Ти живеш наче в коконі,світу навколо тебе нема, є лише радіус близько одного метра, який ти наповнюєш своїми кольорами, запахами. Сьогодні,ти вибрав жовто – гарячий. Ти випромінюєш його , добре тобі і всім навколо і тобі здається, що ти вибрався , що бачиш більше, проте ,тісний зашморг на шиї нагадує про себе в якийсь момент і ти чемно залазиш в свій кокон. Потім їдучий бордовий поглинає тебе , затягує вправно всі твої вікна, кожен промінчик світла.Ти сам собі кат. Немає більше нікого хто міг перевірити твій диктант з української мови, хто б говорив твоєю мовою. Всі навколо вибрали мову якусь не таку. Це все перетворюється в декілька мілілітрів води, потім ти п’єш і поповнюєш свої запаси вологи - як рослина. З часом помилки в диктанті стають нормою і тобі більше не хочеться щоб хтось їх виправляв.Твій кокон покривається мохом, а тебе всюди переслідує пеніциліновий запах і ти живишся лише з кусків чиїхсь бордових штор, які вдалося вихопити при випадковій розмові. Ти вибираєш температуру оптимальну для твого тіла і продовжуєш собі жити.
Вчора спілкувалась з своєю апатією. Вона сказала ,що пробачила мені все. Їй було важко, але все ж вона наважилась. Вона зовсім не змінилася, продовжує носити коричневий костюм на гудзики, проте, вже не дихає мені за спиною- вона вставила нову щелепу і насолоджується життям.
Давно до мене не дзвонила моя гордість. Вона теж образилась на мене і перестала мати потребу в спілкуванні зі мною. Вона складає пазли і більше не згадує мене, їй було боляче так само як мені. В нас був один кокон на двох.
Моя волога просочується через простирадла, всмоктується в стіни будинків в сірий асфальт , вона поширюється по світі і перетворюється в пеніцилін, запах якого мене переслідує.