« Обніміться, брати мої,
молю вас, благаю...»

Т. Шевченко

ПРЕЛЮД
Вседержавні роки-суховії
не згасили надій вогні.
Україна забутої мрії
все ще сниться буває мені.
І не гнівайтесь, люди добрі,
що мерещилось всяке у снах.
Подолаємо заячий страх.
Ви не менше, ніж я, хоробрі
не на ділі, то на словах.
У Лук’янівці є кому скніти,
і стріляють не наповал.
Дозволяють не тільки сидіти,
але спати, і пити, і їсти,
поки Таврія ще не Арал.
Ще побудемо разом з Тарасом
на своїй українській землі,
де ніхто не злякає Донбасом
і усіх не уб’ють москалі.

ІНТЕРМЕЦО
І з цього місця –
            трошки веселіше.
Є братолюбіє, а це вам не тюрма.
            Хоч про любов не можна жартома,
            але й без неї буде значно гірше,
            коли ні мрії, ні надій нема.
Про мрії написати я не проти.
Вони приходять часом уві сні.
Які в нас люди! І які пісні!
А браття-сестри – Russia and Europa!
Сказати б краще, – снились ви мені!
Ще краще можна – про густі тумани,
про те, як з гречки – у траву в росі.
Та це напишуть інші графомани,
а я не вмію мріяти як всі.
А мрійникам від юності, призна́юсь,
що марно сподіватись. Та проте
я без надії, все ще сподіваюсь:
аби всі мрії за життя збувались,
то ви й своє до лепти додасте.

І. ЯКБИ МИ ПРОСНУЛИСЬ

От уявімо, не спимо.
Вже всі кайдани розірвали.
Сказали встати, ми повстали
і як не дивно, стоїмо.
І спромоглися всі до праці.
Усім царям дали по шапці!
Нардепи стали у ярмо.
І потягнули! Де галопом,
а де – алюром у Європу
всі разом дружно біжимо.
Попе́реду – народний спікер,
за ним – уже не комуніст,
але вузький спеціаліст
і за сумісництвом, як лікар
по зуботичинах – дантист.
Аби усі були зубаті
для захисту святих ідей –
цілком доступні депутати
для недоторканих людей.
Нас поважають європейці,
американці руку жмуть,
індійці Україні-ненці
санскритом шану віддають.
Нам помагають в Пакистані
прогодувати всіх братів,
нас рекламують на екрані,
що від Карпат аж до Кубані –
ми Русь, але без москалів.
Ось-ось, та й вийдемо з руїни,
ще крок – та й звернемо на шлях,
де буде влада в Україні
не в пазурах, що рвуть донині,
а в Божих праведних руках.
Де Бог наш – це дари природи,
це віра в царство мудреців,
це сила вільного народу,
це правда, совість і свобода,
це клич пророків і вождів,
не вопіющі у пустині,
що тільки розтривожать слух,
не бронзовіючі в гордині,
а ті, що прісно і донині
ще сіють Слово, тягнуть плуг,
творя́ть добро, аби в людині
проснувся український дух.

ІІ. ОСТАННІ ЦІННОСТІ
І сниться сон про те, чого ми варті
на рубежі епох-тисячоліть.
Ми стоїмо в майбутнього на варті.
Нам кажуть: «Мрійте, жуйте і творіть.
Ваяйте! Хоч і віршики пишіть,
коли на інші ролі вже не здатні.
Хай скреготять ні мертві-ні живі,
що в руки тяжко і на серці млосно.
А як же будувати новий вік,
коли за це не братися серйозно?
Історія не визначає шлях
від плінтуса до залишків карнизу.
Трухляву владу зверху і донизу
давно пора міняти на місцях.
Аби в герої нового сторіччя
прийшли достойні часу діячі
з душею, що сіяє і вночі,
з відкритим,
            славним,
                        людяним
                                    обличчям.

ІІІ. СОН В РУКУ

А далі все таке, немов у сні,
що з москалями ніби можна вжитись,
коли у душу не плюють мені,
і серцю більше нічого журитись,
що між своїх, немов на чужині.
Що і в Європі – не на сквозняку,
що вимете і дух, і прах секістів,
і в більшості вже рильце не в пушку
на злачних кріслах у зручному місці.
Своє належне мають трударі.
Заткнулись резиденти і агенти.
Колона п’ята грузить якорі.
Не брешуть, так як треба на горі,
і тло від українських президентів
не світить претендентам у царі.
Забуті канібальські апетити,
пішов на дно всеукраїнський тип
загарбників суспільного корита
від злодія в законі до бандита.
І власні грати на́вколо садиб
не гарантують спокій паразита.
Працюють декларовані програми
і розуму, і глузду завдяки,
і десять кроків від а-ЛЯ-ВІТЬКИ
вже не ведуть до прірви чи до ями
під помах нечестивої руки.
Не пхають фейси у дереворити
творці смішних програмок і ідей.
Нема кому брехати і свистіти.
Дива!
            З-за позолочених дверей
наказ Феміди чують посполиті:
«Якщо судити, то усіх судити,
хто зловживав довірою людей».
Пішли на схід підпільні отамани
і від сусід лунає: гоп-ура! –
де український новий Параджанов
знімає фільм про Ворона Шкляра.
Це не про те, що спереду нас рать.
і не про те, що ззаду теж не краще,
коли говорить автомат-калашник,
якщо чужій історії навчать
у нас Держдума, а у них Табачник.
Аби усе, що мріялось як міф
про вільну, сильну, рівну, незалежну,
перевелось на глум і дикий сміх,
з добра для всіх – на зовсім протилежне.
А ми, як оглашенні, стоїмо
не для молитви явно, а для страти:
– Та не журіться, люди, ми спимо.
Все якось буде і прийде само.
Не треба, куме, сили витрачати.
В наш час єдина мрія має сенс,
що, може, криміналом нагородять,
аби усіх судив з печер балбес.
Нехай триває судовий процес,
де вироком потомків буде сповідь.

ІV. МАЛЕНЬКІ РАДОСТІ
Заснеш і не тривожать сни, –
а чи не вражі ми сини?
Чи не в боргу, коли в державі
зникає український дух
та попрані і честь, і право?
Але нашіптує лукавий:
немає геніїв і слуг,
ні аферистів, ні хапуг,
ні крадіїв казни і слави.
ані таких, що все ще є,
довірливих, неначе діток,
ні банків, ні кредитних спілок
під дахом діток шевальє.
Немає діток із капусти
і одиначок-матерів,
колоній, тюрем і розпусти,
злодіїв, злиднів і бомжів,
ні кучмо возів, ні кравчучок
ні голодовок, ні бунтів,
ні безпардонних «нахлобучок»
своїх братів-зведенюків.
А ми всі чесні як один,
самодостатнs і хороші,
аби платили нам завжди
за це і інше гарні гроші.
Ще б тільки пенсію та дім,
коли пора відпочивати,
садок вишневий коло хати,
де місця вистачає всім.
Не за рахунок трударів,
годують сірих та нещасних,
а за податки з катерів
у скороспілих багачів
та рент підпільних і негласних.
Чого сміятись? Сон як сон,
хоч нам, звичайно, і не снилось,
аби єхидна чи грифон
зі слабшим здобиччю ділились.
Проте в глибоких наших снах
виходимо на шлях широкий,
де в самих вигідних місцях
доступні пляжі на морях,
озера, ріки і протоки,
гриби і ягоди в лісах.
Хіба в совку було нам краще?
Народ нам сниться не в ярмі
і ми не просимось самі
у дуже, дуже довгий ящик.
Над головою – мирне небо
оберігають янголи́ –
оце і все, що людям треба,
аби щасливими були.
Аби широко і привільно
заструмував джерел потік,
щоб не було ідеї-фікс,
а саме те, що необхідно,
якщо Дніпро не буде Стікс.
Хай буде свій шматок землі
не два на два, а сто на двісті
аби трудитись на селі,
а окультуритись у місті.
Безжурна старість сорок літ,
Жада́не вдячне материнство,
своя сім’я і добрий рід,
щасливе й радісне дитинство.
А далі – фантастичний вік.
Весільна подорож задаром,
коли дружина й чоловік
готові разом хоч за хмари!
І в космосі кружляють пари,
що вчора стали на рушник.
І для сирі́т – по нитці з миру,
щоб вийшли в люди із людей,
ключі від нової квартири,
хто виховав хоч двох дітей.
Як є кебета, хто не проти –
будь чи художник, чи артист.
Якщо до слави є охота,
то знай: заслуги – за роботу,
звання – за надзвичайний хист.
Ніхто не трудиться безплідно,
хто жито сіє, той і жне,
і кожен знає основне,
як будеш мати, що потрібно,
то й непотрібне промине.

V. ТРІУМФАЛЬНА ХОДА

Та й сон, же сон приснився...,
п’ятий...,
неначе древні вояки
з людьми зібрались на Хрещатик.
На визначне державне свято
гуляти вийшли козаки.
На білих конях – отамани,
на вороному – ясна річ,
сам гетьман в красному жупані
веде на плац державну Січ.
І дзвонять православні дзвони
усіх без винятку церков.
Ідуть передові загони
(без «Альф» і беркутів, ОМОНу),
під оберегом хоругов.
Хто випив кави філіжанку,
(без літаків, гармат і танків)
арканом – всі у хоровод.
Показують уміння в танку
міністри, преса і народ.
Немає залпів і салютів,
не п’ють ні пива, ні вина.
Під «Реквієм», у тиші, чути
всі дорогі і не забуті
славетних предків імена.
Їх пам’ятати мають діти
усіх народів і племен,
бо пантеоном їх імен
давно прикрашено півсвіту.
І нині ще серед живих
імен достойних є немало,
щоб не соромитись за тих,
кого громадою обрали.
Європа радо зустрічає
передовий істеблішмент
і сам Баррозо нас вітає
і президента
обнімає.
А хто ж, пробачте, президент?
Маленька жінка симпатична,
з косою, ніби у вінку,
до всіх дарунків долі звична,
та, жаль – без шаблі при боку.
І вуса підкрутивши хвацько,
крокує гетьман козаків,
що в нашу спадщину козацьку
привніс традиції дідів.
Чужі нам звичаї лакейські.
За нами правда, віра, міць
і весь парламент європейський
нам аплодує, вставши з місць.
На вищих рівнях нас чекає
не міністерська мішура.
Ну, словом, так як бути має,
коли прийшла на це пора.
Коли пора не тим хвалитись,
які ми спритні гендлярі,
а тим, що ломиться від житниць,
та не бідують трударі.
Що продається по копійці
батон і кримський виноград,
що українські олімпійці
не програю́ть чемпіонат.
Що гонять вати електричні
вода та сонце і вітри,
що газу й нафти збільшать втричі
лишень із листя та кори.
Що інженери та учені
не підгодовуються в США,
а всі до України-нені
на власні хліб та сіль спішать.
Всі – в ногу і – без барабанів.
І в «Сяйві» вісті не погані,
і в «Галамазі» Є казки.
На Бессарабському майдані
нема заочника з Казані.
Лишились з носом козаки.
Ліквідували святотатство.
В Одесі-мамі наших днів
зняли кастраторку козацтва
і все оточення князів,
а всюдисущий Яворівський
втулив на місці обелісків
своїх героїв Пацанів.
Який чудовий добрий сон,
аж не хотілось просинатись.
Сон в руку. Тільки б не боятись,
що Рада випише закон
з дурного й злого не сміятись.

VI. ЯК ГРІМ З ЧИСТОГО НЕБА
Отак прокинешся в сльозах,
немов, омріяне, приснилось
життя людей у тих краях,
де ми родились і хрестились.
Де вижили і ще живуть
творці і жертви комунізму,
де справжню шану віддають
борцям за волю і Вітчизну.
В церквах не проклинають тих,
хто ніби зрадив – не своїх,
і припинилось їх цькування,
і все московське православ’я
Мазепу числить у святих.
В судах…
            Не треба заглядати,
де суд небесний слід чекати
і скільки ще десятиліть
чекати на щасливу мить,
а не на Бога уповати.
І легко вірити словам,
що віри нашої основа –
Різдво, Великдень і Покрова, –
на радість людям і церквам.
Чому ж не вірить кожен,
                                    сам,
що на сторожі дієслова
стоїть сам Бог –
                        природна мова, –
душі людської
                        чистий храм?

VІІ. КОШМАР ОСТАННІЙ
(Люстрація фанфаронів)
Приснилось так, чи так здалось,
що ця сторінка явно лишня.
Та треба знати, де взялось,
і з чого все це почалось,
коли кінчається колишнє.
            Насмішникам не сняться лаври,
            та мрії в них втрачають суть,
            якщо вони не пом’януть
            представників гучної слави,
            що людям спати не дає –
            дурної публіки кумирів,
            в яких давно немає міри
            блищати там, де кращі є.
Ніхто не відбирає ложку,
у діток праведних батьків,
у блудних, бачите, синів,
що виправляються потрошку,
ну, хоч би до таких зразків:
            один від одного не кращий,
            рука в руці, мов близнюки,
            спились і «спелись» на віки,
            завжди самодостатні наші,
            нарциси наші – екс-Вітьки.
            Один собі годує бджілок,
            а інший все ще у бігах.
            Одному воздали за діло,
            а іншого чекає швах,
            аби нікому не кортіло;
екс-Льоні мають досить прав,
щоб жити і спокійно спати.
Один віддав усе, що мав,
а другий все, що грішно мати.
Забуті чвари еСеСеР
і кожен поважає друга,
і кожен знає, що ПееР –
це ніби не його заслуга;
            кремлівській братії на злість
            екс-Юля, наче смерть з косою,
            усіх негідників мітлою
            повимітала з теплих місць;
екс-Шевальє зашівілівся,
за врідність просіть молоко,
бо Мінті-Крісті об’явився
і цього царика грозився
лишити у одних трико.
Хоча можливо то Юрко
утретє ду-у-уже розізлився;
            а відставний екс-говорунчик,
            що чесно взяток не бере
            в місцях останнього притулку
            приймає тільки подарунки
            і все, що горло не дере;
Мороз підписує поеми
про серп і молот без проблеми
коротким іменем своїм;
            немає ідолів-руїн
і є досягнення окремі –
            поетів виключили з теми
            на злобу дня усіх країн;
Ірина дмухає на воду.
Вона від імені народу
дає обітницю нову
що кине партію «Свободу»,
якщо закриє КаПеУ;
            Ахметка викупив Росію
            і гонить нам дешевий газ;
Тігіпко на такі події
не зраджує черговий раз
«во і́м’я іншого месії»;
            без галіфе, у всій красі
            знайшли у кримському горо́ді
            Міністра Мусорів Мавроді.
            Було шипіло у вівсі,
            а нині квакає, та й годі;
І знову з легкої руки
непереобраний Кідала
себе «рахує» генералом;
            освіта, Дімі завдяки,
            осоловіла у Рязані.
            Його показують з екранів,
            як самостійника, таки;
блукає привид у Європі –
Симонін Петя, що без віз
будує знову у колгоспі
окремо взятий комунізм;
            останні з красних могіканів –
            Адам і Швондєр, без наганів,
            повикидали молотки,
            серпами косять на майдані,
            і мають завдання негайні
            жувати власні партквитки;
нема на них Махна. Є гірше –
сучасний Нестор пише вірші,
і в Спілці має гонорар
як літописець і гімняр.
            Колега Че́ча також пише,
            що «має честь» лягти в бою
            за срібняки, отож не лише
            за мать радімую сваю́.
Хорує на якусь холеру
їх одномовний візаві,
та ренту київському меру
не висилає Тель-Авів;
            Сердючка потягом народу
            везе московську ковбасу.
            Кацапи розлюбили моду
            на шило, мило і попсу;
із вилами наперевіс
Ляшко прочісує Узвіз;
            у Пітері явились відьми
            на рекламованій мітлі –
            прислужниці новій Феміді
            регіональної землі;
екс-радниця щіпає пір’я
і кокетує перед Ю,
що знову втерлась у довір’я –
дає французам інтерв’ю
про рокову любов свою,
технічна леді-дисидентка
міняє свій авторитет
на президентський туалет;
            її ревнує ля-вітренко,
            бо це її пріоритет;
На нарах ріжуться у покер
майор і Пука-хуліган;
            Кирюша зняв судді каптан,
            і як підпільний АнтиПоттер,
            шукає жовтий Азкабан;
орієнтована «гейропа»
на рашофіла Геподопа;
           в Криму підпільна кацапня
           присвоює собі звання –
           абориген-конкістадор
           як не полковник, то майор;
Кілісіченко на Луб’янці
розповідає візаві,
як не вдалося цій собаці
умити Київ у крові;
           Таїса арії співає,
           кого Гаага ще чекає;
шукає прокуратор Пшінка
у кума шапку-невидимку,
у нього алібі ще є,
що крав у себе не своє;
           і у Захарія-бандюги
           усе ще манія орла,
           а не катюги і злодюги,
           якого Раша прийняла;
«Квартал» «Свободу» прославляє
і б’є ударом на «Удар»;
           народ сміється;
зло куняє;
            угомонився пролетар...
Казкова Русь – відпочиває.
.................................................
Лишається не так багато,
кому потрібно совість мати,
щоб не звихнутись від чеснот,
коли німотствує народ.
            І поки влада ще не та,
            триває ера золота.
Напевно так повинно бути.
Потрібні мрії і пісні,
щоб не проспати і забути,
що все це снилося мені.

                    2012-2014