
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Олехо (1954) /
Проза
Ці руки нічого не крали...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ці руки нічого не крали...
- Ці РУКИ нічого не крали!
Фраза із недалекого минулого, що стала класикою політичного афоризму. Як зараз бачу власника тих рук, людину №і1 в очах більшості українців, їх зболену надію, їх щире сподівання на краще, на вихід із пустелі безправ’я і зневаги у світ правдивого закону і справедливості. Рукави закочені мало не до ліктів, долоні повернуті до журналістського товариства, пальці розтулені, наче для демонстративного підтвердження тільки що сказаного. Усі бачать, що у руках нічого нема, до них нічого не прилипло і вони бездоганно чисті як фізично, так і у моральному плані.
Я дивлюся на свої руки і згадую. Мені років дванадцять і я у містечковій бібліотеці. Сюди я любив приходити і довго, ледве не годинами, стояти біля книжкових полиць, беручи до рук то одну, то іншу книжку. Гортав їх сторінки, намагаюсь із вихоплених слів, речень, абзаців зрозуміти цінність твору. Після тривалого пошуку відбирав дві-три книжки, бібліотекарка записувала їх у формуляр і я ішов додому, наче рибалка із вдалої риболовлі, наче грибник із щедрого лісу з повним кошиком грибів. Одного разу, гортаючи сторінки, я натрапив на справжній скарб – захований у книжку карбованець, на ті часи чималі гроші як на дитяче розуміння. Краєм ока ухопивши мить, коли бібліотекарка на щось відволіклася, переклав того карбованця до кишені. Книгу поставив на полицю і змарнувавши, для годиться, ще кілька хвилин, поніс відібрані книжки на реєстрацію. У душу було двоїсте відчуття: радість знахідки і якійсь цнотливий сором, наче я не знайшов, а поцупив ті гроші.
- А може то сама бібліотекарка заховала карбованця, щоб перевірити чесність і порядність відвідувачів? – така думка з’явилася у моїй голові і тут же щезла, бо навіть дитяча розсудливість не могла припустити такої відвертої і дурнуватої провокації зі сторони тихої сивоволосої жіночки, що сиділа за стареньким столиком у бібліотеці. Заспокоїв себе думкою, що той, хто залишив гроші у книжці, насправді не бідна людина, якщо так розкидається ними. На що я витратив того карбованця, не пам’ятаю. Скоріше усього, на гарячі і смачні пиріжки по чотири копійки за штуку, що так апетитно поїдалися мною під час великої перерви у школі.
Згадую далі. Мені на рік чи два більше і я у товаристві таких же підлітків. Теплий літній вечір. Уже стемніло і час іти додому, але, як кажуть, у житті є завжди місце подвигу. Чи
то з нічної відваги, чи то із дитячої дурості зважуємося на гріховне діяння – забігаємо на сусідське подвір’я, похапцем рвемо великі соковиті абрикоси, галасуючи і заважаючи один одному. Скриплять вхідні двері (то виходив господар дому, наш добрий сусід), ми втікаємо у повній темряві, гублячи ті абрикоси і докори сумління, які, утім, через деякий час повертаються у мою розгублену душу відчуттям провини і чогось такого, чого не слід робити, навіть, із дурощів. Мені соромно і стидно. Але того ніхто не бачить.
Подальші спогади ведуть уже у доросле життя. Працював у монтажній організації. Після завершення усіх робіт завжди залишались якісь остатки: дроту, кабелю, метизів та інших матеріалів. Щось віддавав членам бригади, щось брав собі. То все на той час було копійчане і мало що не валялося під ногами. Метр труби – 30 копійок, не порівняти із теперішніми цінами. По великому рахунку, усе це мало належати замовнику робіт, бо саме він оплачував виконані роботи. Але хто то контролював? Я забирав ці остатки і ніякі докори сумління вже не торкалися моєї душі. Так робили усі.
Ще якісь спогади, де я також не виступав еталоном чесності, порушуючи Божу заповідь:
- Не вкради!
І не те, щоб крав, а просто непомітно для себе труївся тією загальною атмосферою нівелювання моральних чеснот, які не знають виключень і вимагають від кожного дотримання принципів правдивості у найменших дрібницях. Але так жили усі, ну, майже
усі і, мабуть, тому вади гріховного стали на той час нормою життя. Ця норма настільки стала нормальною, що не полишає нас і понині. Крадемо, браття, якщо є можливість, якщо ніхто не бачить, якщо покари нема або від неї можна відкупитися.
Отож дивлюся я на свої руки і не можу сказати, що вони нічого не крали. Щось таке і прилипало до них. А таких рук, як мої, - мільйони по усій країні. Ось де розгадка усіх наших сьогоднішніх негараздів, першопричина усіх наших бід – там, нагорі, РУКИ, які нічого не крали: ні тоді, ні тепер, ні у майбутньому, бо, інакше, як можна з нечистими руками керувати цілою країною та ще й моралізувати час від часу на теми законності, моралі, християнської етики. А тут, унизу, ми - пересічні українці, злодійкуваті, хитруни, самі собі на умі; крадемо, вірніше, наші руки крадуть, на гривню, на дві, як пощастить то і більше.
А там, нагорі, не крадуть і нас до того закликають. А ми ж бо сліпі і глухі, бо не бачимо першого і не чуємо другого. Довго ще нам із такою філософією життя борсатися у нечистоплотному багні лукавства і брехні. Жаль тільки тих, що нагорі – не пощастило їм із народом. З такими чистими РУКАМИ, як у них, потрібно країною янголів керувати, а не такими грішниками, як ми.
Фраза із недалекого минулого, що стала класикою політичного афоризму. Як зараз бачу власника тих рук, людину №і1 в очах більшості українців, їх зболену надію, їх щире сподівання на краще, на вихід із пустелі безправ’я і зневаги у світ правдивого закону і справедливості. Рукави закочені мало не до ліктів, долоні повернуті до журналістського товариства, пальці розтулені, наче для демонстративного підтвердження тільки що сказаного. Усі бачать, що у руках нічого нема, до них нічого не прилипло і вони бездоганно чисті як фізично, так і у моральному плані.
Я дивлюся на свої руки і згадую. Мені років дванадцять і я у містечковій бібліотеці. Сюди я любив приходити і довго, ледве не годинами, стояти біля книжкових полиць, беручи до рук то одну, то іншу книжку. Гортав їх сторінки, намагаюсь із вихоплених слів, речень, абзаців зрозуміти цінність твору. Після тривалого пошуку відбирав дві-три книжки, бібліотекарка записувала їх у формуляр і я ішов додому, наче рибалка із вдалої риболовлі, наче грибник із щедрого лісу з повним кошиком грибів. Одного разу, гортаючи сторінки, я натрапив на справжній скарб – захований у книжку карбованець, на ті часи чималі гроші як на дитяче розуміння. Краєм ока ухопивши мить, коли бібліотекарка на щось відволіклася, переклав того карбованця до кишені. Книгу поставив на полицю і змарнувавши, для годиться, ще кілька хвилин, поніс відібрані книжки на реєстрацію. У душу було двоїсте відчуття: радість знахідки і якійсь цнотливий сором, наче я не знайшов, а поцупив ті гроші.
- А може то сама бібліотекарка заховала карбованця, щоб перевірити чесність і порядність відвідувачів? – така думка з’явилася у моїй голові і тут же щезла, бо навіть дитяча розсудливість не могла припустити такої відвертої і дурнуватої провокації зі сторони тихої сивоволосої жіночки, що сиділа за стареньким столиком у бібліотеці. Заспокоїв себе думкою, що той, хто залишив гроші у книжці, насправді не бідна людина, якщо так розкидається ними. На що я витратив того карбованця, не пам’ятаю. Скоріше усього, на гарячі і смачні пиріжки по чотири копійки за штуку, що так апетитно поїдалися мною під час великої перерви у школі.
Згадую далі. Мені на рік чи два більше і я у товаристві таких же підлітків. Теплий літній вечір. Уже стемніло і час іти додому, але, як кажуть, у житті є завжди місце подвигу. Чи
то з нічної відваги, чи то із дитячої дурості зважуємося на гріховне діяння – забігаємо на сусідське подвір’я, похапцем рвемо великі соковиті абрикоси, галасуючи і заважаючи один одному. Скриплять вхідні двері (то виходив господар дому, наш добрий сусід), ми втікаємо у повній темряві, гублячи ті абрикоси і докори сумління, які, утім, через деякий час повертаються у мою розгублену душу відчуттям провини і чогось такого, чого не слід робити, навіть, із дурощів. Мені соромно і стидно. Але того ніхто не бачить.
Подальші спогади ведуть уже у доросле життя. Працював у монтажній організації. Після завершення усіх робіт завжди залишались якісь остатки: дроту, кабелю, метизів та інших матеріалів. Щось віддавав членам бригади, щось брав собі. То все на той час було копійчане і мало що не валялося під ногами. Метр труби – 30 копійок, не порівняти із теперішніми цінами. По великому рахунку, усе це мало належати замовнику робіт, бо саме він оплачував виконані роботи. Але хто то контролював? Я забирав ці остатки і ніякі докори сумління вже не торкалися моєї душі. Так робили усі.
Ще якісь спогади, де я також не виступав еталоном чесності, порушуючи Божу заповідь:
- Не вкради!
І не те, щоб крав, а просто непомітно для себе труївся тією загальною атмосферою нівелювання моральних чеснот, які не знають виключень і вимагають від кожного дотримання принципів правдивості у найменших дрібницях. Але так жили усі, ну, майже
усі і, мабуть, тому вади гріховного стали на той час нормою життя. Ця норма настільки стала нормальною, що не полишає нас і понині. Крадемо, браття, якщо є можливість, якщо ніхто не бачить, якщо покари нема або від неї можна відкупитися.
Отож дивлюся я на свої руки і не можу сказати, що вони нічого не крали. Щось таке і прилипало до них. А таких рук, як мої, - мільйони по усій країні. Ось де розгадка усіх наших сьогоднішніх негараздів, першопричина усіх наших бід – там, нагорі, РУКИ, які нічого не крали: ні тоді, ні тепер, ні у майбутньому, бо, інакше, як можна з нечистими руками керувати цілою країною та ще й моралізувати час від часу на теми законності, моралі, християнської етики. А тут, унизу, ми - пересічні українці, злодійкуваті, хитруни, самі собі на умі; крадемо, вірніше, наші руки крадуть, на гривню, на дві, як пощастить то і більше.
А там, нагорі, не крадуть і нас до того закликають. А ми ж бо сліпі і глухі, бо не бачимо першого і не чуємо другого. Довго ще нам із такою філософією життя борсатися у нечистоплотному багні лукавства і брехні. Жаль тільки тих, що нагорі – не пощастило їм із народом. З такими чистими РУКАМИ, як у них, потрібно країною янголів керувати, а не такими грішниками, як ми.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію