Про що ти мрієш, пані стиглих літ?
Чи прагне ще чогось твоє серденько,
Коли позаду – розквіт і зеніт,
А осінь так хвилююче близенько?

А ти на світі наче й не жила,
Все тільки готувалася до щастя,
Та виросла давно вже ковила,
Де коники промчалися гривасті.

О, скільки нездійсненних мрій-химер
Тим коникам пекли вогнем копита!
І що тобі лишилося тепер?
Лиш торба, щедро мудрістю набита.

Усе частіше губишся в юрбі,
І вже не треба начебто нічого,
Та щось не тільки дітям, а й собі
Ще часом просиш пошепки у Бога.

Здавалося, що осені не буде,
Що літу панувати повсякчас,
Але руда непрохана приблуда
Помалу підкрадається до нас.

Озброєна журби і смутку тінню,
Сміливі мрії розбиває вщент.
А що в душі – глобальне потепління,
Для неї – не вагомий аргумент.

Приваблива, спокуслива, мінлива,
То вітром, то дощами заграє.
Містично-золотава діва-диво,
Спішить у долі вирвати своє.

І на моє, гульвіса, зазіхає,
До милого у вічі зазира,
Ночами попід вікнами зітхає,
Нагадує: тепер – її пора.

Та тільки зловтішатися зарано,
Невдовзі сила чар твоїх мине.
Милується тобою мій коханий,
А пригортає лагідно мене.

Вересень 2014

Запахло вереснем. Хоч літо ще й не хоче
Прощатися, втікати не спішить,
Та вже у неба затуманилися очі,
І не така глибока ранками блакить.

Запахло осінню. Її терпкі парфуми
В повітрі залишають ніжний шлейф.
Іще не видима, та вже із тінню суму…
Листи печальні нам невдовзі надішле.

Осінні пахощі чомусь гірчать сльозою,
Нагадують про те, що все мине.
Щодня і ранить, і водночас душу гоїть
Щось, несподівано оголене, земне…

Вересень 2015

А то було життя… Здавалося, невдале,
Бо зовсім не таке, як у вервичці мрій.
В нім радості чомусь – невиправдано мало,
Та й ту ховав у тінь суєт буденних рій.

А то було життя. Кудись усе спішила,
Встигала не завжди, губила головне.
На мило залюбки обмінювала шило
І, плачучи за ним, казала: «Й це мине»…

А то було життя… І що не день – потала;
То горе, то біда, то труднощів каскад.
Щасливої пори так пристрасно чекала,
Боялась і в думках оглянутись назад.

Чекала майбуття, що лагідно пригорне…
Збагнула лиш тоді, як хворою злягла,
Що ТО й було життя – цікаве, неповторне,
І що вона у нім щасливою була.

Вони танцювали… Тверділа земля під ногами
І чимось подібна була на могильну плиту.
Примруживши очі, себе він від щастя не тямив,
Бо стільки вже років тримав ув обіймах не ту…

А ця, пригорнувшись до нього, хиталась ритмічно…
У нього з грудей щось гаряче й липке потекло –
То в серці розтанула крига, здається, сторічна.
Яким же приємним було те раптове тепло!

Вона усміхалася зорям, далеким і тьмяним,
Йому показала – він вигукнув: «Ну в тебе й зір!»
«Я все тепер бачу і всіх, уявляєш, коханий?»
І зовсім тихенько, ледь чутно: «Ти вір мені, вір».

Вони танцювали – так млосно, так дивно, так щемно
На сцені з двох метрів квадратних німої плити.
Хотів закричати: «Мені ти потрібна, не щезни!
Я справжній з тобою! Не йди, не зникай, не лети!»

Він очі відкрив… За вікном ледь помітно сіріло,
Згорнулась калачиком поруч його «не вона»,
Бо та, що зі сну – вже давно неземна, білокрила,
З портрету всміхається ніжно йому і синам.

Хай друга до нього щебече привітно і дзвінко,
А він, як учора, лишається батьком сім’ї,
Та кожному доля дарує одну половинку.
Всі інші – то кращі чи гірші підробки її…

Чому щаслива долі мить –
Не щедра мірка?
Вино провини не п’янить,
Від нього гірко.
Воно стікає по щоці,
У серце болем…
А всі дороги – манівці
Мінорним полем.
Ніхто не рвався навздогін,
Нхто не кликав.
Не бив на сполох жоден дзвін,
Не бачив лиха.
А я дійшла до рубежу
Через розтяжки.
Й собі самій не розкажу,
Чи то не тяжко –
Пройти, мов прощена давно,
В юрбі веселих,
До дна допивши те вино,
І в друзки келих!

Люблю, як пахне скошена трава…
Цей млосний запах – родом із дитинства.
Веде стежинка пам’яті крива,
Де сонце на малюнках променисте,
І сохне в сіно скошена трава…

Де літо терпкуватий має смак,
Як яблуко надкушене нестигле…
І де, як тільки щось іде не так,
Серденько цуценям побитим скиглить…
А прикрощі – дрібнесенькі, як мак.

Де тато є, і мама – ще жива…
Обрáзи – невагомі, наче тирса…
Люблю, як пахне скошена трава,
Цей запах повертає у дитинство...
Душа від тих мандрівок – як нова.

Іноді так хочеться заснути,
І проспати неприємні дні,
Кілька сторінок перегорнути,
Тих, які важкі або нудні.

І відкрити очі вже у свято,
Як проблем закінчиться потік,
Та, напевно, хочу забагато -
Ще ніхто від прикрощів не втік.

Тільки після них душа чистіша,
Та не всяк збагнути те зумів.
Лиш тоді солодка серцю тиша,
Як воно наслухалось громів.

Коли випадає нагода
Комусь дати трішки добра,
Не думай, що вчиниш це згодом,
Життя – швидкоплинна пора.

Для сумнівів знайдеш причину:
Брак часу, чи коштів, чи сил.
А саме шляхетний твій вчинок –
Для вічності – перше з мірил.

Колись на суді перед Богом
Постане душа і твоя.
Що доброго з нею? Що злого?
Їй – в рай чи в найглибшу із ям?

Побачить Всевидяче Око
Усе до найменших дрібниць:
До світла й до темряви кроки,
Що думав, чим дихав колись,

Усі твої дії і звички
У старші роки й молоді,
І саме цієї «дрібнички»
Не вистачить, може, тоді.

Білосніжний десант
опускається тихо з небес,
диверсанти зими хочуть місто застати зненацька.
В маскувальних костюмах ще більше помітні, ніж без.
Та дивися, лапаті які! Та поглянь, як багацько!

Я здаюся без бою,
я хочу до них у полон,
тільки знову розвідник-мороз десь пропав, ненадійний.
Потрапляють у засідку теплих носів і долонь,
не промерзлого грунту, асфальту, дахів на будівлях.

І стікають у сум,
у багнюку - зими посланці
чи покірно поповнюють військо вороже, зрадливі…
То сніжинка розтала? Чи просто сльоза на щоці?
Знову програно бій - снігопад розчинився у зливі...

Вишивала нічка зорі
На небеснім оксамиті,
І були стібки в узорі -
Наче золотом умиті.

Вигаптовувала небо,
Підбирала візерунок.
Та хіба ж вона для себе?
Для коханого дарунок.

Сподівалася, що ранок
Убереться в ту сорочку.
Тільки він прийшв - не глянув
У її мрійливі очка.

Одягнув блакитну з шовку,
Бо вчорашню сіру виправ.
Нічки пісня стихла, змовкла,
Полетіла вслід за вітром.

Насміхався з нічки вечір,
День приніс йому ту звістку:
“Краще б стала ти до печі
Буревію за невістку.

У твоєму рукоділлі
Сенсу менше, ніж у бурі.
Все одно він буде в білім,
В сірім - у часи похмурі”.

Обірвала ту розмову:
“В круговерті часограю
Я для нього знову й знову
Воскресаю і вмираю.

І щораз гаптую шати,
Не пліткуй, що то даремно.
Хочу зорями стрічати,
Бо не любить ранок темне.

Хоч на мить його торкнуся -
Вже й від того я щаслива.
Я піду й не озирнуся,
І нехай горить, що шила”...

Моє дитинство в платтячку простім,
Що мама вечорами взимку шила…
Кричати пізно: зупинися, стій!
Залишся, бо мені ти любе й миле.

Раділа, як воно втікало в ліс
Між літніх трав некошених босоніж,
Бо в інший бік мене тоді поніс
Невпинний час в юнацькому безсонні.

Ще зустрічей чимало в нас було,
Та маму й тата рано відспівали…
Чужими стала хата і село,
Де в піжмурки з дитинством часто грали.

Якось моя малеча до села
Із тітонькою з’їздила улітку,
Мені дитинства дотик привезла -
Світлини чорно-білі, що сусідка

Забрала із хатини-сироти,
Аби тамтешні зайди не топтали.
“Матусю, ось поглянь - це ж наче ти”.
Покинуте далеко на поталу,

Лишилося самотнє серед стін,
Господарем забута кицька наче…
Моє дитинство в платтячку простім,
У снах мені всміхається і плаче.

Пройдений шлях відміряю не верстами -
Тими рядками, що зібрані, зверстані,
Тими, що хрещені творчею працею,
Дні пережиті - до них ілюстрації.
Наче й не йшла, а позаду - історія.
Ниву словесну я знову розорюю.
Кину зернята - думки незавершені.
Добрі та щирі проклюнуться першими.
З колосу знову рядочки нанижуться,
Може, й наступна народиться книжечка.
Може, довічним посіяне учнем
Стане для когось і хлібом насущним.

28.11.2014

Мов грім у яснім небі, знявся крик.
Їй змовчати було б, та не стерпіла.
Ну хто б і за роки до того звик?
Іще вночі була кохана й мила
І раптом стала гіршою за всіх.
"А сам який?" - за словом - третє, п'яте...
Образи, що збирала - цілий міх,
Тепер у нього кидала завзято.
На друзки розлетілися склянки,
Заплакали старенька мати й діти...
Усім давалась лайка та взнаки -
Та жар ніхто не міг охолодити.
Витрушували міх образ до дна,
Такий важкий! Обоє "рвали жили".
І тішився, сміявся сатана -
Вони йому немало послужили.
І пригортав дітей до себе Бог,
Хотів закрити вушка і серденька -
не вистачало рук, бо й тих обох
Іще тримав на ниточці тоненькій.
І уціліла все-таки вона -
Хтось першим затулив лайливий пИсок.
Ще почекав недовго сатана
І геть пішов... А Бог не відступився...

Хай хтось пнеться до сьомого поту
І багато води каламутить,
Не була і не буду я проти
Інших мов, що доводиться чути.


Кожен має своє любити,
Де б не жив, берегти коріння,
Бо розносить людей по світу,
Розриває нитки родинні.

Тож якщо чужина вчорашня
Стала нині для тебе домом,
Ти під впливом новітніх вражень
Не цурайся свого свідомо.

І дітей научи, й онуків
Рідній мові, пісням, основам,
І тоді не розвіють круки
Зерна роду твого міцного.

Одного не прийму ніколи,
Бо гірчить воно гірше редьки –
Відбивається в серці болем
Неповага до мови предків.

І коли у батьківській хаті
Ти говориш, немов чужинець,
Так і хочеться запитати:
Українцю, ти – українець?

Чи без племені і без роду
Безкорінний бур’ян байдужий?
Поважатимуть вряди-годи
Тих, кому своє осоружне.


І нехай хтось роздмухує знову,
Сіє розбрат і жне за межею –
Я не проти сусідської мови,
Не люблю, як ганьбляться своєї.

Душа людська – мов копанка-криниця:
У когось каламутна і мілка,
З чиєїсь так і хочеться напиться,
А хтось і сам не вип’є і ковтка.

Приваблює душа в красі первинній,
Коли вона ще чиста й молода,
Та може зарябіти жабуринням,
Якщо у ній застоїться вода.

Відзорюється сонце променисте
У кришталево прибраній душі.
А дно криниці має бути чистим,
Щоб мул її джерел не задушив.

Кава…канапка…ранок…
Дощ…листопад…життя…
Звичний політ фіранок,
Змішані відчуття.

Сукня…трамвай…робота…
Шеф…телефон…аврал…
«Люба, ну ти ж не проти?»
Нерви. Скандал. Фінал.

Музика, фітнес, втома,
Тренер, привіт-фізкульт!
Черга. Маршрутка…Вдома!
Ванна, вечеря, пульт.

Кілька сюжетів мильних…
Прагнення забуття…
Вранішній сон… Будильник…
Кава… Трамвай…Життя…

В сім’ї - дитя-«мажор», йому все можна,
Бо спадкоємець бізнесу росте.
Татусь – людина знана і заможна,
А мама – просто мама, та пусте.

У кого грошей менше – другосортні,
Нікчемні декорації, людці…
А завтра буде краще, ніж сьогодні –
Сто баксів кишенькових в гаманці.

І можна легко всіх і все купити,
А потім і продати без проблем.
Росте дитя, ніким, нічим не бите,
Вимірює коштовності «рублем».

Не думає розпещене дитятко,
Що може все змінитися умить.
Сьогодні сито, сонячно і гладко,
А завтра, може, в небі загримить.

Ні грошей, ані батька – всі під Богом,
Ні друзів: звідки нині взятись їм?
Чи знайде, прихилитися до кого,
Як виникнуть проблеми у сім’ї?

Чи хтось тоді услід йому не плюне,
Бо сам хіба на інших не плював?
А може, хтось принизить привселюдно –
Не все в житті банани та халва.

Господь ізверху бачить кожен вчинок,
По вчинках воздає Його Рука.
Кого любити ближніх не навчили,
Того чекає доля жебрака.

На сценах вулиць, парків, площ
Танцює осінь в ритмі польки,
А люди думають, що дощ,
І відкривають парасольки.

І де той гідний кавалер,
Щоб закружляв її у вальсі?
Нема тепер таких манер,
Ба, навіть вітер заховався.

Партнера осені нема,
Та й глядачі втікають швидко,
Тому й вистукує сама,
І вже не польку, а чечітку.

Пишаються багрянцями акації,
Помітні серед золота здаля,
А жовтень безсоромно їх обмацує –
Здригаються, нахабу б’ють гіллям.

Спроваджують невдаху-залицяльника,
І той мерщій втікає до беріз…
«Колючі, недоторкані – печаль яка,
Ти бачиш, відмовляють навідріз.

Ще трішки покрасуйтеся серпанками,
Лиха година вас не обмине –
Надійде листопад, не буде панькатись,
Роздягне кожну – оком не моргне.

Тоді не запрошу вже вас на танець я…»
Акації у відповідь: «Нехай!
Надійде листопад – все так і станеться,
А ти своїх вітрів не розпускай!»

З густого виру спогадів буремних
Сюжет один за іншим визира:
Несе бабуся рясту оберемок,
Березового соку піввідра.

То як вона чаклує біля печі,
Аби наворожити нам обід...
То сяде і розказує малечі,
Від чого у житті втікати слід...

На прикладах життя - чужих чи власних,
Що гідне, що низьке, онук навча,
Аби не стало скривдженим, нещасним,
Не впало, не спіткнулося дівча...

То на городі сапкою махає...
Веде на пастівень співучих кіз...
А то в сльозах зажурено зітхає –
Вже син її - мій тато - між беріз…

«Ой, без Івана й вулиця погана»,-
Поплаче і вертається до справ.
І так щодня, до пізна і від рана,
Аж поки Бог до себе не забрав.

А я іще й тепер – щодня і часто
Її науки згадую слова,
Що не давали схибити і впасти.
У совісті моїй вона жива.

Тих настанов ніколи не порушу:
Ні в радісні години, ні в журбі,
Бо що тобі в дитинстві вклали в душу –
До подиху останнього в тобі.

Чи ми дорослі, чи маленькі, -
Є дві опори у житті:
Коханий тато, люба ненька...
Вони для нас - немов святі.

Матусям лагідним багато
Віршів присвячено, пісень...
А нині нам кого вітати?
Це ж татусів святковий день.

Немає кращої науки,
Ніж тата приклад повсякчас.
Його любов і сильні руки
До неба підіймають нас.

Не довго іноді до лиха,
Що може діток збити з ніг...
Суворість батька - то не примха -
Від хибних кроків оберіг

Якщо ж біда, не дай нам Боже,
Він гідно прийме виклик цей,
І захистити батько зможе
Вітчизну, матір і дітей.

Отож несіть не тільки в свято
Йому любов, тепло своє
І Богу дякуйте за тата,
Бо не у кожного він є.

Проспекти, парки та алеї,
Бульвари, сквери і мости –
То місто юності моєї,
Йому повік не відцвісти.

Приходять в сон із днів минулих,
Мов знову все – тепер і тут,
І гуртожиток, наче вулик,
І наш гірничий інститут.

Тримаю в серці контрамарку
Як ностальгічний сувенір:
До Севастопольського парку
На дискотеку в літній двір.

У дорогі приємні миті
Стежинка пам’яті веде.
Такого, як тоді в «Орбіті»,
Нема морозива ніде…

Вагончик першого трамваю
За три копійки довезе.
Тривог і сумнівів немає,
І ще попереду усе:

Обновки модні - на Озерці,
Ііз лекцій втеча - до «Сачка»…
Ношу ці спогади у серці,
Що й досі зустрічі чека.

Переживу печалі й біди,
Із ними всяк не раз боровсь, –
І на побачення приїду
У місто мрій - Дніпропетровськ.

Роки – мов коні норовисті,
Не зупинити їх ніяк.
А сама тут, у цьому місті
Лишилась молодість моя.

Не зможу я її забрати,
Як нездійсненних давніх мрій…
Дніпропетровську, друже, брате,
Візьми собі і не старій!

Диявол збирає досьє
На душі, любов’ю убогі.
Коли підходящий хтось є –
Мов спрути чіпкі восьминогів,
Вступають в невидиму гру,
Стискають, обмежують волю…
Диявол підживлює грунт
Майбутньому грішному полю.
Спочатку - завзятий сівач,
Він сипле і густо, і дрібно:
Злість, ненависть, відчай невдач, –
Усе, що зневірі потрібно.
Слизький і гнучкий, наче вуж,
У кожну шпаринку залізе…
Збирає колекцію душ?
Ні, хоче «позбавити візи».
У нього бажання одне
Для повної зла перемоги:
Щоб душі, які він пожне,
Не сміли піднятись до Бога.

Сонце яблуком котиться вниз,
Пестить небо зоря вечорова...
Знову літо згорає, як хмиз,
Не встигає підкинути дрова.

А зима запасла собі дров,
Головешкою довго їй тліти,
Щоб засніжені схили дібров
Виглядали, як доленьки, літа.

Що є вічність? - Безрадісна мить.
Що є щастя? - Пронзливий сплах.
Хай життя, наче літо, горить,
Щоб нудьга мокрим снігом не впала.

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

Зваблюю життя, із ним фліртую.
Хай попросить – боса на стерню…
Сутінки натхненням підрихтую,
Свято ніжним смутком відтіню.

Так йому подобатися прагну,
Що стрибаю вище голови.
А воно – ні крихітки уваги,
Лиш на вухо пошепки: «Живи!»

Заграю до нього, сиплю жарти:
«До вподоби я тобі така?
Чи давно змінити імідж варто?»
Не зважає, далі утіка.

То співаю пташкою для нього,
То зітхаю тяжко: «О-хо-хо…»,
То благально падаю у ноги,
А воно іде своїм шляхом.

Що ж робити? Здатися без бою,
Хай терзає, ляпаси дає?
А воно тихенько: «Будь собою.
Я – твоє! Люби таким, як є…»

Утечу під шати липи
Від грайливого дощу,
Що за комір жарти сипле,
Почекаю, щоб ущух.

У моїм раптовім схові,
Мов життя п’янкий ковток,
Ніжні пахощі медові -
Передвісники квіток

Зацілують, залоскочуть,
І від пестощів таких
Помічати не захочу,
Що давно вже дощ затих…

Повертатимусь повільно
Боса лугом-пирієм…
Хтось подума: «Божевільна!»
Боже, вільна! Так і є!

На вулиці дощ... В холодильнику
Укотре «повісилась миша»…
Життя випробовує сильного,
Слабкого ж – у люльці колише.

Ще успіхи долі пташатами
У сильного здіймуться високо.
Слабкий же – у люльці лежатиме
І вік проживе заколисаним…

Вона малювала літо -
Зима відступала холодна.
Метелики, діти, квіти
Були, мов живі, на полотнах.

Вона малювала світло,
Журбі не лишаючи місця.
Фіалки і ружі квітли
Під пензлика райдужним вістрям.

Вона малювала втечу
Від всього, що серцю немиле.
Здавалося, ще не вечір,
Та темрява фарби накрила.

Сльозами жалю залита
Самотня палітра по вінця...
За кілька хвилин до літа
Годинник її зупинився....
15.05.2014

Немало див стрічалося мені,
Але нема блаженнішого дива,
Ніж немовля усміхнене вві сні –
Уся земля милується, щаслива.

Маленькі дітки пахнуть молоком,
Вони такі зворушливі й казкові.
Одвічна тема – мама з малюком,
Зерно життя, найвища суть любові.

А я в лікарні бачила малят,
Що кинуті були напризволяще.
Чи їх батьки вночі спокійно сплять?
Спитати б їх: живуть на світі нащо?

Які скарби химерні чи шляхи
Їх відвели від істинної суті?
Які іще здійснять вони гріхи
І чи колись настане час покуті?

Нехай до ніг впаде уся земля,
Та їм найголовнішого не знати:
Усміхнене щасливе немовля –
Цей скарб ні з яким іншим не зрівняти.

Січень 2011

Бабуся кришить хлібчик голубам,
Відламує і кидає потрошку...
Заштопана кофтинка голуба,
Між брів - глибока вирізьблена зморшка.

Весна алею сонцем залива,
Ласкаво гріє руки мозолясті,
І тішиться бабуся, що жива,
Осяяна простим старечим щастям.

Вже й молодість, і зрілість відбула,
І кожен день прожитий - мов постскриптум.
Лишилися окрайчики тепла,
Їй хочеться віддати все, до крихти.

А поруч дітки бігають малі,
Життя по колу - у невпиннім русі...
Пташки збирають крихітки з землі,
Блаженно усміхається бабуся...

Як добре жити, заховавшись у мішку,
Що відбувається - не бачити й не чути,
Тривогу в серці не леліяти тяжку,
Інформаційним не давати бою спрутам.

Читати класику, чи слухати попсу,
Чи співчувати серіальним героїням...
А у сусідньому дворі когось несуть
В останню путь - хірург запізно кулю вийняв...

А хтось не може залишатися без дій,
Коли страждають незнайомі хворі діти,
Хапає лихо за рукав: стривай, постій!
...А хтось війну віршами хоче зупинити.

У когось біль, у когось нерви, навіть шок...
А що тобі? Життя продовжується далі.
Та чи сховаєшся в байдужості мішок,
Людино добра, від сьогоднішніх реалій?

10.03.2014

Хтось може з'їсти сам шоколадку - каже, що смачно...
Тільки судити всіх по порядку - справа невдячна.

В когось єдина вічна турбота - власний добробут...
Хтось для сім'ї - до сьомого поту, вірний до гробу...

Жити для себе? Жити для світу? Вірити в Бога?
Можна з любов'ю в серці сивіти, падати в ноги...

І шоколадку - як же приємно! - навпіл ділити,
Порівну світле... порівну темне... плитки і плити...

Аномально чи, може, знаково...
Мов рожеве крило туману,
Розцвіла в листопаді сакура -
Тепла осінь ввела в оману.
Посивіли-пожовкли кучері,
А вона у весну прибралась.
Чи закохана, чи заручена,
Несподівана, наче радість.
Не злякалась ганьби та осуду,
І вражаюча, і вразлива,-
Ніжний виклик нестримній осені.
Та щаслива ж! Ти ба! Щаслива!!!
Я в ній душу свою побачила
І зажура майнула тінню...
Жінко пізняя, доле втрачена,
Ненадовго твоє цвітіння...
Бо зустрінешся скоро з холодом,
Що розвіє ажурну піну,
І на плечі твої оголені
Сивий смуток зима накине...

1
Була весна. Погожа тепла днина,
Цвіли сади хвилююче-духмяно.
Ніхто не чув, як плакала дитина,
Що сумувала за фортепіано.

Ніхто ніколи сліз її не бачив,
Прикутої хворобою до ліжка,
Дитини, що віршами гірко плаче,
А на обличчі – лагідна усмішка.

2
Курортний Крим не зцілює душі.
На двох – одна любов, одна недуга.
Ще вчора – незнайомі і чужі.
Вже завтра – чи шляхи зійдуться вдруге.

Не відмінити стукоту коліс.
І знову – наодинці з теплим краєм.
І солодко, і боляче до сліз
Плекати в серці те, що не вмирає.

У нього очі – ніжно-голубі,
Мов ялтинське ранкове чисте небо.
Любов – тобі і смуток цей – тобі.
О, доленько, не треба так, не треба!

Немає у людей таких облич,
Таких очей. До нього серце лине.
Якби ж він жив, хай долі врізнобіч.
Та час – не на роки, а на хвилини.

«Візьму твій біль, і поки ми живі,
Стерплю усе, багато хай чи мало…»
На двох – одна любов, а смерті – дві,
Бо разом з ним – немов сама сконала.

Зійшлися негаразди звідусіль,
Зімкнулися, немов тюремні грати.
І радує тяжкий фізичний біль,
За ним не чути майже болю втрати.

3
Спекотно в Кутаїсі, а Сурамі
Дарує прохолоду і ожину.
Усе єство волає болем: «Гину!»,
Та сил іще стає всміхатись мамі.

Ожинове морозиво… О, Доро*!
Твоя турбота – іскорка остання,
Що живить без надії сподівання.
А смерть, як ворон, кряче: «Скоро, скоро…»

Немов дарунок з рідної Волині,
Ті ягоди – бальзам на спраглу душу.
І кожен подих – тяжко, через «мушу»,
Згасає день у зламаній стеблині.

О скільки ще не встигла народити
Задуманих сюжетів! Мрія сліпне.
В агонії годин останніх липня
Горять вірші – невиношені діти.

Діждатися б іще приїзду Лілі*,
Вона в дорозі, буде на світанку.
Та північ відпускає душу-бранку,
Що билася у змученому тілі.

Не треба вже ні ліків, ні бальзаму.
Завмер годинник, зойкнули пружини.
Розтануло морозиво з ожини,
Зустріло ранок чорними сльозами.

Ще сонечко світить і гріє -
Осіння година не пізня,
Та вже заколисує мрії
Прощальна під хмарами пісня.

Куди ж ви, лелеки? Верніться!
Ще долі тепло не допите.
А ви із моєї криниці
У вирій відносите літо.

Йду з донею парком гуляти,
І раптом питає дитинка:
«Лелеки приносять маляток,
А хто вам приніс мене взимку?
Є дітки весняні і літні,
Зима їх дарує і осінь.
А птиці не всі - перелітні,
Та інші маляток не носять»…

Дитяча допитливість - мила,
Напевно, не варто брехати…
«Я, доню, тебе народила,
А потім на ручках - до хати…»
«Хіба ж я за себе журюся ,-
Зітхає маленька чомучка, -
Лелек мені шкода, матусю.
Не всіх же приносять на ручках...»


2005

Як приємно чути: "Люба, мила...",
Бачити лице його привітне.
Ця прихильність їй дарує крила,
А душа, мов ружа, пишно квітне.

А як довго ніжних слів немає,
І на кожнім кроці - в чомусь винна,
Та немилість крила їй ламає,
А душа зів'ялим цвітом гине...

Насправді іронії мало
У цім злободеннім сюжеті:
Вона його щиро кохала,
А він - день і ніч в інтернеті.

Щодня йому - чиста сорочка,
Пельмені, оладки, котлети,
До школи дітей, до садочка,
А він - день і ніч в інтернеті.

Приносила чай або каву -
Сварився, бувало, не часто:
Чому відірвала від справи?
Прийшла недоречно й невчасно.

Їй прикро було без образи,
Така ж бо у нього робота,
Ішла собі тихо щоразу
Трудитись до сьомого поту.

А діти поволі зростали,
Ішли у дороги юначі,
Та він у своїм віртуалі
Нічого того і не бачив.

У місто до них на гастролі
Артисти якісь приїжджали,
Вона ж у буденній неволі
Нічого того і не знала.

Гармонія їхня, одначе,
Нехай і сумнівною здасться,
Та хто відповість однозначно:
Де саме заховане щастя?


Є власний у кожного досвід
І доля - кому що дісталось...
Вона його любить і досі,
А він день і ніч... здогадались?

Гуляє дощик за вікном
Простоволосий.
Дивлюся знов сумне кіно,
Що зветься «Осінь».
Сюжет відомий, а проте
Усе можливо:
У мряку стихне, чи зросте
Той дощ у зливу,
Чи заспокоїться умить
Пора плаксива,
Що встигла добре очі вмить
Дозрілим сливам
І щічки яблук, що униз
Готові впасти?
Не плач, красуне, усміхнись,
Ти – гарний майстер.
Від сліз твоїх земля сира
І небо хмарне.
До справи братися пора –
За пензлі й фарби.
Вікна екран піймає суть
У дні веселім,
І «Літом бабиним» назвуть
Ряд кращих серій.

Серед неба осіннього – грім,
Ми, напевно, попали в немилість…
Поцілунок на Лисій горі* –
То було чи раптово наснилось?

Невимовна осіння журба
Сліз відро по землі розплескала.
Восьмирука старезна верба
Нас додому ніяк не пускала.

Може, відьомська містика гір,
Може, винна зажурена осінь –
Поцілунок той, вір чи не вір,
Пам’ятають вуста мої досі…

Пишу листи, їх осінь відправляє,
До тих, кого і втративши люблю.
У небі – перелітна тане зграя,
Нехай листи на крила забирає,
Лиш так їх адресатам перешлю.

Татусю, мамо, подруго дитинства!
У вічний вирій, хто би зупинив,
Поринули так рано. Падолистом
Нанизуються спогади в намисто
І кличуть вас хоч іноді у сни.

"Та хто він такий, що посмів докоряти
В ганебності тих, які мала, утіх?
Як добре було з чоловіковим братом,
А цей не вгамується, каже, що гріх.

Та що ж це за правда, що голкою коле?
- О, Іроде, знищити треба його!
Докори в очах - все частіше довкола,
Ще більше розпалюють люті вогонь.

Веселощі, танці і страв розмаїття,
Тілесні утіхи і сон досхочу.
Та осуд Предтечі поширився миттю.
Негоже, щоб нарід розмови ті чув.

В темницю Предтечу! О, Іроде милий!
Чому ти шкодуєш його, не мене?
Я б спокій душі його кров’ю відмила,
Ця смерть пересуди людські прожене.

О Іроде, ще одну чашу підсуну,
Ти щедро платити за радощі звик.
А донька вже виросла, справжня красуня!
Цей танець – тобі, ти тепер мій боржник.

Дотримався слова, о Іроде милий!
Відтята на таці лежить голова.
Не треба вина! Що не випите – вилий,
Хай кожен танцює тепер і співа!"
…………
Чи спокій повернеться, Іродіадо?
Рікою утіхи, веселощі де ж?
Свого досягнувши, не тішишся радо.
Убили Предтечу, та правду не вб’єш.

Господи! Дозволь мені зустріти
Все, що принесе мені цей день,
Спокоєм душевним. Цілковито
Волі Твоїй вірно дай служити
З миром і любов’ю до людей.

Господи! Настав мене, підтримай.
І які б новини не прийшли,
І які б негоди за дверима
Не послав цей день, Ти разом з ними
Спокою душевного пошли.

Господи! Словами і думками,
Почуттями, справами керуй.
Щó б мене зненацька не спіткало –
Не дозволь впиратися зухвало,
Мудрої покірності даруй.

Господи! Навчи розумно, просто
Завжди спілкуватися з людьми,
Різними за віком і за зростом,
Рідними, чужими – щоб не гостро,
Без образ обходилися ми.

Господи! Дай сил здолати втому.
Розум, душу й серце просвіти,
Щоб не стало сумнівів у тому,
Що несеш добро моєму дому,
І керуєш світом тільки Ти.

Господи! За все, що є і буде,
Дякую. Прости і сподоби
Оминути хибний шлях Іуди
І Тобі служити щодоби.

10.09.2013

На сповіді чи й так, бува, при слові
Одне питання часто задають:
Чи сексом гріх займатись без любові?
Напевно, пояснити варто суть.

О милі, та не мудрі діти Божі!
Чом тільки секс турбує вас усіх?
Я хочу, щоб збагнув нарешті кожен,
Що без любові все в житті є гріх.

Я денно-нічно доленьку просила,
Аби вона мені послала Вас,
Від мрії відмовлятися несила,
Та з Вами марно витрачений час.

О пане! Вам ніколи не дізнатись,
Як до небес підносили мене.
На жаль, усім властиво помилятись,
Кого ж така омана не мине?

Та час настав приходити до тями,
Бо з Вами я потраплю у біду.
Ходіть-но краще іншими путями,
Якими я ніколи не пройду.

В моїм житті всього було доволі:
Примарних щасть, невиплеканих мрій.
А Ви – ніхто, далекий вітер в полі.
Не будьте ж вітром в голові моїй.

1995

Узяв до рук, слухняну і м'яку,
Замішену, та ще без форми, глину.
Звивалася, мов полум'я в танку -
Не зупинявся ані на хвилину.

Усе ліпив, а потім щось міняв,
Хотів, щоб виглядала досконало.
Без творчості ні ночі, ані дня,
А глина все тверділа й схолоняла.

Мінялася, а він все не вгавав:
То це не так, то там не досить гарно.
Забув про існування інших справ,
Аж поки не збагнув - старатись марно,

Немає досконалості межі,
Та є межа відведеного часу.
Погладили востаннє, мов чужі,
Невтомні руки вже застиглу масу.

Майстерня під відкритим небом - храм,
Де він творив. Та раптом віра згасла.
Залишив мрію грозам і вітрам
І навіть не помітив, що прекрасна.

Стояла, не захищена нічим,
А вітер і дощі взялись до справи,
Продовжило і сонце той почин -
Пекло вогнем, не пестило ласкаво.
----------------

Вона і не чекала, та чомусь
Вернувся майстер. Мудрий став з роками.
Як рідну обійняв ... і відсахнувсь -
Холодна і тверда, неначе камінь.

Може, хто тебе образив, друже?
Втратив щось? Не склалися стосунки?
Не знаходиш сили бути мужнім,
І нема від болю порятунку?

Зрадили? Покинули? Забули?
Щось не так удома, на роботі?
Щастя, наче літо, промайнуло,
І тобі вже байдуже, що потім?

Не здавайся! Ще не час! Ще рано!
Зійде сонце в пору світанкову.
І мені було в житті погано,
Тож ціную кожне добре слово.

Не сумуй! Усе в житті можливо.
Добре чи лихе – усе минає.
Хай тебе зустріне справжнє диво,
Хоч у тому дива і немає:

Усміхнеться доля загадково,
Час рікою-піснею полине –
Хай тебе зігріє добре слово
Майже незнайомої людини.

P.S. Поруч із нами завжди є той, хто потребує бодай доброго слова. Це так мало і так необхідно. Говорімо людям щирі і добрі слова підтримки!

Хоч у Христа я вірю - не у Будду,
Але, як той дивак, сама б воліла
Життям пройти, мов полем незабудок,
Щоб жодній із квіток не заболіло.
Та у житті, де час - невпинним плином,
Ідилія - на жаль, міраж із раю.
Я чую біль і стогін тих стеблинок,
На котрі мимоволі наступаю...

Живу я, пишуть, як в раю,
Купаюсь в озері з грошима,
Ковбаси, м’ясо продаю,
Біодобавки… Насмішили!

Хай незароблені чужі
Рахують горе-бізнесмени
Вельмипроцентні бариші,
Байки складаючи про мене.

Не вірте всім отим словам,
Або хоча б фільтруйте трішки.
Мені сьогодні, завтра вам
У неті домалюють ріжки.

Ні в бадах, ні у ковбасі
Нема ганебного нічого,
Та я, зізнаюся при всіх, -
В торгівлі повний нуль, їй Богу!

Який там з мене комерсант!
Чи безтурботна? Врядигоди…
У чому й справді мій талант –
То це знаходити пригоди.

За фахом я – економіст,
А ще, за першим, - геофізик.
Віршами вкритий білий лист.
Якщо ж хоч хто у душу лізе, -

Впускаю. Потім сльози ллю
І ними начисто змиваю
Чужу багнюку. Не люблю,
Коли в житті таке буває.

На помилках усе ж не вчусь.
Ще не допита чаша болю.
Нехай укотре обпечусь,
Але залишуся собою.

Коли від мене відвернувся цілий світ,
І ні чужі, а ні свої не розуміли,
Боліли зв'язки аж до сліз голосові,
Бо докричатися хотіла - оніміла,

Коли не знала, чи стояти, чи іти,
Безсило руки опускались, клякли ноги,
Просила:"Господи, хоч Ти мене прости,
Лихого ж, бачиш, я не діяла нічого".

Просила:"Господи, хоч Ти не відвернись,
Без Тебе й справді я нікому не потрібна."

І до чужих, і до своїх дійде колись,
Що їхня думка - переконлива, та хибна.

Він посміхається, коли болить не дуже,
А коли дуже – плаче без упину.
Чи можна залишатися байдужим
До болю-муки хворої дитини?

Він відчайдушно бореться, щоб жити,
Але ж такі слабенькі має сили.
За що страждати мусять бідні діти,
Котрих тяжкі хвороби підкосили?

Біда приходить раптом і нізвідки…
Від кожного потрібно небагато:
Допоможімо разом хворим діткам,
Допоки їх ще можна врятувати.




P.S. Влітку 2010 р. цей вірш супроводжував збір коштів львівськими мамами-волонтерами на лікування двох тяжкохворих немовлят. Тоді необхідна сума була зібрана, і обох дітей успішно прооперували за кордоном. Але поруч з нами завжди є ті, що потребують краплинки нашої участі у морі їх порятунку...
Допоможімо!

Душа радіє святу Вознесіння,
Спасителя Христа небесним почестям.
Нема й хмаринки - даль бездонно-синя,
І пахнуть липи так, що жити хочеться!

Сочиться за раною рана,
Криваві збуваються сни...
Ще вчора лунало: "Осанна!",
Сьогодні кричать:"Розіпни!!!"

Маю одну неподолану фобію:
Втратити замки повітряні й крила.
Ні товстошкірою, ні твердолобою
Доля кусюча мене не зробила...

10.06.13

Сьогодні складне і серйозне
Домашнє завдання у сина –
Мій хлопчик писатиме роздум
На тему: «Красива людина».

Задуматись гарна нагода,
А я підкажу тобі, синку:
Людей прикрашає не одяг,
А їх поведінка і вчинки.

Буває, побачиш дівчатко -
Аж очі радіють: вродлива!
І враження добре спочатку,
Та лайки брутальної злива

Поллється в красуні із рота
І знівечить диво- картину.
Краса – не те саме, що врода,
Тепер ти це бачиш, дитино?

А інша – нехай непримітна,
Увагу не зразу приверне,
До кожного щира й привітна,
В її товаристві - приємно.

Того, хто пригнічений, втішить,
А старшим – увага й турбота.
Для неї краса – не афіша,
Щоденна невтомна робота.

Якщо тобі прикладом буде
Така поведінка щоднини,
Про тебе казатимуть люди:
"Цей хлопець – красива людина"

2010

Степан Пантелеймонович Халанський –
Шанований поважний чоловік,
Та не забув про те, що син селянський,
Хоча в райцентрі вже не перший рік.

Немає пихи в нього анітрішки,
Хороше тільки чути звідусіль.
І на роботу завжди ходить пішки,
Хоча службовий є автомобіль.

Бувало, як ішов біля базару,
Йому траплялась жіночка стара.
В базарні дні обабіч тротуару
Та продавала яблука з відра.

Степан згадав свою стареньку маму,
Яку давно забрали небеса,
А за життя була така ж бо сАма…
І потекла непрохана сльоза.

Дістав п’ять гривень і подав бабусі,
Бо продавала п’ять за кілограм.
- А яблука не важте, обійдуся,
Нехай то подарунок буде Вам.

Відтоді взяв за звичку цей добродій:
Як повз бабусю шлях його лягав,
То завжди так і діяв при нагоді:
Давав п’ять гривень - яблука не брав.

От і сьогодні також не забувся
Подати гроші й дяки не чекать.
-Гей, чоловіче! Стій! – кричить бабуся
-Вже яблука по вісім – не по п’ять!!!

 

Лягаю спати, втомилась, годі,
Аж гай гуде.
Бажаю зняти, неначе одяг,
Прожитий день.
Пекельну втому нехай поглине
Короткий сон,
А завтра вранці життя накине
Нове ласо.
Одягнеш хутко, в догоду моді,
Весну, четвер.
Бігом по колу життя проходить -
Парад химер.
Костюми, сукні, плащі і пальта -
Свої, чужі.
Старі світлини – сліди на шпальтах
І в мережі.
Колись відпустиш останню свиту
З усіх одеж…
Нагим уперше явився світу,
Нагим підеш…

У повсякденній круговерті
Усе «воюємо», сердешні,
І не відступимося, вперті,
Чекаючи на день прийдешній:

«Ось прийде ще одне із рішень,
Проб’ю стежинку через хащі -
І «завтра» буде зовсім іншим,
І, безумовно, значно кращим.

Собі дозволивши зупинку,
Суттєвих змін хіба злякаюсь?
Почну робити гарні вчинки.
Нарешті у гріхах покаюсь.

Любов'ю матінки зігріті,
Малята слухатимуть казку,
І найдорожчому у світі
Віддам невиплескану ласку.

Поменшає турбот хоч трішки -
І не лишатиму нікого
Без променистої усмішки,
Нужденного – без допомоги.

Подбаю, звісно, і про себе,
Коли сплачу усі кредити.
Не забаганка, а потреба -
В спортзал, салон краси ходити.

Куплю вдяганки новомодні,
Майну кудись у диво-мандри…»

... І недосягнуте «сьогодні»
Міражем утікає в «завтра»…

А їй ще б тільки жить та жить,
Радіючи, сміятись дзвінко.
Немов жива, в труні лежить
Ще не стара вродлива жінка.

Всі почесті - тому, хто вмер,
Як ще живеш – то й почту мало.
Їй стільки квітів, як тепер,
За всі роки не дарували.



І ллються річкою слова,
Такі хвалебні! Так багато!
Чому ж, коли була жива,
Вона їх чула тільки в свято?

Чому частіше у сльозах
Була, ніж в радості і щасті?
І що тепер ті «ох!» та «ах!»?
Її підняти вже не вдасться.

Мов квітка, скошена в траві,
На одрі вічності спочила.
Переглядаються живі
Волого-винними очима…

Стало раптом усе можливим
У одному з казкових снів,
Забаганок невпинних зливу
Хтось для тебе уже здійснив.

Як у свято - обід звичайний,
Диво-одяг із органзи,
І немає журби, печалі,
А не те що біди, сльози.

Скрізь, куди не поглянуть очі, -
Розмаїття шляхів-доріг,
І веселощів - до "не хочу",
І перелюб - уже не гріх.

"Ні!- кричу, - Я так жить не вмію!
Хоч лягай із нудьги в труну.
Забирайте дива за мрію
Нездійсненну, хоча б одну!"

Де султан? Де беї, хани?
Біднуватий наш реал.
Присадив мене коханий
На турецький серіал.

І чекаю щосуботи
Вже на серію нову.
Відіклавши всі турботи,
У Туреччині живу.

Співчуваю Роксолані- У гадючнику не рай. Чи вони усі там п’яні? Не вгодив – то помирай.. То ж якби вона, сердешна, Чемна дівчинка була, Ще в одній із серій перших Богу б душу віддала. Чи то пак, пардон, Аллаху, Мусульманка, як не як. Я померла б там від страху, Не минув би переляк.	А вона усіх здолала: Ібрагіма, Валіде. Ворогів хоч і навала, Але всяк до ніг паде. Роксолана – мудра жінка, Як іще серед орди? Отакі ми, українки, Пальця в рот нам не клади. І не зраджуй в жоднім разі І не кривдь, Боже боронь! До чужого ми не ласі, За своє ж – хоч у вогонь.
А кохати – то кохати, В рай, чи в пекло – все одно… Любий! Годі позіхати! Починається кіно…

               

Ти зраджуєш... І з ким! З Хюрем-Султан. Проводиш ночі з нею, не зі мною.

   

То сію вірші густо, наче мак,
А то натхнення раптом засинає…
Спитай, чому пишу я саме так, –
Відверто відповім тобі: не знаю.

Чи радісно, чи сумно – все бува,
В метро, у кухні, в ліжку серед ночі –
Не я в рядки нанизую слова,
Самі приходять вірші, як захочуть.

Буває так, що жодного за рік,
А іноді за день – по два, нівроку.
Мабуть, на те Господь мене прирік,
Як Він обрав когось на роль пророка.

І чи важка ця ноша, чи легка, –
Не можна зрозуміти однозначно.
Як щось дає Всевишнього рука,
За це потрібно просто бути вдячним.

За днями дні кудись біжать від нас,
Втікають і роки - встигай лічити.
Лише безсоння виділяє час
Осмислити життя і відпочити.

Від нього я хотіла утекти,
Тому, що скористатися не вміла.
Боялася як зла, як самоти,
Його як самоту, не розуміла.

Допоки безтурботні, молоді,
Безсоння в нашій долі – гість нечастий.
І заглядає іноді тоді,
Коли ночами мріємо про щастя.

А як позаду літній ювілей,
І вже нема потреби поспішати, -
Безсоння дане нам як привілей,
Аби життям удосталь "навтішати".

А хтось не тільки ніч - і день проспить
І не збагне через буденну звичність,
Що сон – то небуття коротка мить,
Безсоння ж – хай маленька, але вічність.


1998 (2013)

Здається, ніби вчора те було…
Зима вже котрий день плела інтриги,
Хурделиці вихрасте помело
Підступно у сніги ховало криги.

На тебе так чекала я тоді!
В душі надія жевріла остання.
А час ішов, і в такт його ході
Відлунювало серце ритм чекання.

Вдивляючись у марево рябе,
Де тільки сніг, будинки та дерева,
Я думала: а що, коли тебе
Поцілувала Біла Королева?

І ти, хоч не хотів, про все забув,
Бо серце стало грудочкою льоду?
А може, вдома стомлений заснув -
Навіщо десь іти в таку негоду?

Спочатку й не повірила. Здалось?
Така знайома постать на зупинці -
Чи ти, чи, може, сам Дідусь Мороз,
Що ніс комусь омріяні гостинці?

Біля дверей ти довго тупцював,
А я очей не зводила, щаслива.
Аж раптом із-за пазухи дістав
Маленьке кошенятко – справжнє диво!

Пригадую, я думала в ту мить,
Коли змітала сніг біля порога:
Нехай мете надворі чи гримить -
Незмінно приведе сюди дорога

Та якось ти пішов і заблукав...
Минуло літо, промайнула осінь…
А котик після кожного дзвінка
Ще підбігає до дверей і досі...

Закохані духмяні пелюстки
Всміхаються до сонечка: нарешті!!!
Ховаю на горище чобітки:
Великі, менші, менші і найменші...

Сумнішої за повість про Джульєтту,
Можливо, і немає оповідки,
Та стільки у житті гірких сюжетів,
Для котрих сьогодення стало свідком.

… Вони були щасливі, бо кохали.
Призначили батьки весілля дату.
Щоб їм у мирі жити, планували
Для молодят садибу обладнати.

Питався тато донечку, бувало,
Де хоче мати хатоньку-світлицю,
Але вона на те відповідала:
«Ти краще побудуй мені каплицю…»

Хоч не питав, замислювався тато:
Чому його дитина так говорить?
Та раптом не очікуване свято
Прийшло до двох родин, а біль і горе.

У дім, де наречені ночували,
Закрався, ніби злодій, струмінь газу.
Страшне весілля долі повінчало,
Забрала підла смерть обох відразу.

Дві птахи білі, як весільні квіти,
Несли до неба душі їх на крилах.
Так сталося. Чому – не нам судити.
"Бог так хотів", - напишуть на могилах.

Загинула красуня-наречена,
Та батько не забув її прохання:
Стоїть капличка, б’є вода джерельна,
Шепочуть верби листям про кохання.

Метелики кружляли у траві,
Збирала дощ над ними темна хмара,
Відлунням озивались долі дві:
- Ну чим не пара ми?
- Ну чом не пара?

А крильця тих метеликів, поглянь:
На білім чорне, а на чорнім - біле.
Переплелися, наче Інь і Ян,
Дві долі, та з'єднатись не посміли.

Куди подітися, о, Всевишній!
Думки сумбурні душа цитує.
Прийшла у справах твоя колишня,
А я на кухні обід готую.

Краса – і справді велика сила,
Хіба залишить кого байдужим?
Вона прийшла, як завжди, красива,
А я - така, як завжди, не дуже.

У неї – бізнес, вечірки, друзі,
У мене – діти, домашній клопіт.
А час тримає обох в напрузі,
На кожен стиль у життя є попит.

Вона приносить в дарунок вина,
І каву любить без цукру чорну.
Чия це примха, чия провина,
Що доля кожного – неповторна?

Себе картаю: хіба так можна?
Давно вже винних немає й правих.
Чому ж тоді на душі тривожно,
Коли приходить вона у справах?

Бо знаю: досі іще жалкує,
Про те, що мріялось і минулось.
А час поволі усіх лікує,
Щоб доля веснами усміхнулась.

Можливо, вкотре мене побачить
І жалкувати не буде більше,
Бо роль дружини складна, невдячна,
Але для мене - найголовніша.

Як важко тягти оту бричку буденну,
А замість подяки ще й лають…

Сіяло сонце у бокалі,
Бриніли сльози на очах...
Було все важче їй дедалі
Шукати суть в простих речах.


Так наполегливо топила
Журбу і тугу у вині.
Сльоза на горло наступила
І заблищала в сивині.


Як у тумані, пропливало
В уяві все, що вже було.
Пила - і знову наливала,
Та не п'яніла, як на зло.

Що завдало такого болю?
Сама не знала до пуття...
Вона ішла на свято долі,
Але спізнилась на життя...

Історія цікава й незабутня.
Затих над містом до вечірні дзвін…
Зустрілися колишня і майбутня,
А поміж ними - їхній спільний він.

«А я молодша», - думала колишня…
«Вона молодша, але вже не з ним»…
І сперечались подумки дві грішні,
Поєднані неспокоєм одним.


Колишня ледве стримувала сльози,
За посмішку ховала, та дарма.
Уже не сам… Яка невтішна проза!
Була надія, а тепер нема.

Майбутня теж терзалася від муки,
Коли варила каву їм на трьох…
Як ставила на стіл – тремтіли руки,
І серце так тривожно: «тьох-тьох-тьох».

Одна пішла, допивши чорну каву,
Лишилась інша. На душі – полин…
Обом було і прикро, і цікаво:
Що зараз думав їхній спільний він?

Жіноча доля – пісня журавлина.
Мабуть, у тому осені провина,
Що гірко плаче, лиш її почує
Холодний дощ, який між хмар ночує.

І у моїй складній жіночій долі
Журби та гіркоти було доволі.
В холодну дощову осінню днину
Привів мій чоловік нову дружину.

Розлучницю голубив при малечі,
Допомагав їй розбирати речі,
А я ховала розпач у долонях,
І безутішно схлипувала доня.

Візьму за руку скривджену дитину,
І дім, що рідним був, навік покину.
А за порогом дощ почне відразу
З душі змивати біль, гірку образу.

Ще сонечко засяє, люба доню,
І прояснить жіночу нашу долю,
Вбере її у зоряні коралі…
Не плач, маленька, треба жити далі!

(2008-2013)

Вже веселіше цінькають синички,
Хоча нема ні квітів ще, ні трав.
Учора день догнав хитрунку-нічку
І борг, що дав у вересні, забрав.
23.03.2013 р.

Чому буває так? Чому так вийшло?
Ніхто того не знає до пуття...
Красиву, молоду, яскраву, пишну,-
Хтось викинув троянду на сміття.

Вона цвіла, така п’янка та рання,
Немов у ній всі чари світ зібрав,
І прагнула усім єством кохання,
А від кохання - щастя і добра.

До неї звідусіль тягнулись руки,
Та їх вона колола без жалю.
Аж поки, ніби пісні дивні звуки,
Не пролунало бажане «люблю».

Сховала колючки і посміхнулась,
Коханню віддалась без вороття,
Але рука підступна не здригнулась,
Зламала і жбурнула на сміття.

А я сховаю квітку ту від віхол,
Зігрію і додому віднесу.
Троянди не ламайте задля втіхи,
Нехай дарують світові красу.