Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.17
13:46
У день сонцестояння,
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
2026.06.17
12:04
Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
2026.06.17
09:34
Чумацький шлях як ніч ,як сон
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
2026.06.17
09:11
Безпорадний погляд,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
2026.06.17
07:36
На столі смачний сніданок
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсяки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсяки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
2026.06.17
04:21
Учора на потьмареному небі
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
2026.06.17
01:55
Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
2026.06.17
00:09
Вусаті норовисті кентаври
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
2026.06.16
22:20
віє вітер, крізь холодну зливу
вгорі же сніг, вірогідно, сніг
те ж обличчя, на віконнім склі
неспішна ніч. та ж неспішна ніч
шум незнайомців, байдужий моїм думкам
ще один буремний день на порозі
я тим живу, щоб нам лежать удвох без тям
вгорі же сніг, вірогідно, сніг
те ж обличчя, на віконнім склі
неспішна ніч. та ж неспішна ніч
шум незнайомців, байдужий моїм думкам
ще один буремний день на порозі
я тим живу, щоб нам лежать удвох без тям
2026.06.16
21:42
усякі наші танці
у пам’яті далекій
і румба і сіртакі
чи трохи джітербеґ
усі мої прозріння
давалися нелегко
кого за руку брав я
і де вони тепер
у пам’яті далекій
і румба і сіртакі
чи трохи джітербеґ
усі мої прозріння
давалися нелегко
кого за руку брав я
і де вони тепер
2026.06.16
21:18
Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
2026.06.16
11:56
Нарешті я нормально висплюсь
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.
Нарешті правда переможе,
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.
Нарешті правда переможе,
2026.06.16
11:54
Зранку у неділю, в першій,
я розплющив очі
від морзянки в мої двері.
Двійка тамагочі,
просто з "Вартової Вежі",
глянцеві-лискучі
простягнули від Єгови
звіщення страшнючі.
я розплющив очі
від морзянки в мої двері.
Двійка тамагочі,
просто з "Вартової Вежі",
глянцеві-лискучі
простягнули від Єгови
звіщення страшнючі.
2026.06.16
10:44
Дрони круками вгорі —
смерть жахну несли на крилах.
В небі, у нічній порі,
від пальби зоря ятрилась.
Гуркотіло навкруги,
та незламна Україна
боронила береги:
смерть жахну несли на крилах.
В небі, у нічній порі,
від пальби зоря ятрилась.
Гуркотіло навкруги,
та незламна Україна
боронила береги:
2026.06.16
06:33
Тато швидко на лопатки
Укладає сина спатки,
А матуся на бочечок
Мостить лагідно малечу
І наспівує годину
Колискову пісню сину.
16.06.26
Укладає сина спатки,
А матуся на бочечок
Мостить лагідно малечу
І наспівує годину
Колискову пісню сину.
16.06.26
2026.06.16
02:09
Кому мало територій на землі – під землею доберуть скільки треба.
Низькі люди полюбляють балачки про високі матерії.
Моральне безсилля зазвичай компенсують демонстрацією фізичної сили.
Можна втратити геть усе, але злоба і заздрість залишаються
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Валентина Попелюшка (1967) /
Проза
Остання людина
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Остання людина
(фантастичний нарис у стилі Бредбері. Герої та сюжет вигадані. Будь-яка подібність до реальних – абсолютно випадкова)
Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
- Ранкова кава, володарю!
У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
- Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
- Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
- Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.
Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?
А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
… Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
… Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…
P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…
Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
- Ранкова кава, володарю!
У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
- Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
- Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
- Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.
Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?
А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
… Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
… Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…
P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
