ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2025.07.19 02:25
Смарагдова тиша (корона сонетів). Вінок перший. "Збіговисько рядків"
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.

Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,

Борис Костиря
2025.07.18 22:16
* * *
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

М Менянин
2025.07.18 21:34
Голод на правду
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.

Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,

С М
2025.07.18 17:00
У шістдесят чотири (The Beatles)
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?

Артур Сіренко
2025.07.18 16:08
Бородатий ангел
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –

Іван Потьомкін
2025.07.18 13:17
CHEER UP, UKRAINE!
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник. Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент

Ігор Шоха
2025.07.18 10:02
Масштабування партитури дурисвітів
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.

***
А косолапе рижого не чує.

Віктор Кучерук
2025.07.18 05:15
Заради свободи
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.

Олександр Буй
2025.07.17 22:21
Єдність протиріч
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.

З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,

Борис Костиря
2025.07.17 21:35
Місто-привид
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу

Євген Федчук
2025.07.17 20:44
Таври
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги

Ігор Герасименко
2025.07.17 18:25
Чоловік річки
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.

Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки

Вячеслав Руденко
2025.07.17 11:43
Рятують поле роси осяйні
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,

Віктор Кучерук
2025.07.17 06:25
Сонце
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.

Юрій Лазірко
2025.07.16 23:14
Дитинко, Не Плач
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.

Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас

Юрій Лазірко
2025.07.16 23:11
А Там У Кума -- Альбом Теревені від Зеня
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.

Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів


Поетичні Майстерні



 Нові автори на сторінці:

Олександра Філь
2025.07.17

Сергій Святковський
2025.06.27

Равлик Сонний
2025.06.25

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія





  Вірші, проза, аналітика, огляди
Автори / Герасим'юк Василь / Рецензія віршів
Анатолій Дністровий. АРХЕОЛОГІЯ ЕТНІЧНОЇ ПАМ'ЯТІ
Його незапам'ятне минуле – це не екстраполяція людського тривання, а початкова завчасність або початкова останність Бога у стосунку до світу, який не може його вмістити.
Еманюель Левінас


Через кілька днів після Пасхи 1999-го року я похвалився Василеві Герасим'юку, що спробував розписати писанку і в мене, на мій погляд, вийшло більш-менш непогано. Несподівано для себе я отримав від співрозмовника догану, суть якої зводилася ось до чого: своїм вчинком я порушив сакрально-космологічну світобудову гуцульського етносу, зруйнувавши, на перший погляд, дріб'язкову, неістотну знакову систему і органічний лад, зокрема через грубу й незграбну “стилізацію”. Лінії, їхня товщина, їхній перетин, кольори, послідовність кольорів, гама кольорів… за цією своєрідною “математикою” насправді криються довгі століття життя і пам'яті. І ось у таку безперервність-тяглість несподівано вривається “чуже”.
Спершу я подумав, що Василь з мене кепкує, але, зваживши на його простий і водночас серйозний тон, пригадав, що переді мною людина, яка знає, коли починаються і закінчуються пости, знає основні християнські молитви, обряди. Певного пояснення тут потребує слово знає; йдеться не про знання як механічне накопичення інформації і подальшу її обробку, знання тут радше постає віталістичною, природною даністю. Може здатися, що Василеві все це відомо з народження. Мене багато співрозмовників вражало інтелектом, науковою чи творчою інтуїцією, але жоден не вразив нібито звичайним і для всіх відомим.
Я згадав цей епізод недарма. Для мене він по-новому проливає світло на Василеву поезію, зокрема крізь призму етики відповідальності. Щоправда, це судження потребує уточнення. Йтиметься не стільки про етику, проголошену комунікативною філософією (“Я – Ти”), тобто таку систему координаційних дій, що відбуваються узгоджено, одночасно, а значить синхронно, скільки про етику в діахронному, історіософському, безперервному вимірі, впродовж цілого буття. Відтак у поезії Василя Герасим'юка суб'єктом-адресатом певного зобов'язання стосовно об'єкта-адресанта цього зобов'язання в такому разі виступає не стільки окремий індивід, що існує зі мною (суб'єктом) в одному часі, в одній реальності, як це віднаходимо в Бубера, О. фон Больнова, Йонаса чи в референтній поезії, скільки сакральний континуум поколінь, що розчиняє мене (суб'єкта) у спільній буттєвій долі етносу, але водночас зберігає, ніби “монаду”-носія пам'яті, етики.
В Герасим'юковій поезії саме генетична безперервність, ніби рентгенівське проміння, наскрізь пронизує часові стани однієї дійсності: тієї, що давно минула, але час від часу “виринає” в свідомості сучасного; тієї, що триває, яка, по суті, є внутрішнім переживанням, за час якого й здійснюється зв'язок з минулим і майбутнім; тієї, що незабаром відбудеться, а це залежить від характеру життя в часі попередньому. Габріель Марсель трактував би це, певно, як постійну присутність минулих поколінь у наступних: в есеї “Таємниця родини” він стверджує, що “між моїми предками і мною має існувати безконечно затемненіше й інтимніше відношення, я становлю частину їх, як і вони становлять частину мене – в невидимому; вони для мене, а я для – консубстантивні елементи”.
Консубстантивність, якщо вже погодитися з мислителем, буде, як на мене, найточнішим і визначальним онтологічним принципом поета. Це, свого роду, апріорна націленість на осягнення трансісторичного, глобального сенсу існування індивіда (індивідів) у бурхливому життєвому потоці, у динамічній антропологічній “естафеті” через незліченні “миті” народження та смерті. Певною мірою часо-простір у такій поезії нагадуватиме “віртуальну дійсність”, бо зовнішніми, отже цілком реальними, стосовно мене (суб'єкта), який перебуває у теперішньому, постають дані, котрі для моєї свідомості відійшли в минуле. Це момент спів-існування поколінь минулих, прийдешніх і сучасних:

І в мені –
немовби світло первісне, коли
крізь воду ніби дивишся… Узріти,
Здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице, жовтіли руки із імли
й тінь на воді, така – вже наче йдуть
усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.*


Ця єдність поколінь (консубстантивність) має, звичайно, й свою “конституцію”, неписані споконвічні закони. Але спершу я хотів би говорити не стільки про неї, скільки про її репрезентацію, про те, що (хто) її представляє. Відтак чи не наймагічнішим символом на означення присуду подальшої долі у поезії Герасим'юка є старість, але старість не фізична, як, приміром, кволість, а як носій досвіду, знання і навіть істини. Це переважно сивий дід (один або ж дванадцять: до цього другого числа я ще повернуся), який є одночасно і провісником волі, призначеної неземною силою, і знавцем вічної правди:

Ось один – найстарший – ликом дивен:
зранене повітря – дотик вій,
ніби вийшов з храмів, мов з катівень –
ізодвіку сивий і чужий.


Саме старість як речник вічного знання визначає подальший житттєвий шлях індивіда, зважаючи на його поведінку. Вона, крім того, завжди таємниця, а подекуди й містерія. У цьому й полягають труднощі, чому про неї важко говорити поняттями, притаманними і сумісними з явищами реального. Старість за таких обставин можна ще трактувати як уважний “погляд” із такого давнього минулого (а можливо, й до минулого), де не існували поняття народження й смерті, де початок свого існування, можливо, людиною ще не усвідомлювався, яка, на відміну від сучасної, значно трансцендентніше відчувала життя і смерть, що, певно, також ще не були категоріями свідомості. У тексті “Дванадцять сивих суддів сидять” Герасим'юк найповніше виразив думку про своєрідне проектування життя народженого:

Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і більше до скону не чути вас,
і ваші суди невеселі.


В “Матеріалах до української етнології” зустрічаємо вірування про Дів Долі, записане на Гуцульщині, яке з часом трансформувалося у вірування в дванадцять старців: “Коли жінка починає родити, двері й поличне вікно зачиняються, а застівне вікно трохи відхиляється, щоб приходили дванадцять судців і судили дитині долю. Всі дванадцять судців засідають на варцабу застівного вікна, як тільки жінку зберуть злоги, і судять там безперестану, аж доки не вчиниться дитина. Кождий судця має свою хвилю, бо й дванадцять хвиль в кожної дитини, що родиться… Якої хвилини дитина родиться, чи доброї чи злої, такою й буде... Все то те дванадцять судців усудять після тих хвилин, в яких дитина уродиться. Найменують їй свій суд і долю. Призначають одну звізду на небі, яка світить аж до смерти дитини, а відтак гасне, як умре та дитина...”.
Отже новонароджений потрапляє в органічний і водночас надзвичайно складний світ насиченої та життєво активної природи. Ця думка може викликати подив, але вона мотивується тим, що в подібному бутті й створіння (янголи, люди, звірі, рослини), і навіть предмети (камінь, ужиткові й побутові речі), також одухотворені. Тому життя як акт протікання здійснюється не стільки в лінійному (християнському) вимірі, скільки в циклічно-міфологічному, де смерть як завершення і народження як початок, по суті, є неможливими, бо вони безперервні. Відтак смереки, потоки, діти трепети (померлі), форель, камінь (“і росло там таке велике каміння”), вовки – осінні пси Карпат, люди – всі вони є рівноправними “громадянами” цього буття, всі вони становлять його цілісність та органіку, вписуючись у архетипні празакони.
Але цей гармонійний світ постійно зазнає впливу ззовні – впливу культури (вживаю цей термін в еволюціоністському значенні: природа – культура – цивілізація), нашарування на усталені вірування християнства: зокрема, простежується певна “накладка” часу історичного (“картезіансько-гегелівського”) з часом кармовим (пори року: пробудження життя і згасання – знову пробудження і т.д.). Історичний час приніс наповнене й довге відчуття миті, яка насправді є “короткометражною”, але її екзистенційне тривання у внутрішньому бутті індивіда – загалом – позачасове. Приміром, наведу кілька рядків із “Старовинного пейзажу”:

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
немов у забуте століття зайшов і стоїш.


Атмосфера тексту позбавлена виразної динаміки, ніби все працює на осягнення позареального, невідомого стану. До речі, в системі К'єркегора “миттєвість” – це не тільки малий відрізок часу, це спершу точка, в якій час здатний з'єднуватися з вічністю. Отже, “миттєвість”, фактично, позбавлена протяжності, якщо говорити мовою Декарта; перебуваючи в реальній, людській дійсності, “миттєвість” функціонально постає каналом зв'язку з вічністю, з божественним буттям.
У таку автентичну, “природну” свідомість християнство принесло відчуття первородного гріха, воно наповнило внутрішнє існування індивіда відчуттям страху, приреченості й надії. Але водночас між міфологією та християнством виникає синтез (цей процес не слід розуміти буквально, історично – це відбувалося протягом усього існування). Який це синтез? Це варто розуміти, спершу, на рівні феноменології – нашарування на первинні (поганські) структури свідомості нових і за своїм характером зовсім інших. Приміром, у вірші “Старий Завіт” ідеться про граничну ситуацію в житті індивіда. Цілком християнське переживання смерті ближнього (страх, трагедія) постає у візуальному зв'язку із трансцендентним:

Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі.


Окрім культури (християнства), це буття також зазнає деструктивного впливу цивілізації, зокрема, через оречевлення міфічного світу все новими й новими предметами цивілізації, через соціально-суспільний, адміністративний контроль, через “державну” громадську комунікацію, через війни, про що промовисто йдеться у вірші “Прадід”:


А той же помер на початку двадцятого віку.
Обхопив голову руками
і віддав чортові душу –
так говорили, бо це сталося
на виборах до австрійського парламенту.
Коли все губиться? В рік його народження?
У яких церквах, у яких магістратах,
у скриптурах яких німецьких, польських
записаний той рік?


І цивілізація, нашаровуючись на давнє минуле (золотий вік) все новими та новими епохами (звідси така уважність Герасим'юка до фіксації часу: “Кілька хвилин першої світової”, “Восени, наприкінці 30-х”, “Восени, наприкінці 40-х”, “Влітку, наприкінці 80-х”, “Бурелім на Провідну неділю 1989-го” й т. д.) – непрохано й жорстоко вривається в долі створінь цього буття. Але саме в такій граничній ситуації, в ситуації зіткнення, спрацьовує своєрідна імунна система, що також згубно реагує на різноманітні “подразнення”. Приміром, у вірші “Кілька хвилин першої світової” за допомогою цивілізаційного явища (канона) вояків карає незрима, невідома, потойбічна сила:

Ще не чули вояки такого свисту:
невловні переливи,
незвичні колінця,
тони скрадливі –
Недобрий свист!
Почули вояки:
захитались буки і трепети,
ворухнулася стіна смерек
і зашуміла на них умлівіч
велика змія.
Заніміли хоробрі вояки, скаменіли їх руки,
забули про зброю.
“А чого-с така люта?!” – крикнув сліпий
і кинув проти неї кептар.
Полоснула по одежині і прошуміла
у темні потоки, у мертві ріща…
Зашкруміла вовна, стліла шкіра…
і вдарила канона!
Схопили вояки стрільби і побігли,
бо полоснуло вогнем, відриваючи небо від землі…
і в ту яму
упав лицем сліпий.
Зашкруміла земля, стліло небо –
і молився сліпий, бо почувся інший свист,
який поскладав хоробрих вояків один коло одного…


Проте найбільший злочин цивілізації перед цим міфічним буттям полягає в тому, що вона замінює колишню вічну (циклічну) смерть на іншу, жорстоку й буквальну – смерть-цієї-миті. Тому ця нова смерть загрожує як окремій людині, а загалом і іншим створінням, їхнім єдностям, так і цілому етносу (людському родові) як можливості розгортання сутності.
В моменти руйнації, в моменти вторгнення цивілізації в гармонійний і первинний світ про себе починає сповіщати минуле, повідомляючи про небезпеку. Дух істини, яку несе об'явлене минуле, постає як трансцендентний, і його функція, вочевидь, полягає в тому, щоб повернути ушкоджене, вражене цивілізацією буття до первинного, автентичного, вилікувавшись через знищення “чужого”. Автентичність, у такому разі, як присутність у собі не є застиглим, “музейним” фрагментом, вона постає живим буттям, яке в цивілізаційних умовах треба весь час відвойовувати. Згадуваний Марсель зазначає, що подібна присутність – це “часточка творіння, яке є в мені, дар, який я одержав від вічності і який надає мені змогу брати участь у вселенській драмі”. Тому подолання цивілізації, фактично, постає умовою абсолютного добра (даруйте зайвий перегук із Лоським). І це насправді так (дозволю собі відійти від теми): сучасні гуцулки, приміром, майже не розкривають туристам секрети етнічної кулінарії.
Отже, минуле сповіщає про себе з трансцендентного, воно ніби прориває “оболонку” реальності, намагаючись відвоювати первинний гармонійний лад. Не випадково, що Герасим'юк володіє важким, розповідним верлібром, який у нього домінує, верлібром, внутрішній ритм якого наділений ознаками легендної, а деколи й притчевої інтонації. Ця форма дає поетові можливість раз по раз ніби “занурювати” сюжет у трансцендентне, або ж навпаки, віднаходити серед реальності своєрідні “двері” у потойбіччя, від чого минуле, майбутнє і сьогодення отеперішнюються. Щоб пояснити проблему часо-простору в поезії Василя Герасим'юка, якнайкраще придасться промовистий вислів Джозефа Франка про творчість Езри Паунда: “В силу цього зміщення минулого й теперішнього… історія постає неісторичною: вона більше не розглядається як об'єктивний, причинно вмотивований процес розвитку в часі… Здатність уявляти собі історичні події в минулому, яким так гордилася сучасна людина і яке вона так старанно розвивала в собі з часів Відродження, в таких письменників перетворюється в міфічне уявлення, для історичного часу не існує: подібне уявлення розглядає дії та події певного часу тільки як розповсюдження відомих прототипів. Такі прототипи створені шляхом трансформації часового світу історії в часовий світ міфу”.
У європейській поезії, якщо брати генетичне походження такого художнього бачення, – це лінія, що тягнеться від Гельдерліна до Рільке, який не випадково “реанімував” для німецькомовного модернізму півзабутого поета. В Гельдерліновій поезії, зокрема періоду “раннього божевілля”, структура часо-простору для неуважного ока може здатися хаотичною та алогічною, але, якщо говорити семіотично, – це перетікання текстів в інші тексти (завершення одного простору через початок іншого): зокрема перетікання реальності в ілюзорність, у візії, у трансцендентність. Ще зриміше цей принцип проявився в “Дуїнянських елегіях”, де Рільке спромігся заглянути у внутрішнє буття людини, у “нетрища дикі власного “Я”. Об'єднуючим чинником такого поетичного тексту постає енергетика у вигляді тотальної метафізичної тривоги. Мимоволі я зобов’язаний звернути увагу на помітний містичний струмінь Герасим’юкової поезії. Слово “містика”, хоч і стало сьогодні побутовим, зберігає, проте, свій теологічний смисл. Гьоррес пропонує розрізняти містику божественну, натуральну і диявольську. Але я стримаюся від суджень про своє суб’єктивне сприймання поезії автора, зокрема через наведену типологію, і зосереджуся дещо на іншому аспекті. Містика в Герасим’юка, на моє глибоке переконання, є духовним виходом за межі суб’єктно-об’єктних відношень, тобто, можна сказати, вона є буттям, яке розгортається в мені (суб'єкті). Це глибоко індивідуальний акт, притаманний тільки моєму внутрішньому досвіду (щоправда, існує і колективістська містика, приміром, містика православ’я, містика більшовизму). Однак у вірші “Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер” може здатися протилежне – ніби містика є співактом кількох індивідів. До діда приходять невідомі, сповіщаючи про загибель його сина (розбився об скалу). Залишилися на нічліг.

Поснули всі. А пізно уночі
прокинувся один, немов злякався, –
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався…
Ні, не в з е м л і – в п о в і т р і! З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і вниз, на них, що сплять на дні потоку.
Під ними – син. А в них нема могил.


Гадаю, у цих строфах поет поєднав “дві точки зору”: того, хто прокинувся і побачив старого – його неспокій у сні; і старого, який, по суті, потрапив у містичний вихід, вбачаючи у цей момент печать смерті на живому. Але це, повторюся, не первинна (міфологічна), репродуктивна смерть, а тотальна, болісна й усвідомлена. Тому цей текст трактувати можна в різний спосіб. Щось трапилося в механізмі цього старовинного світу, і візія старого – ніби “симптом” невідомої хвороби.
Варто сказати про той випадок, коли міф стає історією (Леві-Строс), – зверну увагу на загальний сюжет, “каркас” розвитку етнічної формації, що постає з поезії Герасим’юка. Виразно “автономними”, як на мене, постають кілька блоків: давнє минуле, коли майже непомітна межа між реальністю і міфом, між історією та легендою; власне минуле, що містить у собі, переважно, героїку, і контури якого важко визначити хронологічно, бо тут однаково співзвучними постають часи опришків (Довбуш, Орфенюк, Баюрак) та часи “катакомб” або ж бандерівщини (одразу пригадується вірш “Коса”). До цього ж таки блоку я б відніс і період австро-угорського, польського та совітського панування на теренах Гуцульщини. Окремим блоком доцільно виділити сучасність, яка, по суті, постає внутрішньо-психологічним, екзистенційним досвідом автора. І недарма поет здійснює проектування цього часу через ліричний вектор. Саме напружений і глибоко індивідуальний діалог “він – вона” пронизує поетичні рядки, присвячені сьогоденню. Віктор Неборак вдало підкреслив, що в поезії Герасим'юка виразно простежується поляризація між автентичним буттям Карпат і цивілізаційним буттям міста. Через опозиційність "“Космач – Київ” поет підкреслює самобутність етнічного феномена гуцулів: Космач – це завжди таємниця і пам'ять про Пам'ять (досвід, віра, правда, пращури, істина), де індивід підпорядкований вічній сакрально-етнічній ієрархії, Київ – це динаміка, хаос, небезпека й агресивність, у вирі чого індивід просто зникає, розпорошується.
Герасим'юк як поет обрав надзвичайно небезпечний шлях. Зосередившись на локальній, як на перший і неуважний погляд, сфері – зокрема на Гуцульщині, він своєю творчістю довів, що основним залишається не матеріал і його організація, а саме життя, насичене, динамічне, з глибоким корінням, де минуле й прийдешнє становлять єдиний континуум переживання, тривоги, радості. Тому подібний континуум крізь метафізичний досвід поета нагадує мені археологію етнічної пам'яті, де насправді ніщо не може безслідно минути.