Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.06
08:46
заніміло поскучавши
розбрелися сірі сни
не залишивши у чаші
неживої рідини
все на ліпше
все на краще
все кінець іще війни
й перемога наша завше
розбрелися сірі сни
не залишивши у чаші
неживої рідини
все на ліпше
все на краще
все кінець іще війни
й перемога наша завше
2026.09.06
07:34
Я тебе, веселу і лукаву,
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
2026.09.06
00:04
ти прийшов до лікаря,
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
2026.09.05
22:42
Непідписаний щоденник загубився в школі.
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортат
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортат
2026.09.05
21:03
Цей сум, в очах
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
2026.09.05
18:40
Чи Південний Буг, чи Джаггер,
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
2026.09.05
13:20
був ліс
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
2026.09.05
13:05
Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
2026.09.05
11:29
Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
2026.09.05
11:05
«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
2026.09.05
07:16
І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
2026.09.05
04:24
Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
2026.09.05
04:23
У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
2026.09.04
22:44
птахи літали із криками
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
2026.09.04
21:47
Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
2026.09.04
21:24
Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Їдемо
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Їдемо
Новела-жарт із замахом на пророцтво
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
Життя – постійний рух! Так говорила моя прабабця, те ж саме повторювала й бабця. Цим збідованим, але невгамовним жінкам доводилось добиратися з Бережан до Львова потягом. І нехай їх добряче трясло у Львові на холоді, коли намагалися продати нехитрий селянський продукт, усе ж дорогою мали певний спокій. Зі мною, зазвичай, бувало все навпаки, бо віддаю перевагу автобусу – тому лицарю, що на безбожних ямах львівської траси ризикує розламатися навпіл або розсипатися, одне слово, наказати всім довго жити, тільки не тим пасажирам, що в його утробі. Пасажири частенько почувають себе космонавтами в центрифузі, екстрималами в бочці, яка котиться з гори, чи каскадерами без страхівки.
Їдемо! В котрий раз! Як навчала славетна Леся Українка, - щоб не плакати, сміємося! Інакше не можна! Ямище попереду! Слава Богу, побачили її заздалегідь передні, повідомили задніх – братів і сестер по нещастю. Приготувалися: хто руками, хто ногами, загалом, хто чим міг вхопилися за металічні конструкції в салоні автобуса. Дружно підстрибнули. Втрати невеликі: всього два-три вибиті зуби, п’ять-шість розквашених носів, а мужчини про делікатніше мовчать...
Їдемо! На одній із зупинок входить пара молодят. Кавалер, обіймаючи за сідницю свою обраницю, кидає шоферу двісті гривень. Парі впадає у вічі незайняте заднє сидіння. Туди й сідає. Звуки поцілунків відвертають від дороги увагу салонного товариства – на клопіт! Проморгали наступну яму. Комусь не вдалось згрупуватися - конкретно зіпсував повітря…
Шофер потягнув носом.
- Ну, хтось дав!
- То я – за двох! – підводиться кавалер, - здачу мені!
- Нє, здачу не получиться, - на обличчі шофера гримаса, - от якби гороху наївся…
Їдемо! На щастя, шофер у нас балакучий, пригладжує нервові системи пасажирів, приймаючи на зупинці через вікно пакунок.
- Не знаєте, пані, якому шоферові мали передати котлети для сина-студента – мені чи напарникові моєму? Розберемося! Як син пояснив? Буде за кермом таляпало – так?
- Ніби щось таке, - ніяковіє жінка.
- Ще той йолуп, яких тепер з вогнем не знайдеш?
- Та кажуть…
- Жере в дорозі?
- Буває.
- Заглядає за молодими панянками?
- Так.
- Має стільки встиду, як та кобила, що віз переверне?
- Напевно.
- То я, прошу пані. Передавайте ваші котлети.
Їдемо! Шофер оглядає нових пасажирів.
- Замерз? – кидає молодику за спиною.
- Трохи. Довго стояв на зупинці.
- Райтузи треба одягати!
Ближче до Львова цілий натовп на зупинці поривається влізти в салон.
- Шофере, вікрийте зад! – чути знадвору.
- Шо! Голубі також заходять через передні двері!
Їдемо! Ні, злітаємо на наступній ямі! В мене на руках опиняються двоє немовлят.
- Заберіть, - простягую їх молодій мамі, - своїх викоцькав, більше не хочу.
Якась вайлувата, їй-Богу, двометрова дама, задкуючи салоном, хвацько підтягає спідницю й сідає, як їй здавалося, на порожнє місце. Деякий час спокійна, нараз скрикує, потім регоче. І так безперестанку.
- Що ж воно з нею? – гадаємо всім салоном.
Нараз спідниця дами затанцювала й навіть озвалися хриплим голоском.
- Задихаюся!
Звільнили з полону низенького чоловічка.
- Таке мале, а приємне! – підсумовує власниця спідниці.
Їдемо! Та-рах! – ямище викидає мене з сидіння. Фінішую на капоті. Слабо тямлю. Не збагну, коли в шофера виросла борода й посивіла чуприна. До зеркала – йой, і зі мною дивні переміни: помітно постарів!
В салоні галас.
- Остання яма жбурнула через часовий відтинок у двадцять років!
Наді мною схилилися двоє близнят.
- Ми ті колишні немовлята, що потрапили до Вас на руки… Тепер студенти-філологи. А ви літератор?
Ствердно киваю головою.
- Ви знайомі з лауреатом Нобелівської премії Ігорем Павлюком?
- Знайомий.
- І з найкращими пародистами Європи Іваном Гентошем, Параскою Коливашаласкою і Валерієм Хмельницьким?
- Звісно.
- Поясніть: у чому причина, що стільки авторів Поетичних Майстерень стали лауреатами Шевченківської премії?
- Заходьте в ПМ – зрозумієте.
- Чи мали нагоду потиснути руку засновнику ПМ, теперішньому Президентові України Володимиру Ляшкевичу?
- Не пригадую…
Їдемо! Посміхаємось, бо спокійно їдеться до… наступної ями.
2014р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
