ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Терен
2026.03.03 22:23
                    І
Сьогодні що не авгур, то поет.
І як не засміятися на кутні,
вичитуючи опуси майбутні,
де що не автор, то авторитет,
і що не геній, то анахорет
окремої і запашної кухні.

Світлана Пирогова
2026.03.03 18:57
В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Микола Дудар
2026.03.03 12:32
Забути все, не значить все!
Лишились: Пам’ять, Душа, Тіло
Одне питанняко просте:
А що, у прощі не скрипіло?
Хіба, що в Пам’ять хтось заліз…
Хіба, що в снах Душа блукала…
Хіба, що Тіло між коліс…
Хіба, що того було мало.

Борис Костиря
2026.03.03 10:32
На блошиних ринках пустоти
Вловиш ти ніщо, німу безглуздість.
У палкій гонитві до мети
Здійсниться спектакль хиткого тлуму.

На блошиних ринках віднайдеш
Відчай, небуття, відсутність сенсу,
Книги із безоднею без меж

Віктор Кучерук
2026.03.03 07:01
Великий Віз
Вночі привіз
Яскраве світло, -
Світінь вогні,
Неначе в сні,
Блищали й квітли.
Зникала ніч
Побіля віч

Микола Дудар
2026.03.02 20:05
І бабця на лавці…
І вікна в цеглині…
Зустрінуться вранці
В своїй порожнині…

А подруги вийдуть
І всядуться поруч,
Торкаєшся, з виду

С М
2026.03.02 18:06
Дозвольте мені представитися
Маю смак володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос
Обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус
Вимив руки звершивши долю

Іван Потьомкін
2026.03.02 14:30
Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!

***
По третім році, як засів на троні в Сузах,

Борис Костиря
2026.03.02 10:26
Так не хочеться спати лягати.
Ти з важливого щось не здійснив.
Ти прорвеш огорожі та ґрати,
Проповзеш крізь поля з усіх сил.

Щось назавжди потоне в намулі
І осяде на дно небуття.
Так воскресне в майбутнім минуле,

Віктор Кучерук
2026.03.02 05:59
Коли лоза цвіла на схилах
І не минали гожі дні,
Мені шалено пощастило -
Тебе зустріти навесні.
І стерти відстань поміж нами,
І розбудити почуття, -
І говорити тільки прямо
Про рух вперед без вороття.

Микола Дудар
2026.03.01 23:47
Повернемось до дрібниць,
До її глибин - дрібничок…
Відсторонимо лисиць
І братів, і їх сестричок…
А ще кума і куму.
Хресних діток позашлюбних,
І ага… і те — угу,
Що відклеїлось з розумних.

Артур Курдіновський
2026.03.01 23:35
Горить камін. Давно замовкли грози.
Новий ноктюрн виконує рояль.
О, зимо! Всі мої гарячі сльози
Чи зможуть розтопити твій кришталь?

Безмежний білий колір в синій тиші.
Підходжу вранці знову до вікна.
Тут візерунками поему пише

Ігор Терен
2026.03.01 22:54
А ми повиростали на гірчиці,
пили цикуту, їли полини,
тому і злиться
те, що нас боїться
не між людей, а поміж очмани.

***
А словники міняти не на часі,

Микола Дудар
2026.03.01 20:58
зайшов на сторінку Сонце-Місяця... перечитав кілька разів. Підтримую. Незабаром і я залишу ПМ. Давно предавно тут було затишнно і цікаво. Нині тут гниє і попахує...

Володимир Невесенко
2026.03.01 18:01
Колише ранок траву шовкову,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.

Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,

Євген Федчук
2026.03.01 16:06
У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Л
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29

Ірина Єфремова
2025.09.04

Одександр Яшан
2025.08.19

Федір Паламар
2025.05.15

Ольга Незламна
2025.04.30

Пекун Олексій
2025.04.24






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Назар Федорак (1974) / Проза

 ЖОВТА ПОСВЯТА
В.З.


Моє тіло так стремтілося за тобою. Вже два дощі, довгі і болючі, - моє існування без тебе. Наших гостей повиганяв Вітер, - пролітаючи, вони тільки з жахом зиркають мені в лице. Моя зламана нога ледве втримує це стерпле тіло з новими очима тут. Їх багато, але жодне з них не бачить тебе. Уже дні ночей; уже два каторжники-дощі знехотя побили мене без тебе.
Ти не впізнаєш, мабуть, моїх закоханих прожилок, деякі з них потріскалися, мої пальці скоцюрбилися і мляво поклацують між зірками. Знизу пахне кінцем, скаженіє вирощений нами Вітер, і тяжкі незрозумілі звуки сухого холоду надумують мені одне: твою навічну втрату.
Щоранку я завмираю, бачачи під собою плями трупів та жовті останки тих, кого я знав, кого ми знали. Щоранку я божеволію від думки побачити там, унизу, твої напнуті вітром груди, а проте непорушні. Потім я плачу, - я плачу так собі, трохи від утіхи, що не стрів тебе між тими, відшерхлими, а більше з нічого, з якогось сірого відчуття, де намішані спогади, яким не воскреснути, і мрії, що не збуваються вже ночі днів, уже два нескінченні дощі.
А тоді я пригадую:
твій ніжно-жовтавий прохолодний стан, що його обвивав я міцно;
твої світанкові губи, з яких я зціловував собі пісні, аби пороздавати їх усім (ти усміхалася!);
твої мерехтливі очі, які поспіхом утікали від мене, яких так боявся я завжди;
тебе всю, мовби розпластану в невагомості, застиглу у леті, а ще ж буйну і шурхітливу...
І тоді підбігає Вітер, як у той день, перед стількома ночами, перед стратою двох дощів...

... І коли вже у мене на думці було тільки одне - скільки може тривати ця розлука? - я став свідком незвичайного випадку, дещо фантастичне навчило мене опиратися смерті, і ось:
по стількох невиповнених тобою днях я сунув тишею післядощової вулиці. Вітер, здавалося, нарізав гігантські кола, то виючи просто у мозок, то раптово надовго зникаючи, і тоді тиша глибшала до неможливості, і тільки з обм'яклих кленів приречено кружляли, опускаючись, поморщені вітром листки. Я обережно ступав, намагаючись відгадати призначені для моїх кроків місця на ватяній бруківці, поруч беззвучно пропливали обліплені жовтим листям автомобілі й навшпиньки скрадалися трамваї, обгортаючи свої рожеві тіла теплим туманом. Сиві птахи понабирали дощу у дзьоби й носили над містом теплу вологу. Я обходив завмерлі гробниці листків, мовби покриті розтопленим воском, і кожен мій крок ставав для мене довгою поминальною свічкою. Врешті, хід мій зовсім уповільнився і я завмер: ти і тиша...

... Моя голова тепер тільки понуро труситься, крізь мої очі вільно пролітають клапті неба і не затримуються там навіть тонкою павутиною. Все моє - про тебе. Я чую, як десь із завтра гуде Вітер, і голос його усе ближчає і ближчає, мені здається, я вже відчуваю його тверді кулаки на своїй шкірі, і моя кров холоне остаточно. О, невже і тебе він шарпає так? Хоч я знаю: ти сильна, ти безмірно сильніша за мене, тебе немає унизу, а отже, ти віриш.
Мила, невже ти ще віриш хоч у хвилеву нашу зустріч?..
Мої сили покинули мене. Коли знову підлетить наш (пам'ятаєш?) коханий Вітер, я піддамся йому і помчу вниз. Може, тоді я востаннє побачу твої скорботні вії, які пробачать нас, а тоді вже я помру красиво.
Вітер уже зовсім близько,
от він шарпонув мою скалічену ногу (тільки не чути болю, тільки б мати перед собою тебе...), ох!
я, здається, обірвався,
як порожньо кружляє серце...
Чи це твої руки, простягнуті назустріч?! Мила, свою смерть я присвячую тобі! Я не помру для тебе, ми...

...ла! Я стояв під вологою периною осіннього дерева, краплі теплої води стікали мені за комір, краплі холодного смутку студили мені душу... Раптом знову налетів вітер. Якимось інтуїтивним відчуттям мій погляд вихопив зі зграї свіжозірваних листочків один і попрямував за ним. Те змучене тільце мовби болісно шепотіло чиєсь нескінченне ім'я: "я-ла-та..." і знову: "я-ла...", ніби молитву. Я прикипів до його жовтого лиця, коли воно враз скинулося вгору, ніби прощаючись із кимось, і шалено помчало вздовж дороги. Стояла камінна тиша, коли різкий крик трамвая, найнедоречніший власне у ту хвилю, розітнув туман. Листок напружився і відчайдушно стрибнув під передні колеса машини. Так само різко запанувала ще глибша тиша, я ані без тіні здивування спокійно спостерігав, як переповнений трамвай починає хилитися набік, незграбно перевертається і тихо гепає на бруківку...
Чийсь жовтий голос досі бринить мені у вухах. Чиїсь скалічені вуста болісно шепочуть кудись догори: "я-ла-та... Свою смерть я присвячую тобі... я-ла... я..."


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-02-07 08:50:48
Переглядів сторінки твору 6558
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.486 / 6  (4.833 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 5.458 / 6  (4.861 / 5.51)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.789
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2009.12.24 22:47
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-02-07 08:52:33 ]
Дмитро Гамаш:

ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ЕМПІРИЧНУ, або ДО ІСТОРІЇ ОДНІЄЇ ПРИСВЯТИ

Інтенція наша - проста. Останніми часами ширшає коло нашого молодо згенерованого письменства. І справа ся вельми атракційна. Мова наша сього разу буде про відомого публіці молодого автора Н.Ф. та його нову річ, як на наш згляд, досить вдалу. Певна річ, що аж ніяк не хочемо надатися до бомбасту чи драстичності писань без сумніву вталанованого поета, але зрезигнувати ними аж ніяк не маємо на меті.
Ліг перед наші очі акуратно складений лист з Парнасу, відписаний через Н.Ф. То була "Жовта посвята". Таке титло вабило якоюсь претензійністю, але вже найперше прочитання уміщеного нижче на листі слало чудову опінію про запропоновану річ. В.ш.п. автор зробив фантастично гарно, заінавгуровавши її так: "Моє тіло стремтіло за тобою". Що се? Ноншалянсія, енунція якогось гевала, а може, пацифікальний прозелітичний новіціант? Ріжні питання повставали раз у раз, не даючи геть до кінця розібрати увесь художній зміст сеї речі. Але поза тим вималювалася докладна картина аспірацій автора. Се вже не той прецизійний та педантичний поет, а поет палаючих чуттів. Анальфабетичний антидот аскези, асекураціований гарним виображенням. Власне, виображення автора манить читача, бо маємо багато приємних хвиль при прочитанню, перечитанню і виділенню дійсних естетичних моментів для нашого знеображеного чуття чудного.
Так чи інакше впізнаємо хіба по властивих саме Н.Ф. вигинах складні, але маємо купу часу на зачарування тими легкими хлюпками рожевого фонтану серед дощу восени. Але за тим всим стоїть незаздрісне шельмування чужого "я" через свої змисли. І чується виразно мартирологія автора, не позбавленого як меланхолійного іронізму, так і квієнтизму. Ми боліємо тим же чуттям змокрілого жовтого листя, порозмітуваного гострими списами дощу, а відтак накинуло ніжну вуаль на чоло жовтнево-листопадового витвору.
Без зайвого пієтету признаюся до шановної громади читачів й до самого автора, що найбільше полонило мя у прочитаному, так то щира і відверта зеротизованість духового чуття творця. Внесу може сумнівне припущення щодо особистих переживаень Н.Ф. (зупевне роблю це перед публікою не у справі сальонових історій, а хіба з міркувань вельми дружніх і приязних стосунків до самого призвідці сього начерку!), але щось там є закраденого та майстерно прихованого в авреолі настроєвого гімну розкріпаченого серця і життя. Не є то секатура для автора, але метода його гідна подиву в той час, як сотки талановитих цвітнів літератури хрунять собі й шукають свого десь по чужих стежках. То є стагнація і більш нічого! А п. Н.Ф. дійсно йде своєю путтю і, принаймні не має наміру з нього.
Справді, резиґнація автора у новому творі аж вражає обумовленістю. Чітка, без лукавства ресорпція давно загубленого вражіння справжнього поетичного лету серед дощових туч, апостасія від чужого хибливого ока. І все те вивершене в такій верві й найвищому стопню емоційної напруги консеквентне приводять до узагальнення цілого світку - осе ся значна ціннісна ціха ескізу. А поза тим стоїть чудово викуте слово, скроплене свіжою кров'ю і дощем. А ще той симболічний зобраз одного-самого листочка, що гіпертрофується в камінь свідомості поетової, на який натикаючись спить дощ у "перинах осіннього дерева", а "переповнений трамвай тихо гепає на бруківку"... І жовтий колір, як колір переляку і жалобного смутку за краплями теплої води, солодшої, ніж усе, як колір розпуки розлуки, як номінація душевних застановищ самого автора. Ся дивна семантика граничить з цілим світом як рівня небові чи Богові! Певен, що у найближчих часах до нашого читача прийде не одна талановита річ, як-от "Жовта посвята", бо то не є речі для депосидовання. А ймення молодого автора не раз зблисне у творчій констеляції схилу віку.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-02-07 08:53:55 ]
ЖОВТА ПОСВЯТА "Я обходив завмерлі гробниці..."
Осінній сум укутує стривожені вулиці. Золото дерев не додає блиску очам пішоходів... Можливо, така сувора мінорність зачарувала Назара Федорака, і жовтий смуток вихопився з-під пера сліпучою краплиною посвяти.

Неспинне, як дощ, безжальне, як холодний вітер, солодке і млосне, як мрія, оте незбагненне почуття... І все це - в еротичній фантазії "Жовта посвята".

Люба Данилів. Назаре! Жовтий колір - це данина осені?
Назар Федорак. Маю слабість до жовтого кольору взагалі. А щодо осені, то та - 1993 року, коли писалася "Жовта посвята", - була геть не схожа на цьогорічну. Постійно лив дощ, але дуже теплий. Листя з кленів і каштанів на вулиці Коперника (між Будинком учителя і Головною поштою) лежало товстим повстяним килимом під ногами і заглушувало всі звуки. Враження були геть фантасмагоричні і... жовті.
Л.Д. Кохання - це обов'язково смуток, холод, смерть?
Н.Ф. Тоді - так. Хоча, повторюю, було дуже тепло. А взагалі, кохання відтоді дуже змінилося. Разом зі мною. Тепер я читаю цей, можливо, для когось жахний твір як добру і ТЕПЛУ казку.
Л.Д. Він - Вона - Воно. Нетрадиційний трикутник. Він - зі скаліченим серцем, переповнений нерозділеним почуттям, яке не дає можливості Йому бігти назустріч сонцю, і тому плаче воно разом з холодними осінніми дощами. Весь світ ніби перевертається, колір розлуки і близької кончини наповнює вщерть усе, куди сягає око...
Н.Ф. Про сонце взагалі не йшлося. Сонце було на землі - яскраве жовте тепле листя. Стільки сонця я, може, ніколи і не бачив після того. А от трикутників там аж два (це, боронь Боже, не треба сприймати як зірку Давида): трикутник листочків і трикутник людей - такий самий беззахісний, як і перший. Куди сягає око простягається любов, але її запас, на жаль, не безмежний...
Л.Д. Вона - як осінній листок, вибиває з колії не лише поодиноких романтиків, але й одним махом цілими оберемками жбурляє їх на сіру бруківку.
Н.Ф. Романтики не помічають сірої бруківки. Тобто вони не помічають, що вона - сіра. Вони не помічають, коли їх жбурляють. Романтик - це завжди "Я". І для нього рівновеликі, приміром, жовтий колір і любов, наприклад, кволий героїчний листочок і бундючний безсенсовний трамвай.
Л.Д. Воно - кохання - як осінь: ми ще надіємось на тепло, а студені струмені дощу наполягають на своєму, очікуючи, що дуже скоро ляже сніг на бруківку, на листочки, на дерева, що холод остудить серце, до якого так стремтілося його єство.
Н.Ф. Але ж "Буде житечко зелене, якщо зимонька була!" (це теж із власного). Восени можна жити по-різному. І кохається восени повніше, наповненіше, глибше... Я дуже люблю сніг на тому ж відтинку вулиці Коперника. Дурний тон, але знову зацитую себе: "Сніг на вулиці Коперника - Мокрий попіл вищих сфер, - Наче сльози характерника, Що живе і ще не вмер"... Фокус у тому, що ніщо, що ніхто не вмирає!
Л.Д. Його змучене, скалічене "я" вмирає, щоб ожити, відродитись у новому почутті?
Н.Ф. Тільки так.
Л.Д.Дякую, Назаре, справді, було цікаво почути думку самого автора, бо читацькі погляди виявилися надто різноманітними.