Ракет падіння замість зорепадів,
Щодня осколків смертоносний град, –
Немає смерть ніякої пощади
До кожного, хто довше жити рад.
Руїни стін од затишної хати,
Нема вцілілих у вогні речей, –
Є вічна пам'ять про найбільшу втрату –
Зотлілих і обвугле

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.

День шукає втечі за межу.
Вечоріє, але ще зарано.
Я тобі сузір’я покажу,
як рум’янець вичахне багряний.
Зашумів на річці очерет,
заспівала свою пісню квакша,
назбираю пригорщу монет,
хай затягне що-небудь інакше.

Течуть роки, немов Дніпро-ріка,
За осінню - зима, весна, питання...
Це літо, наче мавка молода -
Таке ж гаряче і,, мабуть, останнє.

Вдихнув і задихнувся від краси,
Забув про сон, душевний спокій, вірші.
Лечу крізь легіт в піднебесну синь

У ділах і словах московитів
Назріває класичний совок –
Найпаскудніша з чинних політик,
Що дістала усіх до кісток.

Ми стаємо до бою нового
На заломі безжальних епох
Аби світ навернувся до Бога,

Не купиш ти любов за гроші,
За золото і діаманти,
Бо почуття це найдорожче
Знайдеш по волі Божій в мандрах.

Хмільне воно, аж до безтями,
І романтичне, і сердечне,
І усміхається зірками,

В тихому болоті два чорти
каламутять воду спозаранку.
Певно, щось стараються знайти.
Може, навіть, срібників бляшанку?
Ставить ланковий їм трудодні,
куцаки завзяті, роботящі,
аж по вуха йорзають в лайні,
не стуляють ні очей, ні пащі,

Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
Своїм оком єдиним на долину дививсь,
Що удень ще була бою лютого полем.
Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
Переможці багать навкруги розпалили.
Хто лежав, хто сидів

Задовольняєшся меншим.
Задовольняєшся меншим.
Молодшим.
Наївнішим.
Ортодоксальнішим.
З коротким волоссям,
з характером легшим
і фейсом найнепривабливішим.

Усе на світі створене з любові:
І травина, квітка, колосок,
І метелик, бабочка, мураха,
Й солов'їний ніжний голосок.

Червонястий мак, синій дзвіночок,
Що росте на грядці у рядочок,
І верба розлога, і тополя

Ось новий вірш Олександра Сушка «Стіна»:   А я - глуха стіна, В мороці' ледве дихаю. Гасне думок луна Попід моєю стріхою. Сіра, як хвіст кота, Кажуть, була і білою.. Шепчеться лобода В сутінках із жаливою. Привид жаский - не глюк, Онде - ж

Києво-Печерський патерик, або Отечник, є визначною пам’яткою українського народу, «золотою» книгою всього письменного люду, як-то вже усталено казати в нашій науці. Але, на нашу думку, так є не лише через його неабияку чисельну розповсюдженість чи ілюстра

Цю пісню, скорше один перероблений куплет її, я вперше почув у дитячому будинку в Заворичах Броварського району на Київщині. Двоє хлопців билися, а третій заспівав її, тай припинив цим бійку.
Як видно з подальшого тексту, пісню складено під час голодомо

А вова пу... з цепу зірвався,
на іншого – все гав та гав!
Зе не злякався,
бо... попався
давно у шоу для забав.

***
А моровому іроду росії

червня - День усіх Святих українського народу


Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях чорно-білих й кольорових.

А я - глуха стіна,
В мороці' ледве дихаю.
Гасне думок луна
Попід моєю стріхою.

Сіра, як хвіст кота,
Кажуть, була і білою..
Шепчеться лобода