* * *

У різний час мене любили ті жінки, яких я не міг полюбити, або ж я любив таких, що не відповідали мені взаємністю, або й геть зневажали мене, уважаючи себе вищими та достойнішими кращої пари. Та нерідко були й щасливі збіги, які давали змогу насолодитися красивим і вельми солодким коханням. Один “альянс” тривав довгий час, інший минався швидко, а були й такі, що нараховували довгі роки. То ж на долю я не можу поскаржитись, а ще й тішуся тим, що з жодною колишньою подругою серйозно не посварився, а якщо якусь де зустріну, то бачу приязну посмішку й сам почуваюся вельми втішно.
До чого я завів розмову на цю тему? Може, для того, аби зайвий раз висловити своє категоричне: зовсім поганих жінок немає – є хороші, кращі та найкращі! Найкращою моєю (і першою!) була, є і вовік пребуде Катя, Катерина, Катерина Іванівна. Крім цнотливих поцілунків, між нами, на жаль, нічого не було.

Я ніколи вже не доторкнуся
губ її цнотливих і палких,
і не відштовхне рука Катрусі
хтиво-соромливої руки
юнака, закоханого вперше,
від колін своїх і від грудей...

Мабуть, сивому батькові й дідові не годиться писати такі відверто-еротичні вірші. Я ж порушив табу, забув про свій глибоко пенсіонерський статус й за громадянською звичкою дав волю своїй уяві, почуттям і руці. Най Бог мені простить цей маленький гріх, зважаючи на те, що я нічим Катю не скривдив, хіба що не зміг простити їй легковажного кокетства й невільної чи то зради, чи то брехні, буцім вона любить не мене, а іншого, який не звертає уваги на неї, – хотіла йому насолити хоч таким, не зовсім розважливим, чином...


2010
(уривок)