Вони танцювали… Тверділа земля під ногами
І чимось подібна була на могильну плиту.
Примруживши очі, себе він від щастя не тямив,
Бо стільки вже років тримав ув обіймах не ту…

А ця, пригорнувшись до нього, хиталась ритмічно…
У нього з грудей щось гаряче й липке потекло –
То в серці розтанула крига, здається, сторічна.
Яким же приємним було те раптове тепло!

Вона усміхалася зорям, далеким і тьмяним,
Йому показала – він вигукнув: «Ну в тебе й зір!»
«Я все тепер бачу і всіх, уявляєш, коханий?»
І зовсім тихенько, ледь чутно: «Ти вір мені, вір».

Вони танцювали – так млосно, так дивно, так щемно
На сцені з двох метрів квадратних німої плити.
Хотів закричати: «Мені ти потрібна, не щезни!
Я справжній з тобою! Не йди, не зникай, не лети!»

Він очі відкрив… За вікном ледь помітно сіріло,
Згорнулась калачиком поруч його «не вона»,
Бо та, що зі сну – вже давно неземна, білокрила,
З портрету всміхається ніжно йому і синам.

Хай друга до нього щебече привітно і дзвінко,
А він, як учора, лишається батьком сім’ї,
Та кожному доля дарує одну половинку.
Всі інші – то кращі чи гірші підробки її…