ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2019.10.14 06:29
З городів повіяло димом,
Земля врожаї віддала.
У небі пливе пілігримом
Хмаринка над краєм села.
Спадає до обрію сонце.
Чаклує вечірній лиман,
Утримує легіт в долоньці
Тих чар недопитий туман.

Олена Малєєва
2019.10.13 22:16
Загортайся у мене, як в хутро,
Я жовтневий твій теплий сон
Божевільна й водночас мудра —
Я захоплю в п'янкий полон.
Шаленій від зухвалих поглядів,
Спокушайся моїми мріями
Я тебе захоплю цілунками,
Я табе залоскочу віями...

Ніна Виноградська
2019.10.13 20:33
Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Пробач мені, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла… Я жива!

Сергій Губерначук
2019.10.13 18:57
У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш

Олександр Сушко
2019.10.13 17:25
Хто хоче золота - обряще,
У долі - стражник, злодій, кат.
Тому без мене людям краще -
Без совісті в кишенях лад.

В ціні безжурне vita dolce,
Набитий краденим шалман.
А я дарма мозолю очі,

Сонце Місяць
2019.10.13 15:44
злободенносте
відав я злобу & дно
трохи милості більше гонитви
все було про людей
хоч би їм всеодно
нема над чим туманіти

тих людей що придумав

Лілія Ніколаєнко
2019.10.13 11:50
Вінок 9. Свято Діоніса

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива німфо із шалених мрій?
Відвертих віршів обступили тіні.
Накрив мене нестримний зоревій!

Любов Бенедишин
2019.10.13 10:51
У захваті вдихаю небо: «Чи ж не…»
Усе таке нове і дивовижне!
Усе таке прекрасне і знайоме.
Дивлюсь на світ, як вперше – після коми.

…Душа пізнала безміри і міри,
Летіла крізь «тунелі», «чорні діри»,
Блукала в лабіринті, рвала пута –

Семен Санніков
2019.10.13 09:02
Повітря бабине кружля -
Та не стає воно теплішим.
Не дасть бананів нам земля,
І ми щось пам'ятне залишим.

На кожний стовбур і гілля
Озватись можем навіть віршем,
В якому трепетно розпишем

Микола Соболь
2019.10.13 06:33
Давай на пенсію іти у сімдесят!
Навис над нами гострий меч Арея.
Не вихідних не буде, ані свят,
Бо ще «леве» платитимо євреям!
Ти не сумуй, козаче, все лади!
Жоди хлібину кинули на землю,
За це кнесету бабки заплати!
(Я щось котлет від мух не відок

Олександр Сушко
2019.10.13 05:31
В окопі плаче дощ, спинився час,
Шинкує ворог лютий душу сталлю.
А небеса упали в чорну грязь,
Накривши землю зоряною шаллю.

Ніхто мене в це пекло не просив,
Я сам прийшов, без зброї, добровольцем.
А кров горить у крапельках роси,

Сонце Місяць
2019.10.13 00:31
день був, чого би не відмічалося & господь відпочивав, урешті щонайменше, буяли трави & терни, при них релаксово свистали пташки окраєм всякого, паруюча кава, свіжа пачка цигарок маршал павер, спокусливо тактильна ще невимовностей безплідно~тлінних & л

Володимир Бойко
2019.10.12 22:04
Я не годен слухати
Кума Путіна
І без нього все у нас
Переплутано.
Він посланець від орди
Кагебовської,
Промиває мізки нам
По-московському.

Іван Потьомкін
2019.10.12 21:45
Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де

Сергій Губерначук
2019.10.12 18:45
– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожа

Олександр Сушко
2019.10.12 16:32
Я ж казав: - Сидоре! Ти що, блекоти об’ївся? Нащо завів на своєму обійсті оту гаспидську химеру? Нащо тобі у дев'яностодвохлітньому віці коза, ще й така дурнувата як оця? Тільки в Полтаві ще можна таких надибати. Або в Яготині. А тепер не плач, що гу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Назар Федорак (1974) / Проза

 ЖОВТА ПОСВЯТА
В.З.


Моє тіло так стремтілося за тобою. Вже два дощі, довгі і болючі, - моє існування без тебе. Наших гостей повиганяв Вітер, - пролітаючи, вони тільки з жахом зиркають мені в лице. Моя зламана нога ледве втримує це стерпле тіло з новими очима тут. Їх багато, але жодне з них не бачить тебе. Уже дні ночей; уже два каторжники-дощі знехотя побили мене без тебе.
Ти не впізнаєш, мабуть, моїх закоханих прожилок, деякі з них потріскалися, мої пальці скоцюрбилися і мляво поклацують між зірками. Знизу пахне кінцем, скаженіє вирощений нами Вітер, і тяжкі незрозумілі звуки сухого холоду надумують мені одне: твою навічну втрату.
Щоранку я завмираю, бачачи під собою плями трупів та жовті останки тих, кого я знав, кого ми знали. Щоранку я божеволію від думки побачити там, унизу, твої напнуті вітром груди, а проте непорушні. Потім я плачу, - я плачу так собі, трохи від утіхи, що не стрів тебе між тими, відшерхлими, а більше з нічого, з якогось сірого відчуття, де намішані спогади, яким не воскреснути, і мрії, що не збуваються вже ночі днів, уже два нескінченні дощі.
А тоді я пригадую:
твій ніжно-жовтавий прохолодний стан, що його обвивав я міцно;
твої світанкові губи, з яких я зціловував собі пісні, аби пороздавати їх усім (ти усміхалася!);
твої мерехтливі очі, які поспіхом утікали від мене, яких так боявся я завжди;
тебе всю, мовби розпластану в невагомості, застиглу у леті, а ще ж буйну і шурхітливу...
І тоді підбігає Вітер, як у той день, перед стількома ночами, перед стратою двох дощів...

... І коли вже у мене на думці було тільки одне - скільки може тривати ця розлука? - я став свідком незвичайного випадку, дещо фантастичне навчило мене опиратися смерті, і ось:
по стількох невиповнених тобою днях я сунув тишею післядощової вулиці. Вітер, здавалося, нарізав гігантські кола, то виючи просто у мозок, то раптово надовго зникаючи, і тоді тиша глибшала до неможливості, і тільки з обм'яклих кленів приречено кружляли, опускаючись, поморщені вітром листки. Я обережно ступав, намагаючись відгадати призначені для моїх кроків місця на ватяній бруківці, поруч беззвучно пропливали обліплені жовтим листям автомобілі й навшпиньки скрадалися трамваї, обгортаючи свої рожеві тіла теплим туманом. Сиві птахи понабирали дощу у дзьоби й носили над містом теплу вологу. Я обходив завмерлі гробниці листків, мовби покриті розтопленим воском, і кожен мій крок ставав для мене довгою поминальною свічкою. Врешті, хід мій зовсім уповільнився і я завмер: ти і тиша...

... Моя голова тепер тільки понуро труситься, крізь мої очі вільно пролітають клапті неба і не затримуються там навіть тонкою павутиною. Все моє - про тебе. Я чую, як десь із завтра гуде Вітер, і голос його усе ближчає і ближчає, мені здається, я вже відчуваю його тверді кулаки на своїй шкірі, і моя кров холоне остаточно. О, невже і тебе він шарпає так? Хоч я знаю: ти сильна, ти безмірно сильніша за мене, тебе немає унизу, а отже, ти віриш.
Мила, невже ти ще віриш хоч у хвилеву нашу зустріч?..
Мої сили покинули мене. Коли знову підлетить наш (пам'ятаєш?) коханий Вітер, я піддамся йому і помчу вниз. Може, тоді я востаннє побачу твої скорботні вії, які пробачать нас, а тоді вже я помру красиво.
Вітер уже зовсім близько,
от він шарпонув мою скалічену ногу (тільки не чути болю, тільки б мати перед собою тебе...), ох!
я, здається, обірвався,
як порожньо кружляє серце...
Чи це твої руки, простягнуті назустріч?! Мила, свою смерть я присвячую тобі! Я не помру для тебе, ми...

...ла! Я стояв під вологою периною осіннього дерева, краплі теплої води стікали мені за комір, краплі холодного смутку студили мені душу... Раптом знову налетів вітер. Якимось інтуїтивним відчуттям мій погляд вихопив зі зграї свіжозірваних листочків один і попрямував за ним. Те змучене тільце мовби болісно шепотіло чиєсь нескінченне ім'я: "я-ла-та..." і знову: "я-ла...", ніби молитву. Я прикипів до його жовтого лиця, коли воно враз скинулося вгору, ніби прощаючись із кимось, і шалено помчало вздовж дороги. Стояла камінна тиша, коли різкий крик трамвая, найнедоречніший власне у ту хвилю, розітнув туман. Листок напружився і відчайдушно стрибнув під передні колеса машини. Так само різко запанувала ще глибша тиша, я ані без тіні здивування спокійно спостерігав, як переповнений трамвай починає хилитися набік, незграбно перевертається і тихо гепає на бруківку...
Чийсь жовтий голос досі бринить мені у вухах. Чиїсь скалічені вуста болісно шепочуть кудись догори: "я-ла-та... Свою смерть я присвячую тобі... я-ла... я..."


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-02-07 08:50:48
Переглядів сторінки твору 4526
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.486 / 6  (4.833 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 5.458 / 6  (4.861 / 5.51)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.789
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2009.12.24 22:47
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-02-07 08:52:33 ]
Дмитро Гамаш:

ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ЕМПІРИЧНУ, або ДО ІСТОРІЇ ОДНІЄЇ ПРИСВЯТИ

Інтенція наша - проста. Останніми часами ширшає коло нашого молодо згенерованого письменства. І справа ся вельми атракційна. Мова наша сього разу буде про відомого публіці молодого автора Н.Ф. та його нову річ, як на наш згляд, досить вдалу. Певна річ, що аж ніяк не хочемо надатися до бомбасту чи драстичності писань без сумніву вталанованого поета, але зрезигнувати ними аж ніяк не маємо на меті.
Ліг перед наші очі акуратно складений лист з Парнасу, відписаний через Н.Ф. То була "Жовта посвята". Таке титло вабило якоюсь претензійністю, але вже найперше прочитання уміщеного нижче на листі слало чудову опінію про запропоновану річ. В.ш.п. автор зробив фантастично гарно, заінавгуровавши її так: "Моє тіло стремтіло за тобою". Що се? Ноншалянсія, енунція якогось гевала, а може, пацифікальний прозелітичний новіціант? Ріжні питання повставали раз у раз, не даючи геть до кінця розібрати увесь художній зміст сеї речі. Але поза тим вималювалася докладна картина аспірацій автора. Се вже не той прецизійний та педантичний поет, а поет палаючих чуттів. Анальфабетичний антидот аскези, асекураціований гарним виображенням. Власне, виображення автора манить читача, бо маємо багато приємних хвиль при прочитанню, перечитанню і виділенню дійсних естетичних моментів для нашого знеображеного чуття чудного.
Так чи інакше впізнаємо хіба по властивих саме Н.Ф. вигинах складні, але маємо купу часу на зачарування тими легкими хлюпками рожевого фонтану серед дощу восени. Але за тим всим стоїть незаздрісне шельмування чужого "я" через свої змисли. І чується виразно мартирологія автора, не позбавленого як меланхолійного іронізму, так і квієнтизму. Ми боліємо тим же чуттям змокрілого жовтого листя, порозмітуваного гострими списами дощу, а відтак накинуло ніжну вуаль на чоло жовтнево-листопадового витвору.
Без зайвого пієтету признаюся до шановної громади читачів й до самого автора, що найбільше полонило мя у прочитаному, так то щира і відверта зеротизованість духового чуття творця. Внесу може сумнівне припущення щодо особистих переживаень Н.Ф. (зупевне роблю це перед публікою не у справі сальонових історій, а хіба з міркувань вельми дружніх і приязних стосунків до самого призвідці сього начерку!), але щось там є закраденого та майстерно прихованого в авреолі настроєвого гімну розкріпаченого серця і життя. Не є то секатура для автора, але метода його гідна подиву в той час, як сотки талановитих цвітнів літератури хрунять собі й шукають свого десь по чужих стежках. То є стагнація і більш нічого! А п. Н.Ф. дійсно йде своєю путтю і, принаймні не має наміру з нього.
Справді, резиґнація автора у новому творі аж вражає обумовленістю. Чітка, без лукавства ресорпція давно загубленого вражіння справжнього поетичного лету серед дощових туч, апостасія від чужого хибливого ока. І все те вивершене в такій верві й найвищому стопню емоційної напруги консеквентне приводять до узагальнення цілого світку - осе ся значна ціннісна ціха ескізу. А поза тим стоїть чудово викуте слово, скроплене свіжою кров'ю і дощем. А ще той симболічний зобраз одного-самого листочка, що гіпертрофується в камінь свідомості поетової, на який натикаючись спить дощ у "перинах осіннього дерева", а "переповнений трамвай тихо гепає на бруківку"... І жовтий колір, як колір переляку і жалобного смутку за краплями теплої води, солодшої, ніж усе, як колір розпуки розлуки, як номінація душевних застановищ самого автора. Ся дивна семантика граничить з цілим світом як рівня небові чи Богові! Певен, що у найближчих часах до нашого читача прийде не одна талановита річ, як-от "Жовта посвята", бо то не є речі для депосидовання. А ймення молодого автора не раз зблисне у творчій констеляції схилу віку.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-02-07 08:53:55 ]
ЖОВТА ПОСВЯТА "Я обходив завмерлі гробниці..."
Осінній сум укутує стривожені вулиці. Золото дерев не додає блиску очам пішоходів... Можливо, така сувора мінорність зачарувала Назара Федорака, і жовтий смуток вихопився з-під пера сліпучою краплиною посвяти.

Неспинне, як дощ, безжальне, як холодний вітер, солодке і млосне, як мрія, оте незбагненне почуття... І все це - в еротичній фантазії "Жовта посвята".

Люба Данилів. Назаре! Жовтий колір - це данина осені?
Назар Федорак. Маю слабість до жовтого кольору взагалі. А щодо осені, то та - 1993 року, коли писалася "Жовта посвята", - була геть не схожа на цьогорічну. Постійно лив дощ, але дуже теплий. Листя з кленів і каштанів на вулиці Коперника (між Будинком учителя і Головною поштою) лежало товстим повстяним килимом під ногами і заглушувало всі звуки. Враження були геть фантасмагоричні і... жовті.
Л.Д. Кохання - це обов'язково смуток, холод, смерть?
Н.Ф. Тоді - так. Хоча, повторюю, було дуже тепло. А взагалі, кохання відтоді дуже змінилося. Разом зі мною. Тепер я читаю цей, можливо, для когось жахний твір як добру і ТЕПЛУ казку.
Л.Д. Він - Вона - Воно. Нетрадиційний трикутник. Він - зі скаліченим серцем, переповнений нерозділеним почуттям, яке не дає можливості Йому бігти назустріч сонцю, і тому плаче воно разом з холодними осінніми дощами. Весь світ ніби перевертається, колір розлуки і близької кончини наповнює вщерть усе, куди сягає око...
Н.Ф. Про сонце взагалі не йшлося. Сонце було на землі - яскраве жовте тепле листя. Стільки сонця я, може, ніколи і не бачив після того. А от трикутників там аж два (це, боронь Боже, не треба сприймати як зірку Давида): трикутник листочків і трикутник людей - такий самий беззахісний, як і перший. Куди сягає око простягається любов, але її запас, на жаль, не безмежний...
Л.Д. Вона - як осінній листок, вибиває з колії не лише поодиноких романтиків, але й одним махом цілими оберемками жбурляє їх на сіру бруківку.
Н.Ф. Романтики не помічають сірої бруківки. Тобто вони не помічають, що вона - сіра. Вони не помічають, коли їх жбурляють. Романтик - це завжди "Я". І для нього рівновеликі, приміром, жовтий колір і любов, наприклад, кволий героїчний листочок і бундючний безсенсовний трамвай.
Л.Д. Воно - кохання - як осінь: ми ще надіємось на тепло, а студені струмені дощу наполягають на своєму, очікуючи, що дуже скоро ляже сніг на бруківку, на листочки, на дерева, що холод остудить серце, до якого так стремтілося його єство.
Н.Ф. Але ж "Буде житечко зелене, якщо зимонька була!" (це теж із власного). Восени можна жити по-різному. І кохається восени повніше, наповненіше, глибше... Я дуже люблю сніг на тому ж відтинку вулиці Коперника. Дурний тон, але знову зацитую себе: "Сніг на вулиці Коперника - Мокрий попіл вищих сфер, - Наче сльози характерника, Що живе і ще не вмер"... Фокус у тому, що ніщо, що ніхто не вмирає!
Л.Д. Його змучене, скалічене "я" вмирає, щоб ожити, відродитись у новому почутті?
Н.Ф. Тільки так.
Л.Д.Дякую, Назаре, справді, було цікаво почути думку самого автора, бо читацькі погляди виявилися надто різноманітними.