Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
2026.09.17
12:57
Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
2026.09.17
11:16
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.09.17
10:39
Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
2026.09.17
08:51
хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Валентина Попелюшка (1967) /
Проза
Остання людина
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Остання людина
(фантастичний нарис у стилі Бредбері. Герої та сюжет вигадані. Будь-яка подібність до реальних – абсолютно випадкова)
Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
- Ранкова кава, володарю!
У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
- Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
- Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
- Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.
Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?
А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
… Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
… Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…
P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…
Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
- Ранкова кава, володарю!
У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
- Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
- Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
- Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.
Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?
А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
… Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
… Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…
P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
