ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2026.08.05 13:59
* * *
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в

Ірина Вовк
2026.08.05 12:51
Чорний сніг Александрії
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз

Тетяна Левицька
2026.08.05 11:36
Лист
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.

Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,

хома дідим
2026.08.05 09:49
* 163 *
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм

Віктор Кучерук
2026.08.05 05:58
Вишгород
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.

Роксолана Вірлан
2026.08.05 00:56
За межі Уробороса.
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,

і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині

Ольга Садкова
2026.08.04 21:35
Суголосся
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.

Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч

Світлана Пирогова
2026.08.04 20:06
Серпень
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.

Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень

Паб Лімерик
2026.08.04 17:38
Лімерики нашого блогера
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.

Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.

Кока Черкаський
2026.08.04 16:35
040826
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,

хома дідим
2026.08.04 13:01
* 162 *
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух

Борис Костиря
2026.08.04 13:00
* * *
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,

Олена Побийголод
2026.08.04 10:32
1960. Доброго ранку!
Ольга Фадєєва (1906-1986)

Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!

    Бо неділя – це вітанки

Вячеслав Руденко
2026.08.04 09:20
Тільки так, а не інакше
А за вітром, ще до снігу,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,

Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,

Ірина Вовк
2026.08.04 08:59
"СЕРЦЕ В ХУРТОВИНІ…" (продовження 4)
P.S. Погляд крізь приціл. Свідчення штурмбаннфюрера (не для протоколу) Кабінет начальника поліції безпеки та СД (гестапо) на Короленка. Того ж дня, пізній вечір. У кімнаті панує тиша. На столі горить настільна лампа

Віктор Кучерук
2026.08.04 07:17
* * *
З усіх злелеяних доріг
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів


Поетичні Майстерні



 Нові автори на сторінці:

Анастасія Ехо
2026.08.01

Фел Ходак
2026.07.22

Ольга Садкова
2026.07.18

Анна Марчук
2026.07.12

Паб Лімерик
2026.07.12

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Інна Момотюк
2026.07.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія





  Вірші, проза, аналітика, огляди
Автори / Герасим'юк Василь / Рецензія віршів
Анатолій Дністровий. АРХЕОЛОГІЯ ЕТНІЧНОЇ ПАМ'ЯТІ
Його незапам'ятне минуле – це не екстраполяція людського тривання, а початкова завчасність або початкова останність Бога у стосунку до світу, який не може його вмістити.
Еманюель Левінас


Через кілька днів після Пасхи 1999-го року я похвалився Василеві Герасим'юку, що спробував розписати писанку і в мене, на мій погляд, вийшло більш-менш непогано. Несподівано для себе я отримав від співрозмовника догану, суть якої зводилася ось до чого: своїм вчинком я порушив сакрально-космологічну світобудову гуцульського етносу, зруйнувавши, на перший погляд, дріб'язкову, неістотну знакову систему і органічний лад, зокрема через грубу й незграбну “стилізацію”. Лінії, їхня товщина, їхній перетин, кольори, послідовність кольорів, гама кольорів… за цією своєрідною “математикою” насправді криються довгі століття життя і пам'яті. І ось у таку безперервність-тяглість несподівано вривається “чуже”.
Спершу я подумав, що Василь з мене кепкує, але, зваживши на його простий і водночас серйозний тон, пригадав, що переді мною людина, яка знає, коли починаються і закінчуються пости, знає основні християнські молитви, обряди. Певного пояснення тут потребує слово знає; йдеться не про знання як механічне накопичення інформації і подальшу її обробку, знання тут радше постає віталістичною, природною даністю. Може здатися, що Василеві все це відомо з народження. Мене багато співрозмовників вражало інтелектом, науковою чи творчою інтуїцією, але жоден не вразив нібито звичайним і для всіх відомим.
Я згадав цей епізод недарма. Для мене він по-новому проливає світло на Василеву поезію, зокрема крізь призму етики відповідальності. Щоправда, це судження потребує уточнення. Йтиметься не стільки про етику, проголошену комунікативною філософією (“Я – Ти”), тобто таку систему координаційних дій, що відбуваються узгоджено, одночасно, а значить синхронно, скільки про етику в діахронному, історіософському, безперервному вимірі, впродовж цілого буття. Відтак у поезії Василя Герасим'юка суб'єктом-адресатом певного зобов'язання стосовно об'єкта-адресанта цього зобов'язання в такому разі виступає не стільки окремий індивід, що існує зі мною (суб'єктом) в одному часі, в одній реальності, як це віднаходимо в Бубера, О. фон Больнова, Йонаса чи в референтній поезії, скільки сакральний континуум поколінь, що розчиняє мене (суб'єкта) у спільній буттєвій долі етносу, але водночас зберігає, ніби “монаду”-носія пам'яті, етики.
В Герасим'юковій поезії саме генетична безперервність, ніби рентгенівське проміння, наскрізь пронизує часові стани однієї дійсності: тієї, що давно минула, але час від часу “виринає” в свідомості сучасного; тієї, що триває, яка, по суті, є внутрішнім переживанням, за час якого й здійснюється зв'язок з минулим і майбутнім; тієї, що незабаром відбудеться, а це залежить від характеру життя в часі попередньому. Габріель Марсель трактував би це, певно, як постійну присутність минулих поколінь у наступних: в есеї “Таємниця родини” він стверджує, що “між моїми предками і мною має існувати безконечно затемненіше й інтимніше відношення, я становлю частину їх, як і вони становлять частину мене – в невидимому; вони для мене, а я для – консубстантивні елементи”.
Консубстантивність, якщо вже погодитися з мислителем, буде, як на мене, найточнішим і визначальним онтологічним принципом поета. Це, свого роду, апріорна націленість на осягнення трансісторичного, глобального сенсу існування індивіда (індивідів) у бурхливому життєвому потоці, у динамічній антропологічній “естафеті” через незліченні “миті” народження та смерті. Певною мірою часо-простір у такій поезії нагадуватиме “віртуальну дійсність”, бо зовнішніми, отже цілком реальними, стосовно мене (суб'єкта), який перебуває у теперішньому, постають дані, котрі для моєї свідомості відійшли в минуле. Це момент спів-існування поколінь минулих, прийдешніх і сучасних:

І в мені –
немовби світло первісне, коли
крізь воду ніби дивишся… Узріти,
Здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице, жовтіли руки із імли
й тінь на воді, така – вже наче йдуть
усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.*


Ця єдність поколінь (консубстантивність) має, звичайно, й свою “конституцію”, неписані споконвічні закони. Але спершу я хотів би говорити не стільки про неї, скільки про її репрезентацію, про те, що (хто) її представляє. Відтак чи не наймагічнішим символом на означення присуду подальшої долі у поезії Герасим'юка є старість, але старість не фізична, як, приміром, кволість, а як носій досвіду, знання і навіть істини. Це переважно сивий дід (один або ж дванадцять: до цього другого числа я ще повернуся), який є одночасно і провісником волі, призначеної неземною силою, і знавцем вічної правди:

Ось один – найстарший – ликом дивен:
зранене повітря – дотик вій,
ніби вийшов з храмів, мов з катівень –
ізодвіку сивий і чужий.


Саме старість як речник вічного знання визначає подальший житттєвий шлях індивіда, зважаючи на його поведінку. Вона, крім того, завжди таємниця, а подекуди й містерія. У цьому й полягають труднощі, чому про неї важко говорити поняттями, притаманними і сумісними з явищами реального. Старість за таких обставин можна ще трактувати як уважний “погляд” із такого давнього минулого (а можливо, й до минулого), де не існували поняття народження й смерті, де початок свого існування, можливо, людиною ще не усвідомлювався, яка, на відміну від сучасної, значно трансцендентніше відчувала життя і смерть, що, певно, також ще не були категоріями свідомості. У тексті “Дванадцять сивих суддів сидять” Герасим'юк найповніше виразив думку про своєрідне проектування життя народженого:

Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і більше до скону не чути вас,
і ваші суди невеселі.


В “Матеріалах до української етнології” зустрічаємо вірування про Дів Долі, записане на Гуцульщині, яке з часом трансформувалося у вірування в дванадцять старців: “Коли жінка починає родити, двері й поличне вікно зачиняються, а застівне вікно трохи відхиляється, щоб приходили дванадцять судців і судили дитині долю. Всі дванадцять судців засідають на варцабу застівного вікна, як тільки жінку зберуть злоги, і судять там безперестану, аж доки не вчиниться дитина. Кождий судця має свою хвилю, бо й дванадцять хвиль в кожної дитини, що родиться… Якої хвилини дитина родиться, чи доброї чи злої, такою й буде... Все то те дванадцять судців усудять після тих хвилин, в яких дитина уродиться. Найменують їй свій суд і долю. Призначають одну звізду на небі, яка світить аж до смерти дитини, а відтак гасне, як умре та дитина...”.
Отже новонароджений потрапляє в органічний і водночас надзвичайно складний світ насиченої та життєво активної природи. Ця думка може викликати подив, але вона мотивується тим, що в подібному бутті й створіння (янголи, люди, звірі, рослини), і навіть предмети (камінь, ужиткові й побутові речі), також одухотворені. Тому життя як акт протікання здійснюється не стільки в лінійному (християнському) вимірі, скільки в циклічно-міфологічному, де смерть як завершення і народження як початок, по суті, є неможливими, бо вони безперервні. Відтак смереки, потоки, діти трепети (померлі), форель, камінь (“і росло там таке велике каміння”), вовки – осінні пси Карпат, люди – всі вони є рівноправними “громадянами” цього буття, всі вони становлять його цілісність та органіку, вписуючись у архетипні празакони.
Але цей гармонійний світ постійно зазнає впливу ззовні – впливу культури (вживаю цей термін в еволюціоністському значенні: природа – культура – цивілізація), нашарування на усталені вірування християнства: зокрема, простежується певна “накладка” часу історичного (“картезіансько-гегелівського”) з часом кармовим (пори року: пробудження життя і згасання – знову пробудження і т.д.). Історичний час приніс наповнене й довге відчуття миті, яка насправді є “короткометражною”, але її екзистенційне тривання у внутрішньому бутті індивіда – загалом – позачасове. Приміром, наведу кілька рядків із “Старовинного пейзажу”:

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
немов у забуте століття зайшов і стоїш.


Атмосфера тексту позбавлена виразної динаміки, ніби все працює на осягнення позареального, невідомого стану. До речі, в системі К'єркегора “миттєвість” – це не тільки малий відрізок часу, це спершу точка, в якій час здатний з'єднуватися з вічністю. Отже, “миттєвість”, фактично, позбавлена протяжності, якщо говорити мовою Декарта; перебуваючи в реальній, людській дійсності, “миттєвість” функціонально постає каналом зв'язку з вічністю, з божественним буттям.
У таку автентичну, “природну” свідомість християнство принесло відчуття первородного гріха, воно наповнило внутрішнє існування індивіда відчуттям страху, приреченості й надії. Але водночас між міфологією та християнством виникає синтез (цей процес не слід розуміти буквально, історично – це відбувалося протягом усього існування). Який це синтез? Це варто розуміти, спершу, на рівні феноменології – нашарування на первинні (поганські) структури свідомості нових і за своїм характером зовсім інших. Приміром, у вірші “Старий Завіт” ідеться про граничну ситуацію в житті індивіда. Цілком християнське переживання смерті ближнього (страх, трагедія) постає у візуальному зв'язку із трансцендентним:

Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі.


Окрім культури (християнства), це буття також зазнає деструктивного впливу цивілізації, зокрема, через оречевлення міфічного світу все новими й новими предметами цивілізації, через соціально-суспільний, адміністративний контроль, через “державну” громадську комунікацію, через війни, про що промовисто йдеться у вірші “Прадід”:


А той же помер на початку двадцятого віку.
Обхопив голову руками
і віддав чортові душу –
так говорили, бо це сталося
на виборах до австрійського парламенту.
Коли все губиться? В рік його народження?
У яких церквах, у яких магістратах,
у скриптурах яких німецьких, польських
записаний той рік?


І цивілізація, нашаровуючись на давнє минуле (золотий вік) все новими та новими епохами (звідси така уважність Герасим'юка до фіксації часу: “Кілька хвилин першої світової”, “Восени, наприкінці 30-х”, “Восени, наприкінці 40-х”, “Влітку, наприкінці 80-х”, “Бурелім на Провідну неділю 1989-го” й т. д.) – непрохано й жорстоко вривається в долі створінь цього буття. Але саме в такій граничній ситуації, в ситуації зіткнення, спрацьовує своєрідна імунна система, що також згубно реагує на різноманітні “подразнення”. Приміром, у вірші “Кілька хвилин першої світової” за допомогою цивілізаційного явища (канона) вояків карає незрима, невідома, потойбічна сила:

Ще не чули вояки такого свисту:
невловні переливи,
незвичні колінця,
тони скрадливі –
Недобрий свист!
Почули вояки:
захитались буки і трепети,
ворухнулася стіна смерек
і зашуміла на них умлівіч
велика змія.
Заніміли хоробрі вояки, скаменіли їх руки,
забули про зброю.
“А чого-с така люта?!” – крикнув сліпий
і кинув проти неї кептар.
Полоснула по одежині і прошуміла
у темні потоки, у мертві ріща…
Зашкруміла вовна, стліла шкіра…
і вдарила канона!
Схопили вояки стрільби і побігли,
бо полоснуло вогнем, відриваючи небо від землі…
і в ту яму
упав лицем сліпий.
Зашкруміла земля, стліло небо –
і молився сліпий, бо почувся інший свист,
який поскладав хоробрих вояків один коло одного…


Проте найбільший злочин цивілізації перед цим міфічним буттям полягає в тому, що вона замінює колишню вічну (циклічну) смерть на іншу, жорстоку й буквальну – смерть-цієї-миті. Тому ця нова смерть загрожує як окремій людині, а загалом і іншим створінням, їхнім єдностям, так і цілому етносу (людському родові) як можливості розгортання сутності.
В моменти руйнації, в моменти вторгнення цивілізації в гармонійний і первинний світ про себе починає сповіщати минуле, повідомляючи про небезпеку. Дух істини, яку несе об'явлене минуле, постає як трансцендентний, і його функція, вочевидь, полягає в тому, щоб повернути ушкоджене, вражене цивілізацією буття до первинного, автентичного, вилікувавшись через знищення “чужого”. Автентичність, у такому разі, як присутність у собі не є застиглим, “музейним” фрагментом, вона постає живим буттям, яке в цивілізаційних умовах треба весь час відвойовувати. Згадуваний Марсель зазначає, що подібна присутність – це “часточка творіння, яке є в мені, дар, який я одержав від вічності і який надає мені змогу брати участь у вселенській драмі”. Тому подолання цивілізації, фактично, постає умовою абсолютного добра (даруйте зайвий перегук із Лоським). І це насправді так (дозволю собі відійти від теми): сучасні гуцулки, приміром, майже не розкривають туристам секрети етнічної кулінарії.
Отже, минуле сповіщає про себе з трансцендентного, воно ніби прориває “оболонку” реальності, намагаючись відвоювати первинний гармонійний лад. Не випадково, що Герасим'юк володіє важким, розповідним верлібром, який у нього домінує, верлібром, внутрішній ритм якого наділений ознаками легендної, а деколи й притчевої інтонації. Ця форма дає поетові можливість раз по раз ніби “занурювати” сюжет у трансцендентне, або ж навпаки, віднаходити серед реальності своєрідні “двері” у потойбіччя, від чого минуле, майбутнє і сьогодення отеперішнюються. Щоб пояснити проблему часо-простору в поезії Василя Герасим'юка, якнайкраще придасться промовистий вислів Джозефа Франка про творчість Езри Паунда: “В силу цього зміщення минулого й теперішнього… історія постає неісторичною: вона більше не розглядається як об'єктивний, причинно вмотивований процес розвитку в часі… Здатність уявляти собі історичні події в минулому, яким так гордилася сучасна людина і яке вона так старанно розвивала в собі з часів Відродження, в таких письменників перетворюється в міфічне уявлення, для історичного часу не існує: подібне уявлення розглядає дії та події певного часу тільки як розповсюдження відомих прототипів. Такі прототипи створені шляхом трансформації часового світу історії в часовий світ міфу”.
У європейській поезії, якщо брати генетичне походження такого художнього бачення, – це лінія, що тягнеться від Гельдерліна до Рільке, який не випадково “реанімував” для німецькомовного модернізму півзабутого поета. В Гельдерліновій поезії, зокрема періоду “раннього божевілля”, структура часо-простору для неуважного ока може здатися хаотичною та алогічною, але, якщо говорити семіотично, – це перетікання текстів в інші тексти (завершення одного простору через початок іншого): зокрема перетікання реальності в ілюзорність, у візії, у трансцендентність. Ще зриміше цей принцип проявився в “Дуїнянських елегіях”, де Рільке спромігся заглянути у внутрішнє буття людини, у “нетрища дикі власного “Я”. Об'єднуючим чинником такого поетичного тексту постає енергетика у вигляді тотальної метафізичної тривоги. Мимоволі я зобов’язаний звернути увагу на помітний містичний струмінь Герасим’юкової поезії. Слово “містика”, хоч і стало сьогодні побутовим, зберігає, проте, свій теологічний смисл. Гьоррес пропонує розрізняти містику божественну, натуральну і диявольську. Але я стримаюся від суджень про своє суб’єктивне сприймання поезії автора, зокрема через наведену типологію, і зосереджуся дещо на іншому аспекті. Містика в Герасим’юка, на моє глибоке переконання, є духовним виходом за межі суб’єктно-об’єктних відношень, тобто, можна сказати, вона є буттям, яке розгортається в мені (суб'єкті). Це глибоко індивідуальний акт, притаманний тільки моєму внутрішньому досвіду (щоправда, існує і колективістська містика, приміром, містика православ’я, містика більшовизму). Однак у вірші “Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер” може здатися протилежне – ніби містика є співактом кількох індивідів. До діда приходять невідомі, сповіщаючи про загибель його сина (розбився об скалу). Залишилися на нічліг.

Поснули всі. А пізно уночі
прокинувся один, немов злякався, –
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався…
Ні, не в з е м л і – в п о в і т р і! З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і вниз, на них, що сплять на дні потоку.
Під ними – син. А в них нема могил.


Гадаю, у цих строфах поет поєднав “дві точки зору”: того, хто прокинувся і побачив старого – його неспокій у сні; і старого, який, по суті, потрапив у містичний вихід, вбачаючи у цей момент печать смерті на живому. Але це, повторюся, не первинна (міфологічна), репродуктивна смерть, а тотальна, болісна й усвідомлена. Тому цей текст трактувати можна в різний спосіб. Щось трапилося в механізмі цього старовинного світу, і візія старого – ніби “симптом” невідомої хвороби.
Варто сказати про той випадок, коли міф стає історією (Леві-Строс), – зверну увагу на загальний сюжет, “каркас” розвитку етнічної формації, що постає з поезії Герасим’юка. Виразно “автономними”, як на мене, постають кілька блоків: давнє минуле, коли майже непомітна межа між реальністю і міфом, між історією та легендою; власне минуле, що містить у собі, переважно, героїку, і контури якого важко визначити хронологічно, бо тут однаково співзвучними постають часи опришків (Довбуш, Орфенюк, Баюрак) та часи “катакомб” або ж бандерівщини (одразу пригадується вірш “Коса”). До цього ж таки блоку я б відніс і період австро-угорського, польського та совітського панування на теренах Гуцульщини. Окремим блоком доцільно виділити сучасність, яка, по суті, постає внутрішньо-психологічним, екзистенційним досвідом автора. І недарма поет здійснює проектування цього часу через ліричний вектор. Саме напружений і глибоко індивідуальний діалог “він – вона” пронизує поетичні рядки, присвячені сьогоденню. Віктор Неборак вдало підкреслив, що в поезії Герасим'юка виразно простежується поляризація між автентичним буттям Карпат і цивілізаційним буттям міста. Через опозиційність "“Космач – Київ” поет підкреслює самобутність етнічного феномена гуцулів: Космач – це завжди таємниця і пам'ять про Пам'ять (досвід, віра, правда, пращури, істина), де індивід підпорядкований вічній сакрально-етнічній ієрархії, Київ – це динаміка, хаос, небезпека й агресивність, у вирі чого індивід просто зникає, розпорошується.
Герасим'юк як поет обрав надзвичайно небезпечний шлях. Зосередившись на локальній, як на перший і неуважний погляд, сфері – зокрема на Гуцульщині, він своєю творчістю довів, що основним залишається не матеріал і його організація, а саме життя, насичене, динамічне, з глибоким корінням, де минуле й прийдешнє становлять єдиний континуум переживання, тривоги, радості. Тому подібний континуум крізь метафізичний досвід поета нагадує мені археологію етнічної пам'яті, де насправді ніщо не може безслідно минути.