ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2020.08.06 10:54
Частина І. "Джонатан – сіра чайка" Музична прелюдія "Ранок". Ранкові сутінки пробивають ледь помітні промені, які поволі стають потоками світла. Ледь чути шелест морських хвиль, який наростає з появою світила. Окраєць сонця. Пів со

Ігор Деркач
2020.08.05 21:52
І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер

Тетяна Левицька
2020.08.05 20:12
Чорнильну хусточку напнула ніч недбало
на гострі плечі и підморгнула висі.
І кинувши у рот незрілі вишні,
оскомило, скривилася. Усе дістало.

Усмішка місяця і кабаре зіркове,
проидисвіт-вітер, викрутець, лукавець,
якии запрошував щораз на танець,

Євген Федчук
2020.08.05 19:28
У Таврії спів готських дів луна
Плекають вони помсту Шарукану
Оспівують оті часи преславні
Як вирувала Бусова війна.
Тоді самого Буса із синами
Розп’яли готи на своїх хрестах
І в землях антських поселився жах
Що готський меч їх звідусіль дістане.

Олександр Панін
2020.08.05 13:55
Святкова пригода


Дива
трапляються часом.
Надія
на Диво
не згасне!

Дума Козак
2020.08.05 13:15
Лунає дощ акордами краплин
і дріб у ритмі танго вибиває,
вплітаючи у марева сатин
мелодії шаленого розмаю.

Звучить балада гомоном струмків,
а гуркіт грому – соло барабана…
І блискавці зоряно-стрімкі,

Сергій Губерначук
2020.08.05 09:49
Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,

Віктор Кучерук
2020.08.05 06:12
Запах сушеної м’яти
Переповнює кімнату
І струмує плавно за поріг, –
Огортає жалем хату
І затоплює кошлатий
Та пахучий дуже переліг.
Де поспішно і помалу
Невгамовно вирувало

Олександр Панін
2020.08.05 01:58
Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

Олена Багрянцева
2020.08.05 00:24
Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати

Дума Козак
2020.08.04 23:38
На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
ще балабан висить в повітрі, сокіл,
але давно не видно вже скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
і вихідців із древнього Мілету

Ігор Шоха
2020.08.04 20:50
Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,

Євген Федчук
2020.08.04 19:23
Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні люд

Устимко Яна
2020.08.04 19:21
Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.

Тетяна Левицька
2020.08.04 15:13
Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.

Галина Кучеренко
2020.08.04 10:04
Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.

Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Бездомний
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика

 І. Каганець. Кирилиця, як інформаційна диверсія (?)
Ігор Каганець,
Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV



Як ми вже знаємо, протокирилиця – світська абетка – була створена на основі архаїчного рунічного письма (черт і рез) і священної глаголиці.
Глаголиця – священне письмо брахманів
Подібність кирилиці до гелленського алфавіту спричинена тим, що геллени (давні греки) отримали письмо від трипільського народу пелазгів («лелек»), частина якого у 3–2 тис. до н.е. переселилася з України на Балкани. Історик Діодор Сицілійський у 1 ст. до н. е. писав: «Хоч ці букви називають фінікійськими, бо їх привезли до гелленів з країни фінікійців, вони могли би називатися пелазгійськими, оскільки ними користувалися пелазги». Лінгвісти стверджують, що в основі давньогрецької (гелленської) мови знаходиться пелазгійський субстрат. Та й самі геллени виводили своє походження від пелазгів.
Пояснимо, що пелазгами називалися племена, які в кінці 3 тис. до н. е. ринули з України на територію Греції, Італії, Малої Азії і всього Середземномор’я. Вони заснували Трою і пішли далі на Захід, зокрема в Італію і Грецію. «Першими індоєвропейцями в Греції були не греки, а пелазги, які прийшли з півночі у III тис. до н. е.» (Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К. Абрис, 1994. – С. 106).
Професор Олександр Чертков (1789–1858) дослідив назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни (Чертков О. Пелазго-фракійські племена, які заселяли Італію // Основа, №4, 5–1994, № 6–1995).
Геродот писав, що Геллада початково називалася Пелазгією. Плутарх стверджував, що пелазги були засновниками Риму, і писав, що «пелазги, які обійшли більшу частину землі і підкорили мало не всі народи, поселились там і дали місту своє ім’я в ознаменування сили своєї зброї» (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. – М.: Алетейа, 1999).
Тодішні вихідці з українського етнотворчого казана ще зберігали світлі зовнішні покрови, властиві раннім арійцям, тому Гомер називав їх «богосвітлими пелазгами» (Одіссея, XIX). Античні статуї зображають антропологічний тип, однаково властивий гелленам, галлам і слов’янам.

ГЕЛОНСЬКА АБЕТКА, АБО ПРОТОКИРИЛИЦЯ

Прабатьківщина племені гелленів, які дали назву всьому народу «давніх греків», знаходилась в Україні – приблизно на території сьогоднішніх Полтавської, Харківської та Дніпропетровської областей. Їхньою столицею був Гелон (скоріше всього, нинішнє Більське городище, що над Ворсклою) і, згідно з Геродотом («Історія», IV, 108), ці гелонці говорили гелленською (гелонською) мовою. Історія знає багаторазові масові переселення з України на Балкани, натомість переселень у протилежному напрямку не зафіксовано. Тому гелленські (давньогрецькі) мова і абетка є похідними від гелонських (давньоукраїнських), а не навпаки.
Додатковим підтвердженням є те, що давньогрецька абетка є спотвореним варіантом первинного давньоукраїнського оригіналу. Наприклад, у ній відсутня буква В (веді), натомість по дві букви Е та О (див. також: Центр і периферія, або пробудження Пульсара).
Гелонська абетка (гелониця), народжена в прадавній Україні, стала основою для формування гелленської (давньогрецької) абетки, а також абеток інших арійських народів – вихідців з Українського етнотворчого казана: «Думка, що кирилиця, якщо можна так висловитися, була у вжитку задовго до Кирила, має на свою користь багато переконливих міркувань. Перечитуючи нещодавно Цезаря, ми наткнулися на його категоричне твердження, що кельти у Франції користувалися для своєї писемності грецькими літерами (це при наявності поруч латинської культури!). І це було ще до н.е.» (Лесной Сергей. Откуда ты, Русь? – С. 189). Отже, кельти у 1 тис. до н.е. користувалися гелонським письмом.
«Іншим прикладом може служити образ Хреста на рушнику, так званий образ Вероніки, що зберігається серед інших реліквій у Ватикані. Загальновизнано, що він відноситься до перших століть хрестиянства. На ньому, крім літер IС (Ісус) ХС (Хрестос), є чіткий напис: «ОБРАЗЬ ГСПДН НА УБРУСЕ». Убрусом називається ще й досі в деяких місцях рушник» (там же).
Отже, гелонська абетка (гелониця) – це і є протокирилиця, що виконувала у слов’ян функцію світського письма, призначеного для щоденного вжитку. Подібним чином ми розділяємо одяг на святковий і буденний. Читання чарівним глаголичним письмом надавало процесу читання (почитання) особливої урочистості, піднесеності, святості, винятковості.
Очевидно, що протягом тисячоліть обидва види письма розвивалися і змінювалися. Оскільки святкова глаголиця була орієнтиром для буденної гелониці, то обидві абетки перебували у тісній зв’язці і розвивалися узгоджено. По-суті, це було два варіанти однієї абетки, адже відрізнялися вони тільки формою написання букв.
Наявність священного і світського письма сприяла підтриманню правильної соціальної ієрархії. Нагадаємо, що у слов’ян духовна верства традиційно була провідною: багаточисельна варна брахманів пронизувала все суспільство і задавала вектори його розвитку. Тому світська література на основі утилітарної гелониці була чітко зорієнтована на духовну літературу, створену на основі вишуканої, чарівної глаголиці.
Повна відповідність між двома абетками дозволяла легко і точно перекладати (транслітерувати) тексти з глаголиці на гелоницю, причому не тільки букви, а й числа і дати, тому що буквам обох абеток відповідали ті ж самі числа.
Освічена частина суспільства, особливо його духовна і адміністративна еліта, володіла обома видами письма. Ось що повідомляє польський історик 16 ст. Матвій Стрийковський, посилаючись на старі руські літописи, про навчання синів Володимира Великого: «І дав усіх вищезгаданих синів своїх, і при них кілька сотень синів боярських вчити письму грецькому, а також глаголичному, поставивши над ними дяків і навчену молодь» (Лесной Сергей Парамонов. Откуда ты, Русь? – С. 164). Якби тут йшлося про грецьку (гелленську) мову, то так і було б сказано, але ж тут говориться не про мову, а письмо. До того ж неймовірно, щоб грецька на Русі раптом стала «другою державною», що її обов’язково треба вивчати. «Геленським письмом» тут історик називає саме гелоницю. Гелониця – це умовна назва. Ми ще не знаємо, як слов’яни називали цей тип письма, але аж ніяк не «грецьким». Врешті-решт, навіть сьогодні ми кажемо «українська абетка», а не «грецька» чи «російська».

У ПОШУКАХ «ЗБРОЇ ВІДПЛАТИ»

Після завоювання Єгипту арабами в 7 ст. Александрійський іудохристиянський центр утратив свій вплив. Боротьба за духовну і політич-ну владу розгорнулася між двома центрами – Константинополем і Римом. Їх об’єднувала спільна іудохристиянська світоглядна основа, хоча «боротьба за паству» нерідко призводила до жорстких взаємних конфліктів.
Уже з середини 5 ст. головною загрозою з півночі для Східної Римської імперії стала слов’янська Болгарія. Так, за великого князя Пресіана, що був наступником великого князя Маламира і правив від 836 по 852 р., болгари успішно вели наступальні війни проти Візантії. Болгарія отримала вихід до Егейського та Адріатичного моря, військові дії Пресіана розчленили Візантію на три окремі частини: Південну Албанію, Грецію та землю біля Константинополя.



Візантія гарячково шукала чарівну зброю, яка її врятує. І знайшла! У 849 році правляча еліта створює стратегічну освітню програму і засновує при дворі імператора Михайла III вищу школу. Для її роботи було виділено пишний Магнаврський палац, тому цю школу називали Магнаврською. Її головними засновниками були регент Варда (дядько імператора) і вчений Лев Математик. Викладачами і випускниками Константинопольської вищої школи («Університету Варди»), були видатні діячі візантійської держави. Саме тут вчився майбутній «винахідник кирилиці» – Костянтин Філософ. Одним з блискучих викладачів був Фотій – майбутній Константинопольський патріарх.
Десь у цей час і народилася ідея застосувати проти Болгарії духовно-інформаційну зброю. Це мало бути дещо потужніше чим секретний «грецький вогонь» (різновид напалму) чи легендарна німецька «зброя відплати» Фау-2 Вернера фон Брауна (від нім. «Vergeltungs Waffe» — «зброя відплати»). Унікальність інформаційної зброї в тому, що вона включає у ворога механізм самоліквідації, тож він знищує себе власними силами. Успішне застосування такої зброї було б важливішим за десяток виграних війн, адже дозволило б Візантії остаточно вирішити «болгарське питання».

ПОХОДЖЕННЯ БОЛГАР

Слов’янська держава болгар була продовженням слов’янської імперії Аттили. «Дунайські болгари не тільки були нащадками гунів Аттили, але й їх княжий дім походив від нього по прямій лінії» (Иловайский Д. И. Начало Руси. – М.: «Олимп», «ACT», 2002). Першими правителями болгар були Ірник (молодший син Аттили), Коурт і Асперик, якого візантійці називали Аспарух.
Болгар часто називали гуннами. «Ясно, що гунів у той час зараховували до народів сарматських. А що під сарматами розумілись племена арійські, а не туранські, то в цьому тепер згодні майже всі вчені» (там же).
Байки про те, що Болгарська держава була заснована у 7 ст. волзькими булгарами – це вигадки німецьких істориків. Візантійські письменники вживають ім’я «болгари» уже в другій половині 5 ст., тобто відразу ж після розпаду імперії Аттили. «Болгари почали здійснювати в той час навали за Дунай у Фракію, і незабаром зробилися такі страшні, що імператор Анастасій на початку VI століття побудував довгу стіну від Мармурового моря до Чорного, щоб убезпечити від них столицю» (там же).

КОНЦЕПЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ АТАКИ

Головна причина фальсифікацій у тому, що болгари, так само як готи і гуни, були слов’янами і аріянами. Для нівелювання цього факту антислов’янська пропаганда намагається представити давніх болгар тюрками. Для цього їхніх князів називають не інакше як «ханами». Це нахабна брехня, адже у записах, що збереглися, для позначення болгарських зверхників використовуються гелленське ΚΑΝΑΣ («канас», тобто спрощене для легшої вимови слово «князь») і слов’янське KNZZA (князя), ΚΑΝΑС ΒIΓI (великий князь, де «вігі» – великий, багатий, пор. з англ. Big - великий), а також «принц» і «архонт».


КАНАС БІГІ ОМОУРТАГ (князь великий Омоуртаг) – напис на камені, виконаний на замовлення Омуртага, сина Крума, правителя Болгарії з 814 до 831 року.

Болгарського великого князя Крума, що правив у 802–814 рр. і мало не знищив Візантійську державу, зазвичай зображують як чорноволосого тюрка у східному одязі, хоча, згідно з описом візантійського хроніста, він був світловолосою людиною зі світлими очима. Мати Крума – Лана (або Світлана) – була слов’янкою. Настирні намагання представити болгар тюрками нас уже не дивують, адже подібним чином причорноморських слов’ян-готів пропаганда досі намагається представити північноєвропейськими німцями, а гунів – якщо не китайцями, то принаймні тюрками.
Духовною основою слов’ян Болгарії була етнічна традиція (язичництво, народництво), окультурена і організована аріянською церквою. Ідея Візантії полягала в тому, щоб розкласти національну аріанську церкву за допомогою візантійського іудохристиянства і підпорядкувати її Константинополю. А через підконтрольну церкву можна було впливати на народну свідомість, настрої і державну політику. Та для цього спочатку треба було зламати захист інформаційного простору Болгарії і впорснути в нього духовну отруту. Головним інформаційним носієм були писані тексти. У ті далекі часи писане слово викликало велику повагу і священний трепет. Тільки на основі текстів можна було розгортати масову усну пропаганду, яка дозволяла перехопити управління народною свідомістю. За словами Костянтина-Кирила, проповідувати тільки усно – це те ж саме, що писати на піску.
На відміну від аріянства, іудохристиянство дотримувалося догмату, що священне писання дозволено викладати тільки гелленською, латинською та єврейською мовами. Всі інші мови вважалися «низькими» і «недостойними» слова Божого. Римська церква дотримувалася цього догмату аж до Другого ватиканського собору у 1969 році, який дозволив здійснювати богослужіння не тільки латинською, а й національними мовами. Зрозуміло, що це було не від хорошого життя, а як реакція на кризову ситуацію.
У візантійської держави та її церковного придатку гостра криза виникла у 9 столітті. Як ми вже говорили, через наростаючий болгарський пресинг стояло питання про саме існування імперії. Тож саме в цей час серед візантійського істеблішменту й виникла ідея «поступитися принципами» і здійснити інформаційну атаку болгарським діалектом слов’янської мови. Для цього потрібно було «поставити на конвеєр» переклад візантійської літератури на староболгарську мову і організувати її масове поширення. Діяти треба було швидко і енергійно, адже новий болгарський володар – Борис (852–889) – прагнув розширити попередні завоювання і довершити справу своїх попередників з ліквідації Візантії.

БРАТИ-ДИВЕРСАНТИ

Історія цієї спецоперації доволі темна. Відомо, що готувалися до неї фундаментально. Головними виконавцями були призначені брати Кирило і Мефодій, справжні імена – Костянтин (827–869) і Михайло (815–885). Вони народилися в сім’ї візантійського воєначальника на ім’я Лев з військово-адміністративного округу Фессалоніки. Їхня молодість припала на часи військової експансії Болгарії, внаслідок яких Фессалоніки стали прифронтовим містом. Батько майбутніх Кирила і Мефодія воював проти Болгарії, що навряд чи сприяло любові його синів – «солуньських братів» – до болгарського народу.
Кирило вчився у Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, тобто у згаданій вище елітарній Магнаврській школі, своєрідній «академії державного управління». Він був другом Константинопольського патріарха Фотія, брав участь у дипломатичних місіях. Так, у 855 р. він вів переговори з арабами в Сирії з метою обміну військовополоненими. Схоже, що Кирило був довіреним дипломатом, придворним аналітиком, лінгвістом, радником.
Мефодій рано вступив на військову службу і зробив успішну кар’єру, протягом 10 років був стратегом (вищим військово-адміністративним керівником) Славінії, візантійської провінції на території Македонії. Таку посаду могла займати тільки віддана державі людина, що користується довірою імператора.
Таким чином, брати належали до вищого імперського істеблішменту, можна сказати, мали генеральські звання. Відповідно, вони ревно відстоювали інтереси імперії і просували назовні її вплив.
Оскільки жвавий інтелект і дипломатичний хист Кирила добре доповнювалися адміністративним талантом і зв’язками старшого брата – Мефодія, їхня робота в парі була надефективна. Тож саме цим братам фактичний правитель Візантії – високоосвічений і талановитий регент Варда – доручив інформаційну спецоперацію проти Болгарії.

КОД ГЕНЕРАЛА КИРИЛА

Головна проблема перекладу грецьких (гелленських) текстів на болгарську мову полягала в тому, що їхні абетки, попри подібні букви, системно відрізнялися.
По-перше, у слов’янській абетці були відсутні деякі грецькі букви, наприклад, ксі, псі, тета, що заважало ефективному перекладу імен, назв і термінів.
По-друге, навіть подібні букви мали різні числові відповідники, наприклад, слов’янській «В» (веді) відповідало число 3, а грецькій «В» (віта) – число 2 (у грецькій не розрізняються «Б» і «В»). Інші букви також мали інші числа (перше слов’янське, друге грецьке): Г (4, 3), Д (5, 4), Е (6, 5)... І (20, 8)... К (40, 20)... Ч (1000, 9).
Це означало, що переклад чисел і дат, які тоді записувалися буквами з відповідними позначками, перетворювався на важку і копітку справу, перед собою треба було постійно тримати кодову таблицю. При масовому тиражуванні така невідповідність привела б до величезної кількості помилок, що знецінило б усю перекладацьку роботу (хто захоче читати весь цей хаос).
«Геніальний винахід» Кирила полягав у тому, що він додав до слов’янської абетки відсутні в ній грецькі букви і привів нумерацію новоствореної кирилиці у відповідність до грецького алфавіту. Сучасною мовою, Кирило брутально зламав і перекодував світську слов’янську абетку. На перший погляд, його новотвір мало відрізнявся від слов’янського оригіналу, проте насправді це вже була інша система:


Первинні числа слов’янської абетки і після модифікації Кирила та Мефодія

Якщо глаголиця і гелониця (протокирилиця) мали однакову нумерацію букв, то кирилиця присвоїла для більшості букв інші, грецькі числа, а число 1000 взагалі проігнорувала, бо воно відсутнє у грецькому алфавіті, отже непотрібне.
До гелониці також додали чотири букви (*), які необхідні виключно для відтворення чисел з грецької, адже для слов’янської мови вони зовсім не потрібні, зокрема, звук букви Тета (9) взагалі відсутній у слов’янській мові, тому його читають як Т або Ф.
Отже, новостворена кирилиця дозволяла легко робити переклади з грецьких текстів, особливо це стосувалося назв, чисел і дат. Водночас вона робила надзвичайно важким переклад чисел і дат із глаголичнів текстів. Фактично кирилиця переорієнтувала світську слов’янську літературу з сакральної слов’янської глаголиці на грецьке письмо.
ЦУКЕРКА З ОТРУТОЮ
Слов’яни й раніше перекладали з іноземних мов, але робили це дуже вибірково, виходячи з власних інтересів. Так, перебуваючи в Херсонесі, Кирило познайомився з Євангелієм і Псалтирем, написаними «руськими письменами». Тепер же цю справу мав узяти у свої руки зовнішній інформаційний центр, створений на базі Константинопольської вищої школи. Саме під нього і було створено новий стандарт письма. Поява кирилиці відкрила простір для масового перекладу на тодішню болгарську мову багатющої літератури, написаної класичною давньогрецькою (гелленською) і вже новою («візантійською») грецькою мовою.
Створення корпусу перекладної літератури відбулося ще протягом перебування Кирила і Мефодія на території Візантії. Проблем з перекладачами не було, оскільки на той час імперія була наполовину слов’янською. Наприклад, у 8 ст. Греція була тотально ослов’янена, оскільки попереднє грецьке населення було дуже винищене війнами і хворобами (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. / Пер. с англ. А.Г.Грушевой. — СПб.: Алетейя, 2000. – Вопрос о славянах в Греции). Для порівняння, якби сьогодні Росія вирішила розпочати масові переклади на українську, то виконавців у неї було би більше ніж достатньо.
Яку ж літературу пропонували слов’янам візантійські «філантропи»? Передусім ту, що несла іудохристиянські ідеї одноразового життя (заперечення реінкарнації), прірви між Творцем і людиною, вивищення греків і євреїв, приниження етнічних культур, оспівування покірності та спасіння через страждання, уявлення про людину як брудну й зіпсовану істоту, а також «в муках народжуватимеш дітей», «земля родитиме тобі тернину і будяки», сцени катувань мучеників – одне слово, весь ретельно дібраний концентрат духовної отрути (див.: Іудохристиянська антитеза).
Але отруту ніколи не подають в чистому виді, її додають до чогось смачненького, та ще й загортають в яскраву обгортку. В якості «цукерки» слов’янам могли пропонуватися справді вартісні тексти з історії, географії, природознавства, а також всілякі пригоди та байки. Але тільки на початковому етапі – щоб зацікавити новим літературним стандартом. Надалі мали бути переклади виключно релігійної літератури іудохристиянського спрямування. Те, що сьогодні називають «чорнухою», інформаційним брудом, деструкцією. Ключовим чинником привабливості цієї «цукерки» було застосування зрозумілої, по-суті – розмовної мови південних слов’ян, якою розмовляли і в Болгарії: «Переклади, створені Костянтином, були орієнтовані на діалект слов’ян, які проживали в Солуні і його околицях» (Просветительская деятельность Константина (Кирилла) и Мефодия).
Головним центром перекладів могла бути згадана вище Магнаврська школа, заснована у 849 р., або одна з її філій. Такою філією, найвірогідніше, був Поліхроніїв монастир на березі Мармурового моря, в якому настоятелем був генерал Мефодій.
У 856 р. до влади в імперії приходить Варда – ідеолог і співзасновник Магнаврської школи, а в 857 р. Константинопольським патріархом стає його соратник – Фотій. Програма «Зброя відплати» набуває виразніших обрисів: «Костянтин разом зі своїми учнями, серед яких були Климент, Наум і Ангеларій, оселилися в монастирі, настоятелем якого був Мефодій. На думку ряду вчених, в монастирі навколо Кирила і Мефодія утворилася група однодумців, своєрідний науковий гурток, в якому зароджується ідея створення слов’янської абетки і починається робота по її втіленню в життя» (там же).
За кілька років було сформовано стартовий пакет перекладної літератури – отруйна «цукерка». Залишилося знайти слушний момент для її застосування. Враховуючи циклічність розвитку, треба було дочекатися ситуації, коли Візантія буде на підйомі, а Болгарія на спаді.
ІНФОРМАЦІЙНА АТАКА
У 855–856 роках Болгарія зазнала невдачі у черговій війні з Візантією. Проте цього разу імперія зажадала в обмін на мир не територію, а хрещення володаря – великого князя Бориса (Богориса) – і правлячої верхівки. В цей час у Константинополі перебувала в якості заручниці сестра Бориса. Вона прийняла хрещення під іменем Феодора і була вихована в дусі візантійського іудохристиянства. Близько 860 року вона повернулася до Болгарії і стала схиляти свого брата до прийняття візантійської віри. Тиск на Бориса посилювався.
У 863 році Болгарія пережила сильний голод через неврожай, викликаний посухою. У цей же час відбувся потужний землетрус, що багатьма було сприйнято як поганий знак. У цій ситуації загального пригнічення та тривоги відбувається вторгнення в Болгарію візантійського війська. Вимога та ж сама – хрещення Бориса і знаті. «У 864 р. за ініціативою патріарха Фотія і кесаря Варди в Болгарію був направлені війська. Цар Борис, чия армія була ослаблена неврожаєм і голодом у країні, зрозумів, що опиратися безглуздо, і направив делегацію до Константинополя з обіцянкою прийняти християнство у Візантії і відмовитися від союзу з франками. Незабаром після цього, ймовірно у вересні 865 р., Борис був хрещений спрямованим у Болгарію візантійським єпископом. Значне число болгарської аристократії було хрещено разом з ним» (Лимарев В.Н. Краткая история Византии. 9 век).

АКТИВАЦІЯ ДУХОВНО-ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЗБРОЇ

Зрозуміло, що візантійський єпископ прибув у Болгарію не сам, а з численною делегацією, книгами, іконами, символікою та іншою наглядною агітацією. Ось тут і відбулася імплантація в народне тіло Болгарії ворожого інформаційного центру, який мав включити механізм самоліквідації.
Ця подія важливіша, чим факт хрещення болгарської еліти, тобто офіційне визнання духовної залежності від Візантії. Оскільки хрещення Бориса відбулося під примусом, він намагався позбутися духовного ярма, для цього навіть уклав унію з Римською церквою. Але було пізно: механізм самоліквідації було активовано. Не допомогло навіть те, що за царя Симеона, який правив з 893 до 918 р., Болгарія успішно воювала з Візантією і досягла піку територіальної експансії, а болгарська церква стала самостійною (автокефальною) – організаційно, але не духовно (можна сказати, що «кожний вмирає самостійно»).
Поступово болгари втрачали духовну єдність, у них посилилися міжусобиці, а вже у 1018 році Болгарія втратила здатність до системного опору і стала частиною Візантійської держави.
Імплантований інформаційний центр спочатку діяв у столичному місті Плиска, а у 893 р. був перенесений до нової столиці, тож прославився як Преславська книжна школа. Головний напрям діяльності – переклад іудохристиянських текстів, а також підготовка нової генерації проповідників, учителів і священиків. Вважають, що одним з діячів цієї школи був чорноризець (монах) Храбр.
Другою потужною «фабрикою іудохристиянства» стала книжна школа в місті Охрид (нині Республіка Македонія), в якій, як повідомляють македонські історики, пройшло навчання близько 3500 майбутніх викладачів і священиків.
Чи брали Кирило і Мефодій особисту участь у здійсненні болгарської спецоперації – достеменно невідомо. Вся ця тема покрита суцільним мороком. «Як не дивно, не збереглося жодного візантійського документа, де б згадувалося про діяльність Костянтина і Мефодія. Немає свідчень і в листах патріарха Фотія, при тому, що збереглося понад трьохсот його листів, проте в жодному він не говорить про солунських братів» (Просветительская деятельность Константина (Кирилла) и Мефодия).
Проте нічого дивного тут немає, просто розвідка не видає свою агентуру. На відміну від інших, Візантія сприймала діяльність братів-генералів не інакше як бойову спецоперацію, тому дотримувалася режиму секретності. Це давало можливість повторно застосувати цю чудесну «зброю відплати», адже розсекречена інформаційна зброя тут же втрачає свою силу. Більше того: «Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресорові. Але якщо жертва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інформаційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого» (Расторгуев С. П. Философия информационной войны. – М.: Вузовская книга, 2001. – С. 138). Це як з умисною брехнею, яка є найпростішим видом інформаційної зброї: як тільки вона викривається, то брехуну треба негайно втікати.
Кирила і Мефодія представляють як захисників слов’ян та їхньої культури. Мовляв, вони створили слов’янську абетку, переклали на староболгарську мову багато грецьких книжок і просували богослужіння місцевою мовою, за що навіть зазнали переслідування від Римської церкви. Тепер же ми розуміємо, що насправді вони зламали слов’янську абетку і використали її для просування ворожої ідеології. Конфлікти ж із Римом були викликані не палкою любов’ю до слов’ян, а боротьбою за паству, адже солунські брати вторглися на територію інтересів Римської церкви. Проте завдяки спільній іудохристиянській основі ці конфлікти розв’язувалися, адже Рим і Константинополь «дружили проти слов’ян», тобто мали спільного ворога.

ПОВТОРНЕ ЗАСТОСУВАННЯ

Після упокорення Болгарії кордони Візантії впритул наблизилися до території Русі. Проте знайомство цих двох держав відбулося значно раніше. Перший напад Русі на Візантію відбувся ще у 860 році, коли морський десант русів пограбував околиці Константинополя і з великою здобиччю повернувся додому. Протягом наступних століть Русь доволі успішно воювала з Візантією, виборюючи вигідні умови для торгівлі. У 987 р. Володимир Великий допоміг імператору Василю II Македонянину зберегти владу і навіть домігся династичного шлюбу з його сестрою Анною (див.: Свята Русь – держава Золотої доби).
Попри це Руська держава залишалася головним ворогом Візантії на північному напрямку. Ситуація загострилась після смерті принцеси Анни у 1011 р. Оскільки у цей період Русь неможливо було перемогти у відкритій війні, Візантія вирішила застосувати стару «болгарську заготовку» з духовно-інформаційною зброєю.
Імплантація духовної отрути відбулася за правління Ярослава Мудрого, який у 1039 р. привів до Києва поставленого Константинополем митрополита – грека Феофемпта. Як і в історії з Болгарією, митрополит прийшов не сам, а з численним апаратом бойових кадрів у рясах.
Проте цього разу візантійці навіть не доклали зусиль для перекладу текстів на тогочасну українську мову. Вони притягнули з собою старі болгарські книги, а староболгарську мову проголосили священною «церковною», натомість народну українську оголосили низькою і негідною для слова Божого.
Але як сталося, що аріянська Русь пішла в духовне рабство іудохристиянської Візантії? Ця тема вимагає спеціального розгляду.

Продовження: Ярослав Мудрий – внутрішній ворог.


Контекст : Ігор Каганець, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Контекст Ігор Каганець, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV
Дата публікації 2014-01-12 20:13:39
Переглядів сторінки твору 1841
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній