ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Анонім Я Саландяк
2017.11.22 15:32
Апріорність-антиципація-передбачення досвіду... ... згідно Канта*: “Ми справді спроможні перенестись у простори синтетичної свідомості апріорно - випереджаючи знання, подібно цим-таким розсудковим основоположенням, які там, для цього, передбачають (ant

Марія Дем'янюк
2017.11.22 15:03
Зорі до неба підв'язує нічка...
Сині,багряні,рожеві,зелені.
Ними милується вигнута річка:
Дотики хвильок такі одкровенні.

Тішаться також смереки високі -
Прагнуть дістати і вплести у віти,
Щоб дивували вогні одинокі

Олександр Сушко
2017.11.22 11:55
У мняки-підобцасника біда:
Давно не розгиналися коліна.
Лежить на грудях гарпії п'ята -
Захомутала козака дружина.

Нектар кохання вивітрився, згірк,
Рука до скроні притуля пістолю.
Хіба так можна? Ти - самець, мужик!

Вікторія Торон
2017.11.22 10:04
«Сподіваюсь, у вас є страховка?», --сказав він, виходячи з машини. «Звичайно», --відповіла я, намагаючись не дивитись на свіжеобідраний (мною!) бік його машини, біля якої я спробувала запаркуватись . Навіть я, яка зовсім не розуміється на марках машин і н

Олександр Сушко
2017.11.22 07:28
Гіпотетично – я тебе люблю.
Але насправді – з часником пампушку.
Ось-ось усуну шию у петлю,
Давно чортяка шавкотить на вушко.

Вгодовуєш, неначе кабана,
Усе смачне, гаряче, соковите.
Ще трохи і мені капець, хана,

Олександр Сушко
2017.11.22 07:27
Задрати б сукню і згадати юність…
Стогнали в ніч розпалені дівки…
Для молодих – кохання – це не грубість.
Та інші у підтоптаних смаки.

А на руках вовтузиться онука.
Сміється тихо, поринає в сон.
Жона ж на кухні розтинає курку –

Микола Соболь
2017.11.22 05:16
Ти де, козаче? Знає тільки степ.
Бо рясно-рясно всіяний кістками.
Омитий кров’ю. Довгими віками
Оплакуємо ми твій братський склеп.

Не має ні могил, ані хрестів.
Така ціна є вольності народу.
Тяжка оплата за свою свободу.

Ніка Новікова
2017.11.22 01:46
Іди, молодша сестро, принеси води.
В саду розквітнув місяць, видно де нести.
Дивися попід ноги, не ступай в сліди,
бо хто би цим шляхом до тебе не ходив,
у грудях йому тихо.

Іди, молодша сестро, хустку надягни.
Хай сніг тобі залишить пасмо сивини.

Ніка Новікова
2017.11.22 01:45
На споді кожного сну живе Кам'яна ріка,
Смарагдові води, розкраяні береги.
Вода її живодайна, але гірка,
Серце її неторкане ще ніким.
Ти говорила: "Якщо я колись пірну
Та загублюся в льодах Кам'яної ріки,
Не ходи за мною, не закликай весну,
І ко

Ніка Новікова
2017.11.22 01:45
Пливи, мій човне золотий, палай, пливи.
Від ніг, крізь тіло до самої голови.
Пливи і дихай. Від зими і до весни.
Мене додому, дім у мене поверни.

Послухай, човне, я до тебе говорю.
Знайди у всесвіті одну мою зорю.

Маркіяна Рай
2017.11.22 00:32
Гавкаєш, друже? Може, - то тяга дужа
З місячних кратерів кличе тебе на чай?
Я - неприручена, а неприрученим, знай,
Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.

Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
Там

Микола Дудар
2017.11.21 23:56
Півшклянки сонця натщесерце…
Огулом вийдете на друм
Вечистий він - і ще не стерся
Серед пісенности і дум…
Хай кожен з Вас по сантиметру
Здолає їх ще за життя
- Куди Ви, друже?..
- В Царство Мертвих…

Ярослав Чорногуз
2017.11.21 23:53
Біля каміна відпочинь душею,
Де дрова тріскотять так мило у вогні…
Ти ніби за реальності межею…
І вже приходять видива сяйні.

Душа пашить, немов полум`яніє,
І спокій золотий з`являється в очах,
І лижуть язики поліна, ніби змії,

Сергій Гупало
2017.11.21 18:55
Нещодавно у відомому столичному видавництві «Український пріоритет» вийшла книга поезій Сергія Гупала «Моя несподівана радість», у якій – вірші різнопланового звучання, з неповторним відчуттям, осмисленням нашої епохи. Автор не цурається і вічних питань –

Олександр Сушко
2017.11.21 17:25
Засмерділа знову "руська водка",
На кордоні зламують замки:
Пруть кокошник і косоворотка,
Плачуть вишиванки та вінки.

Ненаситні плямкають ротяки,
Підла гусінь лізе у сади.
Це - сусіди. Упирі, чортяки,

Іван Потьомкін
2017.11.21 17:12
– Что скажешь? – cпросил я Алексея, протягивая старое фото, когда почти через год мы наконец-то встретились снова на нейтральной территории. – А что тут скажешь? Юная и хорошенькая. Твоя в девичестве? – Нет. Но прочти, что написано на обратной стороне.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Юлія Вільна
2017.11.21

Бор Александр Нильс
2017.11.19

Макс Личко
2017.11.18

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Вячеслав Кондратюк
2017.11.14

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Світлана Штатська
2017.11.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Калинець Ігор / Рецензія віршів
Василь Терещук. Довершений світ Ігоря Калинця.
Що не кажіть, але знайти сьогодні у Львові справжнього поета - проблема із нелегких. І хоча у столиці Галичини є десятки людей, які пишуть вірші, Поетами, з великої літери, абсолютну більшість із них назвати важко. Літераторами – старшими чи молодшими – так! Але не поетами. Доробок старших відгонить продуктами напіврозпаду радянської доби. Молодші втішаються власним егоцентризмом, і намагаються переконати ровесників, що, буцім, справжня література починається тільки із них. Знесилившись у боротьбі за читача, вони сьогодні об’єдналися у гурти і вряди-годи влаштовують у Львові, перефразовуючи Михаля Семенка, поезовистави. Їх приходять послухати, але читають і надалі катастрофічно мало.
Відтак не перебільшу, коли скажу, що справжній поет у Львові є тільки один. Його ім’я – Ігор Калинець.
Я часто зустрічаю цього чоловіка на вулицях Львова. Калинець – людина надзвичайно діяльна. Він намагається не пропустити жодної культурної події. Його боляче ранять акти політичного, мистецького невігластва чи навіть вандалізму. І він відразу дає їм гостру оцінку, чим вельми дратує тих, хто спричинився до їх появи.
Довший час я не міг зрозуміти, чому Ігореві Калинцеві та його дружині Ірині у львівській пресі донедавна так часто влаштовували відверту обструкцію. Усе стало на свої місця після того, як з’явилося видання про судовий процес над подружжям Калинців, організований КДБ на початку 70-років минулого століття. Річ у тім, що проти Калинців тоді давали свідчення й чимало нині відомих львів’ян. Відтак трагічне минуле продовжує жбурляти у поета вже не брили - камінці. Але не скажеш, що від того йому менш боляче.
Радянський режим запроторив Ігоря Калинця на довгі роки за грати. Але поет не став деревцем, яке засохло, бо його вирвали із рідного саду. В ув’язненні, на засланні, він продовжував активно писати. Під його пером народжувалися поезії духовно вільної людини, яка ні на йоту не втратила зв’язку з рідною мовою, культурою, землею. Він ніби усвідомлював, що справжніми невільниками був не він з дружиною, іншими українськими політв’язнями, а ті, хто допомагав КДБ заштовхати їх за грати. Він зберіг свою свободу, свою поетичну неповторність, щоб згодом поділитися ними з нами.
Не секрет, що повернення із заслання Ігоря Калинця до Львова спричинило не лише пекельний головний біль тодішній компартійній владі, але й збурило літературне середовище. Досі твори поета можна було читати лише у самвидаві або ж у виданнях, що побачили світ за межами СРСР. Невдовзі з’явилися його перші книги в Україні. Але до його поезій і далі намагалися причепити лейби незрозумілих, або ж навіяних, скажімо, темами та стилями польської поезії. Найбільш лояльні критики Калинця називали його продовжувачем поетичних традицій Богдана-Ігоря Антонича.
А тим часом літературне повернення Калинця на батьківщину слід оцінювати значно радикальніше. Він привніс в українське літературне середовище давно втрачені еталони поетичної естетики, краси і досконалості слова. Бо Калинець таки досконалий у кожному своєму рядку. У нього не має випадкових віршів і тем. Так могла писати лише людина, яка щодня дивилася в очі Зла і навіть Смерті. І як на мене, саме ці особливості його творчості і заважали жити тодішнім радянським а тепер заважають нинішнім, значно молодшим за віком від Калинця літераторам.

Твори Ігоря Калинця вже оцінені на державному рівні – йому присудили премію імені Тараса Шевченка. Та на цьому роль держави у житті поета, здається, і вичерпалася. Принаймні двотомник своїх поезій, що побачив світ у видавництві „Факт”, Ігор Калинець зміг видати лише за кошт доброчинців.

До того ж, Калинець упродовж багатьох років займається літературним перекладом, пише книги для дітей, але до поезії не береться. Каже, що у ній він сказав усе, що міг раніше. І це, мабуть, правда. Прочитавши 14 збірок поета, можна переконатися, що Калинець створив власний світ, описавши його до найменших дрібниць. У ньому є довершеність. Той світ тепер здатен самостійно обертатися на орбіті української культури.

Текст звучав на радіо „Свобода”
______________________________________________
І деякі коментарі для початку розмови
______________________________________________

Рим Майстер (Л.П./Л.П.) [ 2006-02-24 01:59:01]
Дуже добре, що маємо цю статтю пана Василя Терещука, правда? Тому, що в ній огром - і поезії, і боротьби, і подальшого існування Поета... Чи є пан Ігор Калинець ледь не єдиним нинішнім справжнім поетом Львова? Однозначно - ні, не згідний, що єдиним. Чи є він Достойником, який чесно переходить своє ой непросте поле життя-буття? Так, без сумніву!
Але, чи можна "скандально" переривати виставу в театрі, яку хочуть подивитися глядачі? Мається на увазі один з перших показів "УБН" в театрі Марії Заньковецької у Львові. Ні! Чи така боротьба личить витонченому в ранній своїй поезії Майстру? Ні. Зрілому поету хіба подобає зривати виставу інших цілком зрілих майстрів? Ні. Чому ж так стається? Чи не постійний спротив вбиває в нас витонченість? Терпимість? Зменшує бажання відчути і зрозуміти...
Так, читаючи другий том двотомника Ігора Калинця, бачу творчі втрати, які принесли поету таборні поневіряння, життя на висланні. Можливо, репресивна машина розтрощила ту стезю, якою, керуючись надтонкими відчуттями прекрасного лірика, йшов поет? Поета змусили мужніти в умовах інших, зовсім йому не потрібних? змусили його боротися за себе, та й, великою мірою, за нас, - і цим сильно вплинули на його подальшу долю. Можливо, шановний Василь Терещук вважає, що Доля нашого поета склалася ідеально? Не думаю, але в мене відчуття, що таки все могло бути менш трагічно. Можливо тут і ключ до драми "шістдесятників" в цілому. Проводячи паралель, скажу, що ніяка нація в СРСР не була так замучена за рідне слово, як наша. І ми повинні це пам'ятати, віддавати належну шану нашим поетам-борцям, і сподіватися, що на фундаменті в т.ч. їх здобутків, ростиме українська поезія, але вже у боротьбі авторів із самими собою.


В.Т.(Л.П./Л.П.) [ 2006-02-24 14:54:26]
Відповідь МАЙСТРОВІ РИМ

Шановний дописувачу.
Один гіркий п’яничка колись сказав мені:”Поезія – це не професія, а спосіб життя”. Кажу про це, бо читав ваші вірші. Рими там є, а от до майстерності ще - як до неба. Відчувається, що ви хочете опанувати професію поета. Але жити як поет – вам не до снаги. Ви ніколи, так як Калинець не підведетеся у заповненому залі і не крикнете, що вистава – ганебна. Навіть якщо її зміст паплюжитиме пам’ять ваших загиблих друзів. І не вліпите ляпаса якомусь чинуші, так як це робила Ліна Костенко. Щоб так діяти, треба народитися поетом. Справжні поети – натури цілісні. Вони не хочуть жити за законами сотень місцевих „майстрів рим” - увечері писати вірші, а зранку бігти заробляти бабло.
Так, у Калинця ідеальна доля як для українського поета. Така як у Шевченка, Стуса і всіх розстріляних поетів 30 років.
Вам, розсудливим і поміркованим, цього не зрозуміти. Через те і залишитеся не поетами, а тільки майстрами рим.
До слова, про театр. Ви кажете, що там працюють інші майстри. Я знаю їх усіх. І найголовніший із них – постановник УБН, коли Калинець сидів, ставив вистави про вождя пролетаріату.
Я ніколи не забуду, як у середині 80-их ся людина прийшла на вечірку у Спілку письменників і читала, як вона сказала, свій улюблений вірш Бориса Олійника „Я комуніст і цим усе сказав”. Сьогодні він – патріот України. І на ваш погляд – не менший майстер, аніж Калинець.


В.Т.(Л.П./Л.П.) [ 2006-02-24 15:27:36]
P.S.
Про боротьбу.
Що за тавро - поет-борець. Ви часом не радянську літературу в універі викладаєте? Калинець у поезії ні з ким не боровся. Він просто писав.
Тому звання борця, особливо "борця з самим собою" залиште собі.


Тетяна Мельник (Л.П./М.К.) [ 2006-02-25 21:30:19]
"Чи є пан Ігор Калинець ледь не єдиним нинішнім справжнім поетом Львова? Однозначно - ні, не згідний, що єдиним" - репліка пана МАйстра.

Я абсолютно погоджуюсь із цією тезою. Оскільки... знаю особисто іще одного поета (а насправді і не одного), книгу якого ось тримаю в руках. Ім"я людини, з якої я би хотіла розпчоати свій коментар - Мирослав МАринович. Поет - що належить до тієї когорти людей, яких назвав пан Василь: "Так, у Калинця ідеальна доля як для українського поета. Така як у Шевченка, Стуса і всіх розстріляних поетів 30 років".

Пан Мирослав також пройшов усі Дантові кола табірних поневірянь на Соловках, і ось переді мною його роздуми, його серцебиття, що називається книгою "Українська ідея і християнство". Гадаю, що його думки дадуть чіткі відповіді на деякі (досить складні для цивільної людини порядного суспільства) запитання. Книгу, яку він написав, була створена завдяки "метафізичним здогадам внаслідок табірних прозрінь". Для колишнього політв"язня підставою для сміливості братися за найскладніші екзистенційні питання став досвід десятилітнього ув"язнення та заслання, оскільки "в тюрмах і карцерах душевний нерв людини надзвичайно оголюється, і вона трепетно постає перед Богом без посередників".
В.Стус у щоденнику, який писав на Соловках, написав подібну фразу - він дякував Богу за цей жорстокий обшир "Чотири на чотири" - бо тільки так поет знайшов той свобідний, метафізично-незалежний шлях власного духу, і власної свободи. І це написала людина, що провела у неволі близька 15 років...

Мені здається, що фраза пана Майстра про "ключ до драми шістдесятників в цілому.... бачу творчі втрати, які принесли поету таборні поневіряння, життя на висланні" - має сенс тільки тоді, коли про це говорить людина, яка в прямому значенні і є причетною до так званої драми (а я би це назвала своєрідним філософським явищем). Мають бути підстави "зсередини", щоб робити такі висновки, але! не з зовні.

Всі ці речі (як на мене) мають мати характер не різких нападів та звинувачень, а конструктивного діалогу-полілогу. Інакше - ніхто нікого ніколи не почує і не докричиться.

P.S.Прошу сприймати мій коментар виключно як роздуми на тему статті "Довершений світ І.Калинця"...

Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2006-02-26 20:36:13]
Згідний, з паном Майстром, щодо більшої кількості справжніх поетів у Львові. Згідний і з іншим. Раз Господь грубо не втручається навіть у всілякі свинства, що вчиняють люди, то і поети повинні брати з Нього приклад. Був Федір Стригун грішником, чи не був, є каяття чи не має - справа, зрештою, самого Федора Стригуна, а ще Господа.
Щодо думки про ключ до драми шістдесятників (якщо така драма існує, бо в кожного своє) - то вважаю, що знаходячись з боку Поезії, майстер знаходиться не ззовні, а з середини явища.

Спробую навіть підтвердити ці відчуття пана Майстра Рим на прикладі аналізу одного вірша самого Ігора Калинця.
Майстер Рим говорить - "Можливо, шановний Василь Терещук вважає, що Доля нашого поета склалася ідеально? Не думаю, але в мене відчуття, що таки все могло бути менш трагічно..."

ІГОР КАЛИНЕЦЬ "ІЛЮЗІЯ"
Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки -
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.

1967 р

Дуже цікавий вірш. З поетичного надпростору, в 1967 році ліричний герой дивиться на себе завтрашнього через в майбутньому отримані відчуття. Ніби в русі по колу не може вийти за межі Долі, за млу, з Ілюзії.
Але щось трохи мене напружує, коли читаю-перечитую текст. Рядок - "бо все мені навспак, уже навспак" ?
Чому б так? "Навспак" за визначенням - назад, у зворотному напрямі. Тобто, все "мене" тягне назад, уже назад, у зворотному напрямку. І є якесь милосердне рішення проблеми - "Таке припізнене забарне милосердя", що сховане у відповіді на
"Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?""

"бо все мені навспак, уже навспак.
Ліричного героя сильно тягне назад, якусь минулість - "той забуток" напружено, запопадливо "загарливо ловлю", і "ловлю" з великим смутком - при чому, це "ловлю" витягується ледь не на все життя, з обріїв якого відбитою хвилею лине відчуття, що є
"супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб" -
смутку за ким, за чим? Мені видається, що за тим станом, коли стояло питання поєднання між, в основному, духовним і в, основному, тілесним? Тобто стояло питання Долі ліричного героя? –
"Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?"
Щось там з долею героя, коли він вертається до цього питання із майбутніх обріїв, відбудеться, за чим все життя смуток, який намагається втамувати переконаннями, що нічого вже не зміниш, що ось в коханій стиглість його життя, у світі за вікном, і далі, з відчуттям вутлості -
"Не зміниться ніщо віднині і навіки -
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама."
Ліричний герой майже переконав себе, так? що вся стиглість в Ній ( в милій), хай навіть з відчуттям сильного смутку, і що це є, в тому числі, стиглість усього світу, що в вікнах (осана йому), - "бо поза ним чи не ілюзія сама." Ілюзія, що можна щось було поправити, аби життя не видалось потім вутлим, мати кращу Долю?
"бо все мені навспак, уже навспак."
Після такого невеличкого аналізу розумію, що випадає “уже”, “уже” й напружує – тільки воно не вкладається для мене в логіку моїх попередніх роздумів, більше того “уже” все перекреслює, “уже” - є констатацією обов’язковості руху назад – і це протиріччя не на благо тексту, бо руйнується істинність ілюзії, що так майстерно вибудовується автором.
Тому видається кращим рішенням використати інше слово
“бо все мені навспак, усе навспак”?

Так чи інакше, думки пана Майстра співпали з моєю логікою трактування вірша шановного Ігора Калинця, щодо відчутого смутку...

Щодо висловлювань пана Василя Терещука, то вони видаються абсолютно некоректними. І дуже далекими від неба. Чи в такому стані вам вдається писати вірші, пане Василю? Чи не перестали ви бути поетом, як і багато інших бійців за чистоту рядів...

Отож, повертаючись до шановного Ігора Калинця, маю близьке з Майстром Рим відчуття, що рання творчість поета, в обсязі його інтимної лірики, в основному зібрана в томі "Пробуджена муза", є видатним явищем для української сучасної поезії.

Але енергії оновлення, очищення, актуального суспільного звучання Шевченка, та Стуса у Ігора Калинця не знаходжу. Є чітка позиція тонкого лірика, чия творчість, тут я знову згідний із Майстром, могла би принести набагато більше дивовижних за красою творів, якби не тривале насильство над автором.