо навіть дитяча розсудливість не могла припустити такої відвертої і дурнуватої провокації зі сторони тихої сивоволосої жіночки, що сиділа за стареньким столиком у бібліотеці. Заспокоїв себе думкою, що той, хто залишив гроші у книжці, насправді не бідна людина, якщо так розкидається ними. На що я витратив того карбованця, не пам’ятаю. Скоріше усього, на гарячі і смачні пиріжки по чотири копійки за штуку, що так апетитно поїдалися мною під час великої перерви у школі.
Згадую далі. Мені на рік чи два більше і я у товаристві таких же підлітків. Теплий літній вечір. Уже стемніло і час іти додому, але, як кажуть, у житті є завжди місце подвигу. Чи
то з нічної відваги, чи то із дитячої дурості зважуємося на гріховне діяння – забігаємо на сусідське подвір’я, похапцем рвемо великі соковиті абрикоси, галасуючи і заважаючи один одному. Скриплять вхідні двері (то виходив господар дому, наш добрий сусід), ми втікаємо у повній темряві, гублячи ті абрикоси і докори сумління, які, утім, через деякий час повертаються у мою розгублену душу відчуттям провини і чогось такого, чого не слід робити, навіть, із дурощів. Мені соромно і стидно. Але того ніхто не бачить.
Подальші спогади ведуть уже у доросле життя. Працював у монтажній організації. Після завершення усіх робіт завжди залишались якісь остатки: дроту, кабелю, метизів та інших матеріалів. Щось віддавав членам бригади, щось брав собі. То все на той час було копійчане і мало що не валялося під ногами. Метр труби – 30 копійок, не порівняти із теперішніми цінами. По великому рахунку, усе це мало належати замовнику робіт, бо саме він оплачував виконані роботи. Але хто то контролював? Я забирав ці остатки і ніякі докори сумління вже не торкалися моєї душі. Так робили усі.
Ще якісь спогади, де я також не виступав еталоном чесності, порушуючи Божу заповідь:
- Не вкради!
І не те, щоб крав, а просто непомітно для себе труївся тією загальною атмосферою нівелювання моральних чеснот, які не знають виключень і вимагають від кожного дотримання принципів правдивості у найменших дрібницях. Але так жили усі, ну, майже
усі і, мабуть, тому вади гріховного стали на той час нормою життя. Ця норма настільки стала нормальною, що не полишає нас і понині. Крадемо, браття, якщо є можливість, якщо ніхто не бачить, якщо покари нема або від неї можна відкупитися.
Отож дивлюся я на свої руки і не можу сказати, що вони нічого не крали. Щось таке і прилипало до них. А таких рук, як мої, - мільйони по усій країні. Ось де розгадка усіх наших сьогоднішніх негараздів, першопричина усіх наших бід – там, нагорі, РУКИ, які нічого не крали: ні тоді, ні тепер, ні у майбутньому, бо, інакше, як можна з нечистими руками керувати цілою країною та ще й моралізувати час від часу на теми законності, моралі, християнської етики. А тут, унизу, ми - пересічні українці, злодійкуваті, хитруни, самі собі на умі; крадемо, вірніше, наші руки крадуть, на гривню, на дві, як пощастить то і більше.
А там, нагорі, не крадуть і нас до того закликають. А ми ж бо сліпі і глухі, бо не бачимо першого і не чуємо другого. Довго ще нам із такою філософією життя борсатися у нечистоплотному багні лукавства і брехні. Жаль тільки тих, що нагорі – не пощастило їм із народом. З такими чистими РУКАМИ, як у них, потрібно країною янголів керувати, а не такими грішниками, як ми.