Вишивала нічка зорі
На небеснім оксамиті,
І були стібки в узорі -
Наче золотом умиті.

Вигаптовувала небо,
Підбирала візерунок.
Та хіба ж вона для себе?
Для коханого дарунок.

Сподівалася, що ранок
Убереться в ту сорочку.
Тільки він прийшв - не глянув
У її мрійливі очка.

Одягнув блакитну з шовку,
Бо вчорашню сіру виправ.
Нічки пісня стихла, змовкла,
Полетіла вслід за вітром.

Насміхався з нічки вечір,
День приніс йому ту звістку:
“Краще б стала ти до печі
Буревію за невістку.

У твоєму рукоділлі
Сенсу менше, ніж у бурі.
Все одно він буде в білім,
В сірім - у часи похмурі”.

Обірвала ту розмову:
“В круговерті часограю
Я для нього знову й знову
Воскресаю і вмираю.

І щораз гаптую шати,
Не пліткуй, що то даремно.
Хочу зорями стрічати,
Бо не любить ранок темне.

Хоч на мить його торкнуся -
Вже й від того я щаслива.
Я піду й не озирнуся,
І нехай горить, що шила”...