Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Публіцистика
Що трапилося 23 лютого 1918? З якої нагоди святкуємо?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Що трапилося 23 лютого 1918? З якої нагоди святкуємо?
На це питання відповідають відомий письменник-дисидент Віктор СУВОРОВ та Дмитро Калинчук
Журналіст (Київ)
Віктор СУВОРОВ
А сталося ось що. Члену першого Радянського уряду товаришеві Дибенко і його доблесним матросам наказали зупинити німецькі війська під Псковом і Нарвою.
Ніяких перемог полум'яні революціонери ні під Псковом, ні під Нарвою не здобули, нікого не зупинили, невмирущою славою свої знамена не покрили. Навпаки, при перших сутичках з противником зніжені матросики, що просиділи всю війну в портах, здригнулися і побігли. І наш герой - разом з ними. А може бути і попереду.
Захисники революції добігли до самої Гатчини. Тут треба відкрити карту, щоб оцінити героїчний шлях - 120 кілометрів бігли захисники соціалістичної вітчизни! Три марафони по глибокому лютневому снігу. У Гатчині захопили ешелон і понеслися по країні рятувати свої революційні шкури. Навздогін утікачам глава вищої військової ради Бонч-Бруєвич розсилає по країні телеграми: зловити героїв і під конвоєм доставити в Москву. Герої повинні були зупинити супротивника, але їх самих треба зупиняти. Якщо вдасться знайти ...
Героїв виявили аж у Самарі. За Волгою. Тепер треба взяти глобус і оцінити цей героїчний відхід. З'явилися герої-балтійці в Самарі в кінці березня або на початку квітня. І хто знає, де за цілий місяць після великих перемог вони ще встигли побувати. Може бути добігли до озера Байкал, переконалися, що за ними ніхто не женеться, і повертаються? Тут, по глибоких тилах, вони захищають революцію: хапають першого ліпшого і допитуються, не контрік чи. Тут їм хоробрості вистачає. Мене тільки питання цікавить: а чим революціонер Дибенко весь цей час після втечі з-під Нарви годував своїх революціонерів? Адже ненажерливі.
Ще питання: а від кого революціонери побігли?
Побігли від німецької армії. А поняття про цю армії вельми невизначене. В той час німецькі матросики від неробства теж бунтували в своїх портах. І в той час Німеччина вже голодувала. У той час німецька армія була вже повністю і остаточно виснажена війною. Германська монархія впала в листопаді 1918 року. Протрималася вона до листопада тільки тому, що товариш Ленін у березні 1918 року підписав з кайзером Брестський мир і віддав кайзеру Україну до самого Курська і Ростова разом з рудою, вугіллям та сталеливарною промисловістю, разом з хлібом і м'ясом.
Ленін віддав кайзеру Польщу і Прибалтику, виплатив величезні репарації золотом і хлібом. Ось тому кайзерівська армія і дотягнула до осені. Але в лютому 1918 року всієї цієї ленінської допомоги кайзеру ще не було, тому Німеччина стояла на самому краєчку, стояла над прірвою. Юрій Фелиптінскій пише: «Але найдивнішим було те, що німці наступали без армії. Вони діяли невеликими розрізненими загонами в 100-200 чоловік, причому навіть не регулярними частинами, а зібраними з добровольців. Через паніку, що панувала у більшовиків, і чутки про наближення міфічних німецьких військ міста й станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінська, наприклад, був узятий німецьким загоном в 60-100 чоловік. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, що приїхали на мотоциклах. У Режице німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу »(Крах світової революції. С. 259-260).
Ось від цього воїнства і втік член Радянського уряду, народний комісар з морських справ, полководець і флотоводець Дибенко зі своїми вояками. Петроград він кинув без усякого захисту, а у німців просто не було сил його захопити.
Німці так до Петрограда і не дійшли. А Дибенко, пробігши непоміченим повз Москви, втік за Волгу...
Дмитро Калинчук
Журналіст (Київ)
День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк саме Україні є що святкувати в ці дні.
Звичка святкувати 23 лютого в якості професійного свята військових, а через них – і свята всіх чоловіків, радянською владою прищеплена українцям міцно і надовго.
День радянської армії, що зник разом, власне, з армією, молитвами президента Леоніда Кучми повернувся до нас під новим тюнингом – як День захисника Вітчизни, по аналогії з відповідним російським святом.
Зі зміною назви зміст події помінявся мало – щороку цього дня телеканали транслюють радянські фільми "про війну", проводяться концерти та урочисті заходи. Що, в принципі, цілком зрозуміло.
День збройних сил України - 6 грудня - народним святом так і не став, у першу чергу через повну байдужість до нього з боку держави.
Давно не секрет, якщо один день на рік влаштовувати урочистості, концерти та святкові заходи – за 10 років з’явиться дивовижне "народне свято". Натомість усі українські уряди без винятку питання святкування дня української зброї пускали на самотік, мовляв, народ сам розбереться. Як результат – 6 грудня так-сяк святкують навіть самі ж військові.
Патріотична спільнота в якості свята українських військових відзначає Козацьку Покрову 14 жовтня, а всі інші – вітають чоловіків 23 лютого. Інерція радянських часів виявилася напрочуд стійкою. Хоча створено свято 23 лютого практично на пустому місці – просто за волею партії та уряду СРСР.
Радянський маршал Климент Ворошилов якось чесно визнав: "Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами".
Ознайомлення з історією появи і святкування 23 лютого підтверджує слова сталінського маршала.
Штучна урочистість
Ідею святкувати 23 лютого як день радянської армії висловив у лютому 1919 р. голова Вищої військової інспекції Pобітничо-селянської червоної армії (РСЧА) Ніколай Подвойський. Підставою для впровадження нового "пролетарського" свята мала стати річниця видання декрету про створення РСЧА, яке сталося 28 лютого 1918 р.
24 січня 1919 р. питання було розглянуто президією Московської ради робочих, селянських і солдатських депутатів і було прийняте соломонове рішення. Оскільки дещо раніше було впроваджено свято Червоного подарунка – в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії, день створення РСЧА сумістили з Днем Червоного подарунка – 17 лютого.
Однак у 1919 році 17 лютого припало на понеділок. Було вирішено перенести свято на найближчу неділю – 23 лютого. Так воно вперше й було відсвятковане – випадково та без будь-якого підґрунтя.
Треба зазначити, що наступного разу 23 лютого святкували вже у 1922 р. – два роки ідея святкувати день створення РСЧА нікому й на думку не спадала. Проте справжнього розмаху набуло святкування п’ятої річниці створення РСЧА – у 1923 р. Тоді й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту.
"23 лютого 1918 р., під натиском ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили", - говорилося в наказі Революційної Військової ради республіки, підписаному наркомом з військових та морських справ Львом Троцьким.
День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 року. У 1946-му Червона армія була перейменована в Радянську. Свято дещо запізнилося за армією і лише за два роки отримало назву Дня радянської армії і військово-морського флоту. У такому вигляді свято проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 року.
Від самого встановлення дня свята тривав пошук події, до якої його можна було б прив’язати. Вже у 1923-му в журналі "Військова думка і революція" було оголошено, що 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, приймала участь в боях на північно-західному напрямку.
Протягом наступних років вівся ретельний пошук цієї самої "першої червоноармійської частини". У 1938 р. крапку в цих пошуках поставив особисто Йосип Сталін, коли об’явив про перемоги, здобуті червоноармійцями під Псковом та Нарвою.
Повільно тон червоної пропаганди змінювався і остаточного втілення здобув у 1942 році: "Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили у війну, на голову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою".
Про що ідеться?
Вшанування розкладеної армії
Наголосимо одразу – жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло.
За документами 53-го німецького корпусу групи армій "Д", того дня передові частини німецької армії знаходилися у 55 км від Пскова та у 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв, між ними і загонами червоної гвардії відзначено в документах не було.
Але й те не біда. У Псков німці увійшли вже увечері 24 лютого. На Нарву німці почали наступ 25 лютого і 3 березня увійшли в місто - мов на параді.
"Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8-ій годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще.
Втім, дехто встигав продавати залишки нерозкраденого казенного майна. Коли в місті з'явилися німецькі мотоциклісти, то на ратуші вдарили на сполох. Збіглися жителі, але німецький офіцер, пригрозивши пальцем, наказав розійтися. Всі швидко поховалися", - так описала цю подію есерівська газета "Дело народа" від 17 березня 1918 р.
Німці не просто не зустрічали жодного опору. Вони не побачили навіть найменших ознак існування армії. І тут більшовики мали дорікати винятково самі собі.
Правду кажучи, процес розкладання російської армії розпочали не більшовики, а Тимчасовий уряд. Соціал-демократ з Петрограду Ніколай Соколов став автором відомого Наказу №1, згідно з котрим в армії створювалися солдатські комітети, які мали керувати частинами в разі політичних виступів.
Як Тимчасовий уряд створив у Росії республіку і що з цього вийшло
Принцип єдиноначальства був зламаний і цим негайно скористалися члени партії Леніна-Троцького, ідеологія якої була найбільш популістською. Невдовзі військові комітети були майже повністю опановані більшовиками.
Ленінці чудово розуміли – регулярна російська армія була постійною загрозою для їхнього існування. Цю армію вони вдало розкладали різноманітними комітетами, мітингами та іншими демократичними заходами.
Після приходу більшовиків до влади процес розкладання армії почав здійснюватися з самої верхівки – головнокомандувачем був призначений більшовик Ніколай Криленко, а начальником штабу ставки верховного головнокомандування – генерал Міхаіл Бонч-Бруєвич, рідний брат соратника Леніна.
Як наслідок – на лютий 1918 р. кількість дезертирів сягнула 3 млн осіб.
"Дезертирство прогресивно зростає… цілі полки і артилерія уходять в тил, оголюючи фронт на значних відстанях, німці натовпами ходять по покинутій позиції… Постійне відвідування неприятельськими солдатами наших позицій, особливо артилерійських і руйнування ними наших укріплень на покинутих позиціях безперечно носять організований характер" - доповідав генерал Бонч-Бруєвич.
Варто зазначити, що в лавах власної Червоної гвардії більшовики не визнавали жодної демократизації і встановлювали дисципліну методами ще Юлія Цезаря.
"Треба або добирати відповідних людей, або вводити для військ репресії та військово-польові суди із застосуванням смертної кари, інакше ганьба буде лише поширюватися і зростати", - доповідав червоний командарм Рудольф Сіверс командувачу південної групи червоних військ Антонову-Овсієнко ще в перші дні січня 1918 року.
Листівка до 23 лютого часів Української РСР
Але в армії колишньої російської імперії панували зовсім інші настрої. Тож не дивно, що коли 18 лютого 1918 року силами у 47 піхотних і 5 кавалерійських дивізій німці рушили в наступ – вони не зустріли майже жодного опору.
Німецький генерал Макс Гофман згадував: "Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі".
Свято піроксилінового складу?
Наступ німецької армії для більшовиків був суцільною несподіванкою – до такого повороту вони не були готові взагалі.
Верховний командувач Криленко, який ще у листопаді віддав наказ всім частинам фронту припинити опір і самостійно почати переговори з німцями, тепер заспівав іншої: "22 лютого. 13 г. 40 хв. Необхідно підтвердження наказу про призупинення демобілізації. Послати загони Червоної армії до Пскова, а також Нарви у розпорядження 49-го корпусу…"
Накази ішли у війська без жодної відповіді про їхнє отримання. Воювати ніхто не збирався.
В цю скруту більшовики потрапили завдяки... українцям. Від 22 грудня 1917 року між Радянською Росією і державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) тривали переговори у Брест-Литовському. Делегацію більшовиків очолював нарком іноземних справ Лев Троцький.
9 лютого 1918 р. було підписано мирну угоду між державами Четверного союзу і щойно проголошеною Українською Народною республікою. Ця подія змішала більшовикам усі плани – вони аж ніяк не сподівалися на такий поворот.
Червоні дипломати напередодні самі затягували переговори, оскільки знали, що Німеччиною прокотилася хвиля страйків. Більшовикам марилася світова революція. Проте до 9 лютого, шляхом жорстоких репресій, німцям вдалося придушити масові страйки.
Після підписання миру з Центральною Радою німці висунули радянській делегації ультиматум, згідно з яким більшовики мали піти на значні територіальні уступки та визнати незалежність України. Для більшовиків втрата України означала втрату виробництва збіжжя та цукру, що підривало економіку Росії та прирікало її на голод.
На німецький ультиматум Троцький відповів пропозицією законсервувати наявний статус-кво: "Ні миру, ні війни, війну припиняємо, а армію демобілізуємо". Приставати на такі умови німці не бачили жодних причин.
Переговори було припинено, перемир’я – скасовано і 19 лютого німці перейшли у наступ.
22 лютого був опублікований декрет Раднаркому "Социалистическое Отечество в опасности".
Ставлення до умов німців в самій комуністичній партії було далеко не одностайним. Частина керівництва партії (ліві комуністи) на чолі з Бухаріним виступали категорично проти підписання миру на німецьких умовах. Склалася парадоксальна ситуація – німці без жодного опору наступали на Петроград, а ватажки більшовиків чубилися між собою.
23 лютого надійшли умови німецької сторони. 24 лютого ВЦИК та СНК [Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів - вищі органи радянської влади в Росії - ІП] шляхом поіменного голосування прийняли німецькі умови миру. У той самий день німці увійшли до Пскова.
Отут і сталася єдина подія, яку з величезною натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до Пскова. Оборони не вийшло – німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова.
У 10 годин вечора на вокзалі стався потужний вибух – в небо злетів склад піроксиліну. Цей вибух завдав німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – біля 270 солдат та офіцерів. Таким чином всі 74 роки радянської влади, 23 лютого радянські люди відзначали украй видатну подію – вибух на піроксиліновому складі.
Ще одна листівка - з прапорами Радянської армії, військово-повітряних сил (синьо-жовтий) та ВМФ
Але вибух більшовикам не допоміг. 25 лютого в пресі вийшла стаття Леніна "Важкий, але необхідний урок", якою вождь світового пролетаріату фактично виправдовувався за прийняття німецьких умов. А 26 лютого Радянський уряд почав евакуацію до Москви.
Ще 19 лютого письменник Міхаіл Пришвін записав у своєму щоденникові: "Сьогодні про німців кажуть, що до Петрограду німці прийдуть скоро, тижні за два". Керівництво радянської Росії вочевидь поділяло ці погляди.
3 березня було підписано Берестейську угоду. Керівництво більшовиків пристало практично на всі умови німців.
День запорожця
Історія 23 лютого відкрито демонструє – свято це сугубо штучне, і жодних значних подій, крім вибуху піроксилінового складу (який стався днем пізніше), в історії того дня не було. Суперечки про доцільність святкування Дня захисника вітчизни саме в цей день постійно тривають у самій Росії.
Ба більше – такі дискусії проходили в СРСР. Сталінський нарком Ворошилов, не криючись, називав 23 лютого дутою датою і пропонував перенести День Червоної армії на літо – до дня перемоги над білогвардійцями під Царициним. В такий спосіб червоний нарком намагався увіковічити діяльність "отця народів" Йосипа Сталіна (який брав участь в тих боях), а також – себе самого.
Проте червоний диктатор вирішив інакше. Складно сказати, що рухало Йосипом Сталіним, але за його волею День Червоної армії присвятили перемозі над зовнішнім ворогом, а не над внутрішнім.
Можливо, Сталін хотів, аби взагалі той період Громадянської війни менше привертав до себе увагу, бо інакше стало б очевидним, що днем створення Червоної армії довелося б призначати день, коли московська Червона гвардія почала операцію проти донських козаків генерала Каледіна та Української Народної республіки.
День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке у здоровому глузді керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк Україні як раз є чого святкувати у ці дні.
"Запрошення" купувати дефіцитні товари Російської радянської федеративної соціалістичної республіки до 23 лютого 1985 року
9 лютого - в той самий день, коли Центральна Рада підписала угоду з країнами Четвертного союзу, сталася подія, на яку тоді мало хто звернув увагу.
У селі Гнатівна під Києвом, куди стяглися всі загони й підрозділи українського війська, що брали участь в Київських боях, з ініціативи генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана відбулася велика нарада.
Під час наради вирішено об’єднати всі наявні сили в одне з’єднання, яке керувалося б єдиним командувачем. Новий підрозділ здобув назву Окремого Запорізького загону. Командиром його став генерал Прісовський.
Становище загону було нечувано важке. Запорожцям бракувало найнеобхіднішого – харчів, зброї та боєприпасів. Загін бився фактично в оточенні – зі сходу його тиснули червоні частини командарма Муравйова, з заходу – загін червоного комдива-антисеміта Кіквідзе, а з південного заходу – збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу.
Бої за Коростень у січні 1919 року. Спогади офіцера Армії УНР
Проте запорожці блискуче вийшли зі скрути. Стрімким ударом вони зайняли Коростень і захопили склади зброї та військового майна. Ударом на Сарни вони вибили з міста більшовиків Кіквідзе, та змусили ешелони 2-го гвардійського корпусу (який сам рвався до дому, до хати) обходити позиції запорожців стороною.
23 лютого 2-й курінь підполковника Болбочана наблизився до Житомира. Позиції для наступу були обрані настільки вдало, а сектори обстрілу підібрані настільки вміло, що 24 лютого більшовики Кіквідзе чкурнули з міста після першої ж атаки. Природно, бій стався не 23 лютого, а днем пізніше, але готувалися ж запорожці до атаки саме 23-го!
Варіант часів Незалежності. Фото: narodna.dp.ua
Розвиваючи успіх, Запорізький загін рушив уперед. 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 30 березня – Полтава. 6 квітня – Харків. 24 квітня курені 2-го запорізького полку підполковника Болбочана марширували вулицями звільненого від червоної влади Сімферополя.
Запорізький корпус був одним з найбільш численних та боєздатних підрозділів армії УНР. І початок бойового шляху видатної української частини був закладений саме 23-24 лютого – під час бою за звільнення Житомира.
Тож українцям 23 лютого можна святкувати сміливо. Нам є що святкувати цього дня.
Журналіст (Київ)
Віктор СУВОРОВ
А сталося ось що. Члену першого Радянського уряду товаришеві Дибенко і його доблесним матросам наказали зупинити німецькі війська під Псковом і Нарвою.
Ніяких перемог полум'яні революціонери ні під Псковом, ні під Нарвою не здобули, нікого не зупинили, невмирущою славою свої знамена не покрили. Навпаки, при перших сутичках з противником зніжені матросики, що просиділи всю війну в портах, здригнулися і побігли. І наш герой - разом з ними. А може бути і попереду.
Захисники революції добігли до самої Гатчини. Тут треба відкрити карту, щоб оцінити героїчний шлях - 120 кілометрів бігли захисники соціалістичної вітчизни! Три марафони по глибокому лютневому снігу. У Гатчині захопили ешелон і понеслися по країні рятувати свої революційні шкури. Навздогін утікачам глава вищої військової ради Бонч-Бруєвич розсилає по країні телеграми: зловити героїв і під конвоєм доставити в Москву. Герої повинні були зупинити супротивника, але їх самих треба зупиняти. Якщо вдасться знайти ...
Героїв виявили аж у Самарі. За Волгою. Тепер треба взяти глобус і оцінити цей героїчний відхід. З'явилися герої-балтійці в Самарі в кінці березня або на початку квітня. І хто знає, де за цілий місяць після великих перемог вони ще встигли побувати. Може бути добігли до озера Байкал, переконалися, що за ними ніхто не женеться, і повертаються? Тут, по глибоких тилах, вони захищають революцію: хапають першого ліпшого і допитуються, не контрік чи. Тут їм хоробрості вистачає. Мене тільки питання цікавить: а чим революціонер Дибенко весь цей час після втечі з-під Нарви годував своїх революціонерів? Адже ненажерливі.
Ще питання: а від кого революціонери побігли?
Побігли від німецької армії. А поняття про цю армії вельми невизначене. В той час німецькі матросики від неробства теж бунтували в своїх портах. І в той час Німеччина вже голодувала. У той час німецька армія була вже повністю і остаточно виснажена війною. Германська монархія впала в листопаді 1918 року. Протрималася вона до листопада тільки тому, що товариш Ленін у березні 1918 року підписав з кайзером Брестський мир і віддав кайзеру Україну до самого Курська і Ростова разом з рудою, вугіллям та сталеливарною промисловістю, разом з хлібом і м'ясом.
Ленін віддав кайзеру Польщу і Прибалтику, виплатив величезні репарації золотом і хлібом. Ось тому кайзерівська армія і дотягнула до осені. Але в лютому 1918 року всієї цієї ленінської допомоги кайзеру ще не було, тому Німеччина стояла на самому краєчку, стояла над прірвою. Юрій Фелиптінскій пише: «Але найдивнішим було те, що німці наступали без армії. Вони діяли невеликими розрізненими загонами в 100-200 чоловік, причому навіть не регулярними частинами, а зібраними з добровольців. Через паніку, що панувала у більшовиків, і чутки про наближення міфічних німецьких військ міста й станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінська, наприклад, був узятий німецьким загоном в 60-100 чоловік. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, що приїхали на мотоциклах. У Режице німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу »(Крах світової революції. С. 259-260).
Ось від цього воїнства і втік член Радянського уряду, народний комісар з морських справ, полководець і флотоводець Дибенко зі своїми вояками. Петроград він кинув без усякого захисту, а у німців просто не було сил його захопити.
Німці так до Петрограда і не дійшли. А Дибенко, пробігши непоміченим повз Москви, втік за Волгу...
Таємниця 23 лютого. Українцям є що святкувати!
Дмитро Калинчук
Журналіст (Київ)
День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк саме Україні є що святкувати в ці дні.
Звичка святкувати 23 лютого в якості професійного свята військових, а через них – і свята всіх чоловіків, радянською владою прищеплена українцям міцно і надовго.
День радянської армії, що зник разом, власне, з армією, молитвами президента Леоніда Кучми повернувся до нас під новим тюнингом – як День захисника Вітчизни, по аналогії з відповідним російським святом.
Зі зміною назви зміст події помінявся мало – щороку цього дня телеканали транслюють радянські фільми "про війну", проводяться концерти та урочисті заходи. Що, в принципі, цілком зрозуміло.
День збройних сил України - 6 грудня - народним святом так і не став, у першу чергу через повну байдужість до нього з боку держави.
Давно не секрет, якщо один день на рік влаштовувати урочистості, концерти та святкові заходи – за 10 років з’явиться дивовижне "народне свято". Натомість усі українські уряди без винятку питання святкування дня української зброї пускали на самотік, мовляв, народ сам розбереться. Як результат – 6 грудня так-сяк святкують навіть самі ж військові.
Патріотична спільнота в якості свята українських військових відзначає Козацьку Покрову 14 жовтня, а всі інші – вітають чоловіків 23 лютого. Інерція радянських часів виявилася напрочуд стійкою. Хоча створено свято 23 лютого практично на пустому місці – просто за волею партії та уряду СРСР.
Радянський маршал Климент Ворошилов якось чесно визнав: "Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами".
Ознайомлення з історією появи і святкування 23 лютого підтверджує слова сталінського маршала.
Штучна урочистість
Ідею святкувати 23 лютого як день радянської армії висловив у лютому 1919 р. голова Вищої військової інспекції Pобітничо-селянської червоної армії (РСЧА) Ніколай Подвойський. Підставою для впровадження нового "пролетарського" свята мала стати річниця видання декрету про створення РСЧА, яке сталося 28 лютого 1918 р.
24 січня 1919 р. питання було розглянуто президією Московської ради робочих, селянських і солдатських депутатів і було прийняте соломонове рішення. Оскільки дещо раніше було впроваджено свято Червоного подарунка – в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії, день створення РСЧА сумістили з Днем Червоного подарунка – 17 лютого.
Однак у 1919 році 17 лютого припало на понеділок. Було вирішено перенести свято на найближчу неділю – 23 лютого. Так воно вперше й було відсвятковане – випадково та без будь-якого підґрунтя.
Треба зазначити, що наступного разу 23 лютого святкували вже у 1922 р. – два роки ідея святкувати день створення РСЧА нікому й на думку не спадала. Проте справжнього розмаху набуло святкування п’ятої річниці створення РСЧА – у 1923 р. Тоді й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту.
"23 лютого 1918 р., під натиском ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили", - говорилося в наказі Революційної Військової ради республіки, підписаному наркомом з військових та морських справ Львом Троцьким.
День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 року. У 1946-му Червона армія була перейменована в Радянську. Свято дещо запізнилося за армією і лише за два роки отримало назву Дня радянської армії і військово-морського флоту. У такому вигляді свято проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 року.
Від самого встановлення дня свята тривав пошук події, до якої його можна було б прив’язати. Вже у 1923-му в журналі "Військова думка і революція" було оголошено, що 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, приймала участь в боях на північно-західному напрямку.
Протягом наступних років вівся ретельний пошук цієї самої "першої червоноармійської частини". У 1938 р. крапку в цих пошуках поставив особисто Йосип Сталін, коли об’явив про перемоги, здобуті червоноармійцями під Псковом та Нарвою.
Повільно тон червоної пропаганди змінювався і остаточного втілення здобув у 1942 році: "Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили у війну, на голову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою".
Про що ідеться?
Вшанування розкладеної армії
Наголосимо одразу – жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло.
За документами 53-го німецького корпусу групи армій "Д", того дня передові частини німецької армії знаходилися у 55 км від Пскова та у 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв, між ними і загонами червоної гвардії відзначено в документах не було.
Але й те не біда. У Псков німці увійшли вже увечері 24 лютого. На Нарву німці почали наступ 25 лютого і 3 березня увійшли в місто - мов на параді.
"Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8-ій годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще.
Втім, дехто встигав продавати залишки нерозкраденого казенного майна. Коли в місті з'явилися німецькі мотоциклісти, то на ратуші вдарили на сполох. Збіглися жителі, але німецький офіцер, пригрозивши пальцем, наказав розійтися. Всі швидко поховалися", - так описала цю подію есерівська газета "Дело народа" від 17 березня 1918 р.
Німці не просто не зустрічали жодного опору. Вони не побачили навіть найменших ознак існування армії. І тут більшовики мали дорікати винятково самі собі.
Правду кажучи, процес розкладання російської армії розпочали не більшовики, а Тимчасовий уряд. Соціал-демократ з Петрограду Ніколай Соколов став автором відомого Наказу №1, згідно з котрим в армії створювалися солдатські комітети, які мали керувати частинами в разі політичних виступів.
Як Тимчасовий уряд створив у Росії республіку і що з цього вийшло
Принцип єдиноначальства був зламаний і цим негайно скористалися члени партії Леніна-Троцького, ідеологія якої була найбільш популістською. Невдовзі військові комітети були майже повністю опановані більшовиками.
Ленінці чудово розуміли – регулярна російська армія була постійною загрозою для їхнього існування. Цю армію вони вдало розкладали різноманітними комітетами, мітингами та іншими демократичними заходами.
Після приходу більшовиків до влади процес розкладання армії почав здійснюватися з самої верхівки – головнокомандувачем був призначений більшовик Ніколай Криленко, а начальником штабу ставки верховного головнокомандування – генерал Міхаіл Бонч-Бруєвич, рідний брат соратника Леніна.
Як наслідок – на лютий 1918 р. кількість дезертирів сягнула 3 млн осіб.
"Дезертирство прогресивно зростає… цілі полки і артилерія уходять в тил, оголюючи фронт на значних відстанях, німці натовпами ходять по покинутій позиції… Постійне відвідування неприятельськими солдатами наших позицій, особливо артилерійських і руйнування ними наших укріплень на покинутих позиціях безперечно носять організований характер" - доповідав генерал Бонч-Бруєвич.
Варто зазначити, що в лавах власної Червоної гвардії більшовики не визнавали жодної демократизації і встановлювали дисципліну методами ще Юлія Цезаря.
"Треба або добирати відповідних людей, або вводити для військ репресії та військово-польові суди із застосуванням смертної кари, інакше ганьба буде лише поширюватися і зростати", - доповідав червоний командарм Рудольф Сіверс командувачу південної групи червоних військ Антонову-Овсієнко ще в перші дні січня 1918 року.
Листівка до 23 лютого часів Української РСР
Але в армії колишньої російської імперії панували зовсім інші настрої. Тож не дивно, що коли 18 лютого 1918 року силами у 47 піхотних і 5 кавалерійських дивізій німці рушили в наступ – вони не зустріли майже жодного опору.
Німецький генерал Макс Гофман згадував: "Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі".
Свято піроксилінового складу?
Наступ німецької армії для більшовиків був суцільною несподіванкою – до такого повороту вони не були готові взагалі.
Верховний командувач Криленко, який ще у листопаді віддав наказ всім частинам фронту припинити опір і самостійно почати переговори з німцями, тепер заспівав іншої: "22 лютого. 13 г. 40 хв. Необхідно підтвердження наказу про призупинення демобілізації. Послати загони Червоної армії до Пскова, а також Нарви у розпорядження 49-го корпусу…"
Накази ішли у війська без жодної відповіді про їхнє отримання. Воювати ніхто не збирався.
В цю скруту більшовики потрапили завдяки... українцям. Від 22 грудня 1917 року між Радянською Росією і державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) тривали переговори у Брест-Литовському. Делегацію більшовиків очолював нарком іноземних справ Лев Троцький.
9 лютого 1918 р. було підписано мирну угоду між державами Четверного союзу і щойно проголошеною Українською Народною республікою. Ця подія змішала більшовикам усі плани – вони аж ніяк не сподівалися на такий поворот.
Червоні дипломати напередодні самі затягували переговори, оскільки знали, що Німеччиною прокотилася хвиля страйків. Більшовикам марилася світова революція. Проте до 9 лютого, шляхом жорстоких репресій, німцям вдалося придушити масові страйки.
Після підписання миру з Центральною Радою німці висунули радянській делегації ультиматум, згідно з яким більшовики мали піти на значні територіальні уступки та визнати незалежність України. Для більшовиків втрата України означала втрату виробництва збіжжя та цукру, що підривало економіку Росії та прирікало її на голод.
На німецький ультиматум Троцький відповів пропозицією законсервувати наявний статус-кво: "Ні миру, ні війни, війну припиняємо, а армію демобілізуємо". Приставати на такі умови німці не бачили жодних причин.
Переговори було припинено, перемир’я – скасовано і 19 лютого німці перейшли у наступ.
22 лютого був опублікований декрет Раднаркому "Социалистическое Отечество в опасности".
Ставлення до умов німців в самій комуністичній партії було далеко не одностайним. Частина керівництва партії (ліві комуністи) на чолі з Бухаріним виступали категорично проти підписання миру на німецьких умовах. Склалася парадоксальна ситуація – німці без жодного опору наступали на Петроград, а ватажки більшовиків чубилися між собою.
23 лютого надійшли умови німецької сторони. 24 лютого ВЦИК та СНК [Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів - вищі органи радянської влади в Росії - ІП] шляхом поіменного голосування прийняли німецькі умови миру. У той самий день німці увійшли до Пскова.
Отут і сталася єдина подія, яку з величезною натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до Пскова. Оборони не вийшло – німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова.
У 10 годин вечора на вокзалі стався потужний вибух – в небо злетів склад піроксиліну. Цей вибух завдав німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – біля 270 солдат та офіцерів. Таким чином всі 74 роки радянської влади, 23 лютого радянські люди відзначали украй видатну подію – вибух на піроксиліновому складі.
Ще одна листівка - з прапорами Радянської армії, військово-повітряних сил (синьо-жовтий) та ВМФ
Але вибух більшовикам не допоміг. 25 лютого в пресі вийшла стаття Леніна "Важкий, але необхідний урок", якою вождь світового пролетаріату фактично виправдовувався за прийняття німецьких умов. А 26 лютого Радянський уряд почав евакуацію до Москви.
Ще 19 лютого письменник Міхаіл Пришвін записав у своєму щоденникові: "Сьогодні про німців кажуть, що до Петрограду німці прийдуть скоро, тижні за два". Керівництво радянської Росії вочевидь поділяло ці погляди.
3 березня було підписано Берестейську угоду. Керівництво більшовиків пристало практично на всі умови німців.
День запорожця
Історія 23 лютого відкрито демонструє – свято це сугубо штучне, і жодних значних подій, крім вибуху піроксилінового складу (який стався днем пізніше), в історії того дня не було. Суперечки про доцільність святкування Дня захисника вітчизни саме в цей день постійно тривають у самій Росії.
Ба більше – такі дискусії проходили в СРСР. Сталінський нарком Ворошилов, не криючись, називав 23 лютого дутою датою і пропонував перенести День Червоної армії на літо – до дня перемоги над білогвардійцями під Царициним. В такий спосіб червоний нарком намагався увіковічити діяльність "отця народів" Йосипа Сталіна (який брав участь в тих боях), а також – себе самого.
Проте червоний диктатор вирішив інакше. Складно сказати, що рухало Йосипом Сталіним, але за його волею День Червоної армії присвятили перемозі над зовнішнім ворогом, а не над внутрішнім.
Можливо, Сталін хотів, аби взагалі той період Громадянської війни менше привертав до себе увагу, бо інакше стало б очевидним, що днем створення Червоної армії довелося б призначати день, коли московська Червона гвардія почала операцію проти донських козаків генерала Каледіна та Української Народної республіки.
День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке у здоровому глузді керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк Україні як раз є чого святкувати у ці дні.
"Запрошення" купувати дефіцитні товари Російської радянської федеративної соціалістичної республіки до 23 лютого 1985 року
9 лютого - в той самий день, коли Центральна Рада підписала угоду з країнами Четвертного союзу, сталася подія, на яку тоді мало хто звернув увагу.
У селі Гнатівна під Києвом, куди стяглися всі загони й підрозділи українського війська, що брали участь в Київських боях, з ініціативи генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана відбулася велика нарада.
Під час наради вирішено об’єднати всі наявні сили в одне з’єднання, яке керувалося б єдиним командувачем. Новий підрозділ здобув назву Окремого Запорізького загону. Командиром його став генерал Прісовський.
Становище загону було нечувано важке. Запорожцям бракувало найнеобхіднішого – харчів, зброї та боєприпасів. Загін бився фактично в оточенні – зі сходу його тиснули червоні частини командарма Муравйова, з заходу – загін червоного комдива-антисеміта Кіквідзе, а з південного заходу – збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу.
Бої за Коростень у січні 1919 року. Спогади офіцера Армії УНР
Проте запорожці блискуче вийшли зі скрути. Стрімким ударом вони зайняли Коростень і захопили склади зброї та військового майна. Ударом на Сарни вони вибили з міста більшовиків Кіквідзе, та змусили ешелони 2-го гвардійського корпусу (який сам рвався до дому, до хати) обходити позиції запорожців стороною.
23 лютого 2-й курінь підполковника Болбочана наблизився до Житомира. Позиції для наступу були обрані настільки вдало, а сектори обстрілу підібрані настільки вміло, що 24 лютого більшовики Кіквідзе чкурнули з міста після першої ж атаки. Природно, бій стався не 23 лютого, а днем пізніше, але готувалися ж запорожці до атаки саме 23-го!
Варіант часів Незалежності. Фото: narodna.dp.ua
Розвиваючи успіх, Запорізький загін рушив уперед. 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 30 березня – Полтава. 6 квітня – Харків. 24 квітня курені 2-го запорізького полку підполковника Болбочана марширували вулицями звільненого від червоної влади Сімферополя.
Запорізький корпус був одним з найбільш численних та боєздатних підрозділів армії УНР. І початок бойового шляху видатної української частини був закладений саме 23-24 лютого – під час бою за звільнення Житомира.
Тож українцям 23 лютого можна святкувати сміливо. Нам є що святкувати цього дня.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"І. Каганець. Кирилиця, як інформаційна диверсія (?)"
• Перейти на сторінку •
"Коли завтра ви прийдете за своїм депозитом..."
• Перейти на сторінку •
"Коли завтра ви прийдете за своїм депозитом..."
Про публікацію
