ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
13:42
Небо квилить клином журавлиним,
хмарами укрившись де-не-де,
молода приваблива феміна
берегом замріяно іде…
Легіт ніжно пестить її коси,
хвиля легко котиться до ніг,
та весну уже змінила осінь,
хмарами укрившись де-не-де,
молода приваблива феміна
берегом замріяно іде…
Легіт ніжно пестить її коси,
хвиля легко котиться до ніг,
та весну уже змінила осінь,
2024.03.19
13:26
Украла віра чужоземна все:.
Зелене свято - нині це вже Трійця.
А Коляда - Різдво. А Пасха ссе
Ярила, наче кровосис Жар-прицю.
У Дідуха обскубли колоски
І доточили до чужих традицій.
Купайло став...Іваном! Роде, згинь!
Зелене свято - нині це вже Трійця.
А Коляда - Різдво. А Пасха ссе
Ярила, наче кровосис Жар-прицю.
У Дідуха обскубли колоски
І доточили до чужих традицій.
Купайло став...Іваном! Роде, згинь!
2024.03.19
11:54
Відома українська гонщиця, має міжнародний титул «Королева доріг».
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».
Ніч. Зима. В салоні
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».
Ніч. Зима. В салоні
2024.03.19
10:22
Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Назар Федорак (1974) /
Проза
ЖОВТА ПОСВЯТА
В.З.
Моє тіло так стремтілося за тобою. Вже два дощі, довгі і болючі, - моє існування без тебе. Наших гостей повиганяв Вітер, - пролітаючи, вони тільки з жахом зиркають мені в лице. Моя зламана нога ледве втримує це стерпле тіло з новими очима тут. Їх багато, але жодне з них не бачить тебе. Уже дні ночей; уже два каторжники-дощі знехотя побили мене без тебе.
Ти не впізнаєш, мабуть, моїх закоханих прожилок, деякі з них потріскалися, мої пальці скоцюрбилися і мляво поклацують між зірками. Знизу пахне кінцем, скаженіє вирощений нами Вітер, і тяжкі незрозумілі звуки сухого холоду надумують мені одне: твою навічну втрату.
Щоранку я завмираю, бачачи під собою плями трупів та жовті останки тих, кого я знав, кого ми знали. Щоранку я божеволію від думки побачити там, унизу, твої напнуті вітром груди, а проте непорушні. Потім я плачу, - я плачу так собі, трохи від утіхи, що не стрів тебе між тими, відшерхлими, а більше з нічого, з якогось сірого відчуття, де намішані спогади, яким не воскреснути, і мрії, що не збуваються вже ночі днів, уже два нескінченні дощі.
А тоді я пригадую:
твій ніжно-жовтавий прохолодний стан, що його обвивав я міцно;
твої світанкові губи, з яких я зціловував собі пісні, аби пороздавати їх усім (ти усміхалася!);
твої мерехтливі очі, які поспіхом утікали від мене, яких так боявся я завжди;
тебе всю, мовби розпластану в невагомості, застиглу у леті, а ще ж буйну і шурхітливу...
І тоді підбігає Вітер, як у той день, перед стількома ночами, перед стратою двох дощів...
... І коли вже у мене на думці було тільки одне - скільки може тривати ця розлука? - я став свідком незвичайного випадку, дещо фантастичне навчило мене опиратися смерті, і ось:
по стількох невиповнених тобою днях я сунув тишею післядощової вулиці. Вітер, здавалося, нарізав гігантські кола, то виючи просто у мозок, то раптово надовго зникаючи, і тоді тиша глибшала до неможливості, і тільки з обм'яклих кленів приречено кружляли, опускаючись, поморщені вітром листки. Я обережно ступав, намагаючись відгадати призначені для моїх кроків місця на ватяній бруківці, поруч беззвучно пропливали обліплені жовтим листям автомобілі й навшпиньки скрадалися трамваї, обгортаючи свої рожеві тіла теплим туманом. Сиві птахи понабирали дощу у дзьоби й носили над містом теплу вологу. Я обходив завмерлі гробниці листків, мовби покриті розтопленим воском, і кожен мій крок ставав для мене довгою поминальною свічкою. Врешті, хід мій зовсім уповільнився і я завмер: ти і тиша...
... Моя голова тепер тільки понуро труситься, крізь мої очі вільно пролітають клапті неба і не затримуються там навіть тонкою павутиною. Все моє - про тебе. Я чую, як десь із завтра гуде Вітер, і голос його усе ближчає і ближчає, мені здається, я вже відчуваю його тверді кулаки на своїй шкірі, і моя кров холоне остаточно. О, невже і тебе він шарпає так? Хоч я знаю: ти сильна, ти безмірно сильніша за мене, тебе немає унизу, а отже, ти віриш.
Мила, невже ти ще віриш хоч у хвилеву нашу зустріч?..
Мої сили покинули мене. Коли знову підлетить наш (пам'ятаєш?) коханий Вітер, я піддамся йому і помчу вниз. Може, тоді я востаннє побачу твої скорботні вії, які пробачать нас, а тоді вже я помру красиво.
Вітер уже зовсім близько,
от він шарпонув мою скалічену ногу (тільки не чути болю, тільки б мати перед собою тебе...), ох!
я, здається, обірвався,
як порожньо кружляє серце...
Чи це твої руки, простягнуті назустріч?! Мила, свою смерть я присвячую тобі! Я не помру для тебе, ми...
...ла! Я стояв під вологою периною осіннього дерева, краплі теплої води стікали мені за комір, краплі холодного смутку студили мені душу... Раптом знову налетів вітер. Якимось інтуїтивним відчуттям мій погляд вихопив зі зграї свіжозірваних листочків один і попрямував за ним. Те змучене тільце мовби болісно шепотіло чиєсь нескінченне ім'я: "я-ла-та..." і знову: "я-ла...", ніби молитву. Я прикипів до його жовтого лиця, коли воно враз скинулося вгору, ніби прощаючись із кимось, і шалено помчало вздовж дороги. Стояла камінна тиша, коли різкий крик трамвая, найнедоречніший власне у ту хвилю, розітнув туман. Листок напружився і відчайдушно стрибнув під передні колеса машини. Так само різко запанувала ще глибша тиша, я ані без тіні здивування спокійно спостерігав, як переповнений трамвай починає хилитися набік, незграбно перевертається і тихо гепає на бруківку...
Чийсь жовтий голос досі бринить мені у вухах. Чиїсь скалічені вуста болісно шепочуть кудись догори: "я-ла-та... Свою смерть я присвячую тобі... я-ла... я..."
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЖОВТА ПОСВЯТА
Моє тіло так стремтілося за тобою. Вже два дощі, довгі і болючі, - моє існування без тебе. Наших гостей повиганяв Вітер, - пролітаючи, вони тільки з жахом зиркають мені в лице. Моя зламана нога ледве втримує це стерпле тіло з новими очима тут. Їх багато, але жодне з них не бачить тебе. Уже дні ночей; уже два каторжники-дощі знехотя побили мене без тебе.
Ти не впізнаєш, мабуть, моїх закоханих прожилок, деякі з них потріскалися, мої пальці скоцюрбилися і мляво поклацують між зірками. Знизу пахне кінцем, скаженіє вирощений нами Вітер, і тяжкі незрозумілі звуки сухого холоду надумують мені одне: твою навічну втрату.
Щоранку я завмираю, бачачи під собою плями трупів та жовті останки тих, кого я знав, кого ми знали. Щоранку я божеволію від думки побачити там, унизу, твої напнуті вітром груди, а проте непорушні. Потім я плачу, - я плачу так собі, трохи від утіхи, що не стрів тебе між тими, відшерхлими, а більше з нічого, з якогось сірого відчуття, де намішані спогади, яким не воскреснути, і мрії, що не збуваються вже ночі днів, уже два нескінченні дощі.
А тоді я пригадую:
твій ніжно-жовтавий прохолодний стан, що його обвивав я міцно;
твої світанкові губи, з яких я зціловував собі пісні, аби пороздавати їх усім (ти усміхалася!);
твої мерехтливі очі, які поспіхом утікали від мене, яких так боявся я завжди;
тебе всю, мовби розпластану в невагомості, застиглу у леті, а ще ж буйну і шурхітливу...
І тоді підбігає Вітер, як у той день, перед стількома ночами, перед стратою двох дощів...
... І коли вже у мене на думці було тільки одне - скільки може тривати ця розлука? - я став свідком незвичайного випадку, дещо фантастичне навчило мене опиратися смерті, і ось:
по стількох невиповнених тобою днях я сунув тишею післядощової вулиці. Вітер, здавалося, нарізав гігантські кола, то виючи просто у мозок, то раптово надовго зникаючи, і тоді тиша глибшала до неможливості, і тільки з обм'яклих кленів приречено кружляли, опускаючись, поморщені вітром листки. Я обережно ступав, намагаючись відгадати призначені для моїх кроків місця на ватяній бруківці, поруч беззвучно пропливали обліплені жовтим листям автомобілі й навшпиньки скрадалися трамваї, обгортаючи свої рожеві тіла теплим туманом. Сиві птахи понабирали дощу у дзьоби й носили над містом теплу вологу. Я обходив завмерлі гробниці листків, мовби покриті розтопленим воском, і кожен мій крок ставав для мене довгою поминальною свічкою. Врешті, хід мій зовсім уповільнився і я завмер: ти і тиша...
... Моя голова тепер тільки понуро труситься, крізь мої очі вільно пролітають клапті неба і не затримуються там навіть тонкою павутиною. Все моє - про тебе. Я чую, як десь із завтра гуде Вітер, і голос його усе ближчає і ближчає, мені здається, я вже відчуваю його тверді кулаки на своїй шкірі, і моя кров холоне остаточно. О, невже і тебе він шарпає так? Хоч я знаю: ти сильна, ти безмірно сильніша за мене, тебе немає унизу, а отже, ти віриш.
Мила, невже ти ще віриш хоч у хвилеву нашу зустріч?..
Мої сили покинули мене. Коли знову підлетить наш (пам'ятаєш?) коханий Вітер, я піддамся йому і помчу вниз. Може, тоді я востаннє побачу твої скорботні вії, які пробачать нас, а тоді вже я помру красиво.
Вітер уже зовсім близько,
от він шарпонув мою скалічену ногу (тільки не чути болю, тільки б мати перед собою тебе...), ох!
я, здається, обірвався,
як порожньо кружляє серце...
Чи це твої руки, простягнуті назустріч?! Мила, свою смерть я присвячую тобі! Я не помру для тебе, ми...
...ла! Я стояв під вологою периною осіннього дерева, краплі теплої води стікали мені за комір, краплі холодного смутку студили мені душу... Раптом знову налетів вітер. Якимось інтуїтивним відчуттям мій погляд вихопив зі зграї свіжозірваних листочків один і попрямував за ним. Те змучене тільце мовби болісно шепотіло чиєсь нескінченне ім'я: "я-ла-та..." і знову: "я-ла...", ніби молитву. Я прикипів до його жовтого лиця, коли воно враз скинулося вгору, ніби прощаючись із кимось, і шалено помчало вздовж дороги. Стояла камінна тиша, коли різкий крик трамвая, найнедоречніший власне у ту хвилю, розітнув туман. Листок напружився і відчайдушно стрибнув під передні колеса машини. Так само різко запанувала ще глибша тиша, я ані без тіні здивування спокійно спостерігав, як переповнений трамвай починає хилитися набік, незграбно перевертається і тихо гепає на бруківку...
Чийсь жовтий голос досі бринить мені у вухах. Чиїсь скалічені вуста болісно шепочуть кудись догори: "я-ла-та... Свою смерть я присвячую тобі... я-ла... я..."
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію