
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
У пошуках синього птаха
Назар Незнаний, Наталія Клименко, Оксана Шафаревич, Оксана Яблонська. «Н2О2»: поезії. – Харків: ФОП Лібуркіна Л. М., 2013.– 64 с., іллюстрації – Оксана Мазур
Імена поетів, репрезентованих у збірці «Н2О2» ще кілька років тому були маловідомими широкому загалові читачів, хоча назвати їх почаківцями було би неправильно. Книжка невелика за обсягом, чотири автори, по дванадцять віршів у кожного.
Назар Незнаний (це псевдонім), родом зі Львова, служить у докторантурі в м. Фрібур (Швейцарія), одночасно в Цюріху і в Лозанні, пише поезії з 1994 року, видав збірки духовної лірики «Не забудь», «Мала симфонія», а також «І грані, і грона» (з передмовою Ігоря Павлюка, 2013 р.), аудіодиск «Виноград Голготи», «Акафісник» (переклад з церковно-слов’янської), учасник поетичного гурту «Sevama» з 2008 року;
Наталія Клименко (Гуменюк), народилась і живе на Житомирщині, вірші друкує на літературних порталах «Sevama» та інших;
Оксана Шафаревич, родом з Умані, тепер киянка, переможець літературного конкурсу «Зачаруй мене тремом кохання» (2010), друкує вірші на літературних порталах «Sevama», «Перехрестя», «Свіча-до-Слова»;
Оксана Яблонська, киянка, поетка, педагог, науковець, співочільниця поетичного гурту «Sevama», упорядник збірки поезії, про яку наразі мова.
Літпроцес, як частина ідеології однодумання та одностайності, вигас до нуля. З’ява багатомислення і різномислення – це незаперечний факт сучасного буття. Суспільна криза породила ефект постмодерного мистецтва, демонстративно антилогічного. На подіумі дефілює, м’яко кажучи, знеславлення канону класики й традиції. Логіка постійно програє діалог із абсурдом. Людині нема на кого сподіватися, тільки на самого себе і ще... на Бога. І все ж таки крізь льоди постмодерна прозирає туга за ідеалом, і постмодерні ігрища, епатаж, стьоб, усе частіше являють собою форму протеста і/або спосіб самозахисту. Так чи інак, молоді поети шукають нову стилістику і нові жанрові форми, не цураючись набутку попередників. До слова, у кожного поета свій гамбургский рахунок.
Назар Незнаний – поет філософії віри й захоплення, що робить його щасливим, адже користуючись переважно інтуїтивним методом пізнання, поет пропонує світові власну інтерпретацію реальності – через поетичний образ йому вдається опинитися там, де до нього ще ніхто не був: «Сива туга / Затяжила спілим гроном, / «Пугу-пугу», – / Закричала пугачем, / Туго-туго / Затягла петлю червону, / Аж по вінця / Налила до серця щем. / Понад лугом простелилася туманом, / Виднокруга заховавши далину. / Сива туга / Своїм кроком п’яним / Мою нитку / Обірвала провідну.» Світ насправді вже й не такий мінливий, варто лише змінити кут зору, як це робить поет, і ми побачимо ті самі вічні теми і вічні істини, імпульси та процеси, що вирують у спільному казані.
Поетичні образи Н. Незнаного виникають із єдиною метою – зафіксувати автентичні відчування автора. Тут ми маємо справу з очевидним, неприхованим місіонерством – йти за Христом навіть у дрібницях і вести за собою інших, пропагуючи спосіб творчого життя, в якому «служенье муз не терпит суеты». Тексти у збірці свідчать про те, що автор заглиблений у своє ego та наполегливо шукає свого поетичного голосу. Лексичні «спеції» (діалектичні наголоси, неологізми etc.) створюють романтичну ауру львівської юності, а в художньому плані додають специфічних етнографічних нюансів. На жаль, поет деколи не уникає певної декларативності, послуговується переконаннями та настановами (без жодного сумніву, щиросердними), проте наперед обраними, котрі визначають подальше, впритул до художніх засобів (А про рими на взірець «життя-буття» або дієслівні раджу назавше забути. Вони, рими, повинні бути гранично не схожі на ті, що вже були в ужитку, бо часто вживане слово падає в ціні, й тягне донизу поняття й дії, що цим словом визначаються). Що й казати, шлях до гармонії встелений муками, але це шлях, а не мета. Без поетичної праці не досягти того єдиного звучання, коли на першому плані – природність, жива самостійність написаного вірша.
Поетичною візитівкою Н. Незнаного, на мою думку, може бути вірш «Напевно, я людина світлотіні», цитую дві останні строфи:
Немов разить мене сліпуча ясність
Присутности Твоєї у мені.
Та тільки промінь Твій у серці гасне
Як зараз же засвічує вогні
Молитва щира, каяття й покута –
І знов у неба сонячність лечу,
Твою сліпучу світлість осягнути –
Про це до Тебе, Господи, мовчу.
Наталія Клименко (Гуменюк) – наймолодша з представлених у збірці, відповідно, зі скромним доробком друкованого, в основному, в інтернеті. Проте, її поетичні мініатюри
запам’ятовуються. Ось, для прикладу, вірш, названий криптонімом «Р. В.» – «Ця ніч така солона і прозора, / Збігає по щоках за миттю мить. / Стою в вікні – свіча короткозора – / Поміть мене, тонесеньку, поміть, /Почуй хоч слово з тих, що проречу я, / Й полиш згасати в безвіті пустель... / Заплющу очі й, гаснучи, відчую: / Крізь мене в небо яблуня росте...». Вісім рядків містять певний сюжет, але руху віршеві надає, насамперед, саморозкриття інтимного переживання, що випливає з першого рядка і завершується катарсичним зізнанням ув останньому. Стиль Н. Клименко балансує на межі традиції й модерну, а поетичний зір – між реальністю та містикою, де панують метафора та алітераційне римування.
Оксана Шафаревич – поетка систематичної недомовленості й акварельної напівпрозорості. ЇЇ віршам притаманна відсторонена симетрія, коли відображення – у відображенні, зміщення, стереоефект картинок, що періодично набігають одна на одну – тіні, натяки, нюанси завдяки баченню автора отримують плоть (у позареальності, та ж отримують!) Звідси й відповідна музикальна ритмика, котра, наче вода, тече-переливається: «жалко – у бджілки /хз/ *** як воно, кров розганяє тілом – / а дзижчання – не чуть. / парко. / і тчуть павутиння ткалі: / хмару – в сувій, махом, /мов кульбабу бджолиних крил. / і біло ж / крізь тканину просвічує чудо – / ковила на горі Касовій / і дощу жала – пасма над золовідвалом... / а небо біло горить бджолі / Іроєм, / втраченим жалем.». Автор – поетка-інтроверт, зворушлива й несподівана, котра володіє широким діапазоном навичок – від західного мінімалізму до східної надлишковості, але користає з цього розумно й ощадливо:
стіни ж іще стоятимуть, води – і поготів,
небо спливе – оливам рости крізь темінь:
крук або звична ворона на щоглі антени –
пляма ноти, згублена між дротів.
Оксана Яблонська – поетка, якій притаманні особистісний, інтелектуальний, почуттєвий аспекти, що випливають із самої природи мистецтва її поезії. Суть її віршів – інтимний, маленький куточок душі, де мостяться таємні біль та жаль, кривда й образа, а ще філософське бачення, котре рятує від абсурду довколішнього світу. Метафори поетки – це завжди аналогія, що передбачає миттєву рівність, еквівалентність чуттєвого сприйняття: «Із серця пісок повитрушуєш геть, / Так, наче не чистив його ти ні разу. / Тобі посміхнуться Удача і Смерть, / Але не одразу, / Але не одразу».
Авторка володіє поетичною здатністю персоніфікувати деталі – курсор, клік, мишка (комп’ютерна) на початку вірша «Звільнення» нічого не обіцяють поетичного; з четвертого рядка починається crescendo (ключові слова залежність...витрачаю...життя), і кульмінація – три останніх рядки, що ретроспективно висвічують прозаїчний початок:
Тонке лезо курсора
стрімко відтинає все зайве
із мого переліку вибраного.
Клік мишкою
і на одну залежність стало менше,
залишивши безліч місць,
де я витрачаю
час,
слова,
думки,
життя,
замість того, щоб
прожити його
з тобою...
Поет не людина вчинку, він людина слова. Слово і є вчинком поета. На поетичній клумбі України квітнуть усі квіти, прецінь явного претендента на роль генія, на мою думку, нема. Та менше з тим! На роль лідера може з повним правом претендувати сама пані Поезія, як незалежний свідок історії, як колосальний прискорювач свідомості, мислення, бо власне поезію неможливо спростувати – вона ні на чому не наполягає. Її справа – відкриття, кожен випадок і кожен акт пізнання для неї – приватний, індивідуальний. Поезія самодостатня й тому переконлива.
Східна мудрість говорить: якщо бажаєш спіймати синього птаха, спершу дай волю сивому. Тож побажаємо талановитим авторам збірки поезій «Н2О2»: Назарові Незнаному, Наталії Клименко, Оксані Шафаревич, Оксані Яблонській спіймати свого синього птаха літературної долі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У пошуках синього птаха
Імена поетів, репрезентованих у збірці «Н2О2» ще кілька років тому були маловідомими широкому загалові читачів, хоча назвати їх почаківцями було би неправильно. Книжка невелика за обсягом, чотири автори, по дванадцять віршів у кожного.
Назар Незнаний (це псевдонім), родом зі Львова, служить у докторантурі в м. Фрібур (Швейцарія), одночасно в Цюріху і в Лозанні, пише поезії з 1994 року, видав збірки духовної лірики «Не забудь», «Мала симфонія», а також «І грані, і грона» (з передмовою Ігоря Павлюка, 2013 р.), аудіодиск «Виноград Голготи», «Акафісник» (переклад з церковно-слов’янської), учасник поетичного гурту «Sevama» з 2008 року;
Наталія Клименко (Гуменюк), народилась і живе на Житомирщині, вірші друкує на літературних порталах «Sevama» та інших;
Оксана Шафаревич, родом з Умані, тепер киянка, переможець літературного конкурсу «Зачаруй мене тремом кохання» (2010), друкує вірші на літературних порталах «Sevama», «Перехрестя», «Свіча-до-Слова»;
Оксана Яблонська, киянка, поетка, педагог, науковець, співочільниця поетичного гурту «Sevama», упорядник збірки поезії, про яку наразі мова.
Літпроцес, як частина ідеології однодумання та одностайності, вигас до нуля. З’ява багатомислення і різномислення – це незаперечний факт сучасного буття. Суспільна криза породила ефект постмодерного мистецтва, демонстративно антилогічного. На подіумі дефілює, м’яко кажучи, знеславлення канону класики й традиції. Логіка постійно програє діалог із абсурдом. Людині нема на кого сподіватися, тільки на самого себе і ще... на Бога. І все ж таки крізь льоди постмодерна прозирає туга за ідеалом, і постмодерні ігрища, епатаж, стьоб, усе частіше являють собою форму протеста і/або спосіб самозахисту. Так чи інак, молоді поети шукають нову стилістику і нові жанрові форми, не цураючись набутку попередників. До слова, у кожного поета свій гамбургский рахунок.
Назар Незнаний – поет філософії віри й захоплення, що робить його щасливим, адже користуючись переважно інтуїтивним методом пізнання, поет пропонує світові власну інтерпретацію реальності – через поетичний образ йому вдається опинитися там, де до нього ще ніхто не був: «Сива туга / Затяжила спілим гроном, / «Пугу-пугу», – / Закричала пугачем, / Туго-туго / Затягла петлю червону, / Аж по вінця / Налила до серця щем. / Понад лугом простелилася туманом, / Виднокруга заховавши далину. / Сива туга / Своїм кроком п’яним / Мою нитку / Обірвала провідну.» Світ насправді вже й не такий мінливий, варто лише змінити кут зору, як це робить поет, і ми побачимо ті самі вічні теми і вічні істини, імпульси та процеси, що вирують у спільному казані.
Поетичні образи Н. Незнаного виникають із єдиною метою – зафіксувати автентичні відчування автора. Тут ми маємо справу з очевидним, неприхованим місіонерством – йти за Христом навіть у дрібницях і вести за собою інших, пропагуючи спосіб творчого життя, в якому «служенье муз не терпит суеты». Тексти у збірці свідчать про те, що автор заглиблений у своє ego та наполегливо шукає свого поетичного голосу. Лексичні «спеції» (діалектичні наголоси, неологізми etc.) створюють романтичну ауру львівської юності, а в художньому плані додають специфічних етнографічних нюансів. На жаль, поет деколи не уникає певної декларативності, послуговується переконаннями та настановами (без жодного сумніву, щиросердними), проте наперед обраними, котрі визначають подальше, впритул до художніх засобів (А про рими на взірець «життя-буття» або дієслівні раджу назавше забути. Вони, рими, повинні бути гранично не схожі на ті, що вже були в ужитку, бо часто вживане слово падає в ціні, й тягне донизу поняття й дії, що цим словом визначаються). Що й казати, шлях до гармонії встелений муками, але це шлях, а не мета. Без поетичної праці не досягти того єдиного звучання, коли на першому плані – природність, жива самостійність написаного вірша.
Поетичною візитівкою Н. Незнаного, на мою думку, може бути вірш «Напевно, я людина світлотіні», цитую дві останні строфи:
Немов разить мене сліпуча ясність
Присутности Твоєї у мені.
Та тільки промінь Твій у серці гасне
Як зараз же засвічує вогні
Молитва щира, каяття й покута –
І знов у неба сонячність лечу,
Твою сліпучу світлість осягнути –
Про це до Тебе, Господи, мовчу.
Наталія Клименко (Гуменюк) – наймолодша з представлених у збірці, відповідно, зі скромним доробком друкованого, в основному, в інтернеті. Проте, її поетичні мініатюри
запам’ятовуються. Ось, для прикладу, вірш, названий криптонімом «Р. В.» – «Ця ніч така солона і прозора, / Збігає по щоках за миттю мить. / Стою в вікні – свіча короткозора – / Поміть мене, тонесеньку, поміть, /Почуй хоч слово з тих, що проречу я, / Й полиш згасати в безвіті пустель... / Заплющу очі й, гаснучи, відчую: / Крізь мене в небо яблуня росте...». Вісім рядків містять певний сюжет, але руху віршеві надає, насамперед, саморозкриття інтимного переживання, що випливає з першого рядка і завершується катарсичним зізнанням ув останньому. Стиль Н. Клименко балансує на межі традиції й модерну, а поетичний зір – між реальністю та містикою, де панують метафора та алітераційне римування.
Оксана Шафаревич – поетка систематичної недомовленості й акварельної напівпрозорості. ЇЇ віршам притаманна відсторонена симетрія, коли відображення – у відображенні, зміщення, стереоефект картинок, що періодично набігають одна на одну – тіні, натяки, нюанси завдяки баченню автора отримують плоть (у позареальності, та ж отримують!) Звідси й відповідна музикальна ритмика, котра, наче вода, тече-переливається: «жалко – у бджілки /хз/ *** як воно, кров розганяє тілом – / а дзижчання – не чуть. / парко. / і тчуть павутиння ткалі: / хмару – в сувій, махом, /мов кульбабу бджолиних крил. / і біло ж / крізь тканину просвічує чудо – / ковила на горі Касовій / і дощу жала – пасма над золовідвалом... / а небо біло горить бджолі / Іроєм, / втраченим жалем.». Автор – поетка-інтроверт, зворушлива й несподівана, котра володіє широким діапазоном навичок – від західного мінімалізму до східної надлишковості, але користає з цього розумно й ощадливо:
стіни ж іще стоятимуть, води – і поготів,
небо спливе – оливам рости крізь темінь:
крук або звична ворона на щоглі антени –
пляма ноти, згублена між дротів.
Оксана Яблонська – поетка, якій притаманні особистісний, інтелектуальний, почуттєвий аспекти, що випливають із самої природи мистецтва її поезії. Суть її віршів – інтимний, маленький куточок душі, де мостяться таємні біль та жаль, кривда й образа, а ще філософське бачення, котре рятує від абсурду довколішнього світу. Метафори поетки – це завжди аналогія, що передбачає миттєву рівність, еквівалентність чуттєвого сприйняття: «Із серця пісок повитрушуєш геть, / Так, наче не чистив його ти ні разу. / Тобі посміхнуться Удача і Смерть, / Але не одразу, / Але не одразу».
Авторка володіє поетичною здатністю персоніфікувати деталі – курсор, клік, мишка (комп’ютерна) на початку вірша «Звільнення» нічого не обіцяють поетичного; з четвертого рядка починається crescendo (ключові слова залежність...витрачаю...життя), і кульмінація – три останніх рядки, що ретроспективно висвічують прозаїчний початок:
Тонке лезо курсора
стрімко відтинає все зайве
із мого переліку вибраного.
Клік мишкою
і на одну залежність стало менше,
залишивши безліч місць,
де я витрачаю
час,
слова,
думки,
життя,
замість того, щоб
прожити його
з тобою...
Поет не людина вчинку, він людина слова. Слово і є вчинком поета. На поетичній клумбі України квітнуть усі квіти, прецінь явного претендента на роль генія, на мою думку, нема. Та менше з тим! На роль лідера може з повним правом претендувати сама пані Поезія, як незалежний свідок історії, як колосальний прискорювач свідомості, мислення, бо власне поезію неможливо спростувати – вона ні на чому не наполягає. Її справа – відкриття, кожен випадок і кожен акт пізнання для неї – приватний, індивідуальний. Поезія самодостатня й тому переконлива.
Східна мудрість говорить: якщо бажаєш спіймати синього птаха, спершу дай волю сивому. Тож побажаємо талановитим авторам збірки поезій «Н2О2»: Назарові Незнаному, Наталії Клименко, Оксані Шафаревич, Оксані Яблонській спіймати свого синього птаха літературної долі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію