Частина ІІІ
ІX. ВИХІД
(З Єгипетського іга)
Нам – у безвихідь? За Дунай, або –
в     н е і с х о д и м і     предками простори.
Але по дну нам, бачите, слабо́
попід рядняне, аж червоне, море.
               На жаль, ми все ще хворі від крові
               і від такої немічної долі.
Діагноз: перемкнуло в голові
від щастя жити
з урками на волі.
               Нам страшно від примар еНКаВеДе.
               Ще діє ним запущена програма,
               хоч видно всім, куди кого веде
               дивізіон хазар і чингізхама.
Розтягнуті і банки, і спілки́.
Ще є повітря!
Втрачена свідомість,
що є земля, вода і нерухомість,
яку додирибанять їх синки
та й кануть у офшорну невідомість.
               А ви тут розбирайтесь з «язиком»
               та розпинайте «винних» на гілляці,
               у кого все ще кігті, а не пальці…
               А «кровосісі»^І щезнуть «за бугром»
               десь за замком
               у замку чи в палаці.
Ой, не одному айкнеться тоді…
               …Поетам признаватися не стидно,
               що       п и ш у т ь       н и м и
                               вила по воді.
     Поети відкривають очевидне.
     А от пророки – те, чого не видно,
     коли кермують іроди-вожді.
Пророк не йде прислугою до Музи,
коли на ближніх точаться ножі,
коли сліпі та люті боягузи
на шиях слабодухих «любих друзів»
привласнюють досягнення чужі,
коли жирує тля гоноровита,
коли не в моді співчуття сердець,
коли Жінки готові хоч на герць,
а сильна стать – Femen заборонити,
коли на крові зводиться мечеть,
коли в чаду – культура і освіта,
а цвіт науки шашелем побитий,
коли хамлом знедолені ущерть,
мігрують в рабство діти посполитих…
           …Пророки починають говорити,
           коли самі приречені на смерть.
Міняються століття і епохи,
аж поки грім не вдарить із висот.
           Ведуть людей поети і пророки,
           та тільки цього буде мало, поки
           їх не очолить воїн-патріот.

X. ВІД ЛІРИКИ ДО МЕТАФІЗИКИ
(в бухті забуття)
Ми все про казна-що по той бік річки,
а хочеться,
           під шелести дощів,
про змоклий день, про марення берізки
у хуртовинній зелені лісів.
           Про золоте руно пшениці в полі,
           про буйний цокіт щастя з-під копит
           в козацьких сідлах на сторожі волі,
           звитяги й слави, що в душі кипить.
           І кращої не відшукати долі.
Це – про дочасне.
           Можна і про нас.
           Ой, не для всіх під шелестіння гривни
            «танцюють осінь з вітром білий вальс»…
           Для більшості лишень вітри трутизни
           метуть під ноги різнобарв’я тризни.
           Різьбить екслібрис невблаганний час
           про іншу долю на тернах Вітчизни…
…Не Геродот штовхнув нас під укіс.
Нам би одна історія – з історій,
що водять досі кожного за ніс
у світ метафізичних алегорій.
           Безпам’ятством страждає весь народ.
Усе проходить, та не все минає.
В печерах духу ще живе циклоп
і від крові́ не зменшився потоп.
Армагедон, крім того, теж триває.
           Спасе не корумпований майдан.
           Корида з бидлом – теж не Панацея.
           Нам світить сонцем лиш свята ідея.
           За нас – Кобзар. І Крути. І Богдан.
           І Каменяр. І дочка Прометея.
Хто нашу долю вирішить за нас?
Хіба в народу власних сил забракло?
Комусь дістались золото і газ,
а нам конюшні Авгія в той час,
коли потрібні подвиги Геракла…
           …У світі віроломства та інтриг
           не вразить гідру слово Златоуста.
           Не кожне ложе – для меча Прокруста.
Виходять в бій на політичний ринг
прямі нащадки Кастора й Полукса.
           Хай спрут орди відчує кожен м’яз
           козацького гартованого роду.
           Щоб змити струпи більшовицьких язв,
           йде Гіппократ з рецептами свободи.
Державний три́зуб.
           Добрі козаки.
І поки в ложах «прінімають мєри»,
до наших лав ідуть Кармалюки
під прапором Петлюри і Бандери^ІІ.
           От не забути б тільки про урок:
           за крок до зради –
                       лиш півкроку влади.
           Та ми ще переступимо цей крок
           і плутанина нитки Аріадни
           колись таки змотається в клубок.

XІ.У ФАРВАТЕРІ АРТБУХТИ
(чи у морі крові)
От і море.
           Слава бозна чому.
Хоч і не хотіли – допливли.
І якраз на фініші прямому, –
руки вгору!
           Знову – де були.
Ще у Сочі не закрили ігри,
а уже у Таврії, –
           ура!
Раша підняла триколора.
Захищати суржикове іго
кинулась налякана сестра.
           Неорекетня гоноровита
           знову тягне руку із Москви.
           Їй потрібні наші острови,
           де осіли долари бандита.
Де поділись голови ясні?
Де взялося військо безпритульних?
Та включіть остатки заґоґулин,
а не телеящики брехні.
           Спокою в історії немає.
           Навіть розігнутись не дає.
           Ще не встигли скинути своє,
           а свиню сусіда підсуває.
І немає лінії осі,
щоб своє від брата захистити.
....................................................
           На нашій спині виїжджають всі,
           кому не лінь історію творити.
Орел і беркут, ляхи і орда
чекають аби трупами укрили
солдати миру дідівські могили
і аж тоді дістане їх біда
малого брата, втопленого в крові,
оточеного з моря і згори
у щупальцях смертельної любові
до булави…
           За те, що ми готові
оберігати наші прапори.
           Ой не діждете посіпаки ката
           іти у рай на нашому горбі.
           Тримайте у руках свої лопати,
           якими яму риєте собі.
Ще є ліси, і криївки, і доти,
і буде кара Божа із небес.
Ще сила є і порох ще не щез.
Зламаємо іудині «оплоти»,
бо не зламати волю патріота,
якщо у ньому Божий дух воскрес.
....................................................
Тече Дніпро.
           Стоїть Тарас.
                       Месія
вдивляється за обрії з горба
туди, де грає море, чайка мріє.
           Гойдається на хвилі флот Росії –
           радянська слава й світова ганьба.
Тече у море річка Геракліта
у руслі історичних дежавю,
виплескуючи іго московіта
і пайзлики розбитого корита,
як несусвітню місію свою:
лякати, катувати, убивати,
присвоювати жито не своє,
а то і тупо тероризувати –
ось щире братолюбіє твоє.
           Диктатори єднаються у зграю
           скажених, ненажерливих вовків.
           У людожера нації немає.
           Великорос надіється й чекає
           повзучої агресії «совків».
Течуть у Лету істини струмочки.
І не дають бентежному перу
роздмухувати іскри у рядочки...
Та ґнотом у порохової бочки
була і все ще є КаПееРУ^ІІІ.
           А Богові достатньо сокоруху
           весняного,
                       що видимий Йому,
           коли у гартуванні сили духу
           невидима і вразлива для слуху
           яріє революція в Криму.

XІІ. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
(з водопаду на мілину)
                       « Коли за правду б’ється безталання,
                       таланти, мені соромно за вас»
                                   Є. Євтушенко
Зважаючи на гостроту сюжетів
при висвітленні липових проблем,
випрошую пробачення в поетів,
що замість них, не маючи патентів,
пройшовся краєм ліцензійних тем.
           Я розумію, краще про лелеку,
           про журавлів, що з вирію летять.
Якщо до зайця куцому далеко,
то хто тоді, коли мені так легко?
Це й так всі знають?
То чому мовчать?
           Мовчать, бо гомонять неандертальці,
           що мова – це державний інструмент,
           який руйнує націю ущент,
           доводячи до стану індіанців
           або маорі – між новозеландців.
Історія – не вивчений предмет.
           І тут не допоможуть епіграми
           на кровососів
                       гусячим пером.
І гнус, і комарі летять роями.
           Ще рано малювати нам словами,
           коли писати треба батогом.
Хіба не бачать пастирі свободи,
що «наш гарант» від витоків не наш?
То де ж нон-ґрата зрадникам народу?
Та поки ми товчемо в ступі воду,
пірати все беруть на абордаж…
           …На відстані ми бачимо гостріше,
           що буде, що було і все ще є.
Як жаль,
           що місця подвигам – все більше,
а місця жити –
           зовсім не стає.
           Не нарікай на вибрики Пегаса,
           що не зривав з достойників корон,
           і праведних отців – з іконостаса.
Майдан ще є.
           Не все пройде як сон.
Громовідвід підключений на масу!!!

…Буває тяжко
           змовчати
                       до часу,
коли набат прорветься в мегафон.

P. S.
Кому це нині треба?
                Для розрядки.
Та й автор теж безмежно був би рад,
якби за «дифірамби комунякам»
йому також прикоськали коняку^ІV,
як і Тичині вдячний Ленінград.

                 2012-2014

^І – лексичне новоутворення на Банковій від слова кровососи;
^ІІ – нагадування про ідеали, яким присягають обранці під жовто-синім державним прапором;
^ІІІ – комуністична партія регіонів;
^ІV– на ювілей П. Тичини ленінградці подарували йому величезну копію мідного вершника, на що Павло Григорович відреагував: «…і за коняку теж дякую!»