Дяка, Чорі, от що значить комп’ютеру довіряти, а писала ж разом… :)

Та я теж не пародист, не втрималась просто. Це, мабуть, вплив пана Гентоша.:)

:))Ох,не заздрю я тоді ЛГ, бо там,де раки зимують,ще й на горіхи дають, та й гороху та пшона у кутку не жаліють. Та заодно і посолити, і поперчити можуть.А ЛГ хороший, то усе кузьки винуваті.

Дякс.

З пародистами тут не борються, шановний пане, бо це такий же жанр, як і інші. Он до Івана Гентоша народ сам напрошується на пародії. Інша справа, що почуття гумору часом підводить якусь із сторін процесу, ось тоді і виникають суперечки. Пародія є мистецьким жанром, що вимагає від митця уміння балансувати на гострому лезі іронії або на павутинці тонкого гумору, не опускаючись до банально плаского і грубого рівня жовтої преси з її брудними чоботями. А те, що це не так просто, як декому здається, якраз і підтверджується кількістю суперечок навколо цього жанру. Пам’ятаючи про це, я навіть не ризикнула десь позначити, що цей твір є пародією, а на сторінці шановного пана Олександра назвала це жартом. Адже створені Олександром нестандартні образи, далекі від відшліфовано-прилизаної ніякості, були чудовим матеріалом для створення мого ЛГ. Користуючись знахідками іншої людини для створення свого ЛГ, я мала на це якось вказати, що і зробила за допомогою епіграфа. Тож чи пародія це? Люди відгукнулись, як на пародію, але я не впевнена.

Відсутність власне мистецтва прикривати належністю до мистецького жанру? )
О це справжня сутність наших пародистів ... (

Тетяно, це не пародія, це ваше трактування...
На ПМ 90% не пародії, а трактування...
Так дивно, що ви цього не помічаєте...

Можливо брак музичного слуху? Ноти потрібно брати ті ж самі, що в оригіналі, але мелодія має бути довершенішою, ось і все. ЦЬОГО НА ПМ (у так званих пародистів, як і в їх читачів) обмаль... (

Для мистецтва, як результату творчого процесу, характерне ДОБРОЧИНСТВО...

А аватарка чудова.

Ось де чистий прояв мистецтва.

Ось уявіть собі, що на вашу, таку чудову аватарку, хтось спробує зробити пародію - і в чому, в такому випадку, буде прояв мистецтва? (Глас із пустелі) )

Інколи я почуваю себе протилежним полюсом батарейки. :) По-перше, до чого тут брак музичного слуху, хоч би і повна його відсутність? Я можу розцінити це як «шпильку» і відповісти не у напрямі пошуку істини, спокусившись можливістю повправлятися у володінні цією зброєю. :)
Ну добре, буду відштовхуватись від заданого. «Ноти потрібно брати ті ж самі, що в оригіналі, але мелодія має бути довершенішою, ось і все.» - Тобто, достатньо взяти оригінал, допрацювати його, позбавивши недоліків – і це буде називатись пародією? Ви самі знаєте, що це не так(Невже ви схиляєтесь до думки, що я не здатна сприйняти повноцінне формулювання? Оце справжня сутність чоловіків: сказати, а співрозмовниця хай сама додумує, що малось на увазі:)). Усі чудово розуміють, що справжня пародія – це жорсткий жанр, бо поєднує у собі критику, гумор і поезію, при чому все це має бути на висоті. Пародія має гіперболізувати, виділити, підкреслити, зробити очевидними недоліки оригіналу таким чином, щоб це викликало посмішку, що ґрунтується на розумових процесах, а не на первісних інстинктах, демонструючи при цьому високий рівень володіння поетичними засобами. Але робити це вона має не заради самовираження, а у честь високого рівня мистецтва, так само, як хороший лікар має боротися за здоров’я, хоч це і приносить неприємні відчуття пацієнту.
Не говорячи вже про технічну сторону, тобто про співпадіння з оригіналом у ритміці і т. д. (Ось сюди, хіба що, і можна втулити мову про музичний слух, хоча цю проблему можна вирішити і іншими засобами. :) Ви праві: у ПМ такої пародії практично немає. Тут присутнє пародіювання не твору, а образу ЛГ, або ситуації, у яку ЛГ потрапив. Це розряд жартівливої пародії, призначеної викликати усмішку читача, вона близька за своїми показниками до гуморески. І цьому є пояснення – це єдиний різновид пародії, котрий зустрічається у ПМ доброзичливо. Тобто є сенс говорити, що жанр пародії розвивається у ПМ однобоко. Але чи пародистів у цьому треба звинувачувати? А щодо того, що це трактування, я не згодна: трактування є викладенням точки зору (що може бути різною)на незмінний об’єкт. А саме об’єкт у ПМівських «непародіях» підлягає трансформації.
Щодо того, що є мистецтвом, а що ним не є, можна сперечатись нескінченно. У мене немає бажання цим займатись. Повторюсь тільки, що творчість справжнього пародиста спрямована на користь поезії так само, як діяльність справжнього лікаря спрямована на користь здоров’я, тобто чинить добро. До речі, пародійний образ, що викликає усмішку і примушує читача бачити різницю між низьким і високим, між витонченим і вульгарним, простіше, між хорошим і поганим – це теж користь, але вже не поезії, а суспільству, отже, теж добро…
До речі, щоб довести, що мій твір не є пародією, мало звинуватити мене у відсутності музичного слуху: це не аргумент, має бути конкретно вказано, чому саме. Особисто я схильна називати свій твір жартом, а не пародією, тому що не впевнена, що вірш пана Олександра потребує хірургічного втручання, тобто не довіряю собі, як критику, і не відчуваю себе достатньо сильною, щоб претендувати на звання поета, але все ж таки вважаю, що підійшла у ньому до жанру пародії досить близько. Був би на один катрен коротшим - було б ще ближче.

Це випадкове фото, зроблене дитиною ( чорно-біле, бо дорослі, погравшись фотоапаратом, забули переключити у кольоровий режим).
Якби хтось зробив з нього пародію, це називалось би або карикатурою, або шаржем, і зачепило б мене так само, як і пародія, тобто в залежності від якості і мети, поставленої тим, хто виступив би у ролі автора шаржу чи карикатури…
( І вийдіть, будь ласка, із пустелі, вона уявна, вас чудово чують. :)
Все, від високого, до буденного: пішла «варити борщ»:)

Ах, Тетянко, якщо ми говоримо про творчість і мистецтво, то пародія мала б нести довершеність, а не ті глупства, що про неї пишуть...
Не усмішка на пересиченому "обличчі" пітекантропа-троглодита важлива, а усмішка серця, хіба не так?
Чия пародія вам таку, дорога Тетяно, усмішку дарувала? - розкажіть про своє серце...
А щодо точності взятих нот, то це серйозно - здебільшого наші "пародисти" начисто позбавлені музикального слуху, невже попросите довести?
Так я не зупинюся і на інтелектуальній нечутливості (чоловічій) звісно...

Якщо ми говоримо про творчість і мистецтво, то маємо розуміти, що вони схожі на високу-високу піраміду, вершину котрої створюють генії, а підвалини закладають… «пітекантропи-троглодити». Сутність людського суспільства багаторівнева. При чому одна людина одночасно знаходиться на багатьох рівнях, наприклад, десь коло вершин у піраміді інтелекту, і «нижче плінтусу» у піраміді емпатії… Тобто, якщо добряче в собі покопатись, то досить ймовірно у котрійсь з пірамід знайти себе на рівні «троглодитів – пітекантропів». Додамо сюди схильність обирати шляхи найменшого спротиву, бажання почуватись комфортно і не витрачати власної енергетики без потреби. І, взявши все це на замітку, можна переходити до того, як «середньостатистично» сприймається пародія читачами, і яку реакцію у коментарях вони видають. Тобто, середньостатистично, не бажає читач займатись глибоким порівняльним аналізом оригіналу і пародії на нього. Так, не слід грати на примітивних інстинктах на радість плінтусу, АЛЕ пародії, як правило, пишуться на не бездоганні твори, гіперболізуючи певні приховані чи явні негативні моменти цих творів (якщо це не дружній шарж, звісно). Отже, завдання пародії полягає в розкритті недоліків, тож доводиться оперувати далеко не високими матеріями, аби піраміда мистецтва зростала вгору, а не розповзалась вшир, а то ще й, чого доброго, не почала рости у підземному напрямку. А про усмішку серця – то викликати її покликані вершини пірамід, хоча… кожен, переважно, посміхається на своєму рівні. Щодо хорошої пародії, то вона повинна викликати посмішку розуму… але не будемо забувати, що тут теж є піраміда з блискучою вершиною і темним, слизьким підземеллям. І що цю піраміду теж треба стримувати від росту вшир і вниз… Я розумію, що Ви надаєте велике значення наявності музичного слуху, але особисто мене більше хвилює рівень порядності і людяності, отже, нічого доводити я Вас просити не буду. Те ж саме щодо інтелектуальної нечутливості. Я виросла у простому оточенні, живу у простому оточенні, і, як і моє оточення, цілком здатна вважати непотребом те, що людьми з інших верств сприймається як вишуканість. Так, я визнаю, що інтелект має величезне значення, мене ледь не до сказу доводить думка про те, що величезний інтелектуальний потенціал, закладений природою у більшість наших дітей, часто-густо залишається нерозвиненим, а то і притлумлюється системою виховання і освіти. І тут справа не в учителях, а в тому, що вони стоять на найнижчому рівні ієрархії у цій системі, а наша бюрократія просякнута зверхністю і неповагою, не говорячи вже про нерозуміння своїх справжніх обов’язків і завдань. Але мене не хвилює рівень інтелекту мого співрозмовника, я звикла сприймати людей такими, як вони є, принаймні, поки вони не шкодять цим іншим... Та й чого б ото ставити до когось вимоги більші, аніж до себе, а я в жодній з пірамід не займаю близького до вершини місця. І не будемо торкатись мого серця, йому звичніше боліти, а не посміхатися. Можливо, тому що воно холодне і жорстоке, і йому вдарити хочеться набагато частіше, аніж це дозволяє мозок.:)

Сподіваюсь, що так. :)

Дякую, Іване. :) Емоції - поганий радник, не треба керуватись почуттями, принаймні у цьому разі. Тому дозвольте мені обійтись без «лапок». Коли я сідаю до комп’ютера, у мене на руках кіт, біля ніг пес, а перед очима риби. У прямому сенсі, але, думаю, це має якесь там значення. :)