Привіт... Пам'ятаєш, скільки тих привітів ми написали_сказали одна одній? Я чую твій голос, твої інтонації.. "Привіт, Ксеніє"... Тільки тепер чомусь я плачу.. А раніше сприймала тебе більше як Парасочку, аніж як Світлану, тому й спілкувалися ми між собою якось так легко, невимушено, пересипаючи слова смішками, жартами... А життя не жартує... Воно малює найкращими пензлями, а тоді спалює до тла... А час іде.. І не стає ані легше, ані менш боляче.. "Що змогла- те змогла…" І ніхто не знає відповіді - чому саме так, а не інакше..."На моє підвіконня зажурена горлиця сіла…"

Facebook © 2018
На відстані променя, Наталія Лисюк
5 січня
СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ СВІТЛАНИ КОСТЮК ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ…
«Лечу кудись… обпалено-жива…
Прощайте, люде…»
"О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила…"
"Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа..."
"Спасибі, Вседержителю святий,
За щастя мить, за одержиму мрію..."
Минає рік з того дня, як 6 січня, на Святвечір, пішла босоніж на небо світлої пам"яті наша Берегиня, Поетеса, Журналіст, Справжня Світла Людина, кохана і любляча Мама, Дружина, Сестра - Світлана Костюк...
Її Душа навіки відлетіла до Бога і я вірю, що в своєму Райському саду Господь зцілив зболену душу Світлани своєю любов"ю та прийняв в Свої обійми...
Думаю, що краще, ніж сказала про себе сама Світлана, не скажеш:
"Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?.. Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей, для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться… Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…"
Згадаймо добрим словом, помолимось за світлу Душу Світлани... Світла і добра пам"ять... Вона тепер з нами дійсно на відстані променя, на відстані Душі, на відстані Любові, бо все минає, а Любов залишається. І залишається наша пам"ять, бо доки ми пам"ятаємо - Світлана з нами...
"Тримаймося світла...тримаймося на відстані променя...
І світ стане теплішим...", як казала Світлана.

Дмитро Дроздовський
От і все, Світлано Степанівно…
Це життя іде далі, і немає слів, щоб висловити біль утрати…
Фізичної утрати…
І немає більшої насмішки над людиною, ніж життя…
Життя, в якому доводиться прощатися навіки.
І хоча сьогодні Свят-Вечір, у душі, скажу щиро, різні емоції. Так, із часом усе мине. Але скільки можна миритися з тим, що часом ти нічого не можеш зробити, коли бачиш перед собою несправедливість… несправедливу конечність життя людини, якій ще жити і жити, аби виконати свою програму… Бо таки щось не сказано, щось не завершено, багато чого не завершено у нашому близькому колі… Ви знаєте, про що я…
І ніколи серце не забуде того світла і позитиву, який Ви дарували. І наш “Учитель року-2015” завдяки Вам став конкурсом, на якому панували мир, світло, справедливість, добро і щирість.
Нехай це фото буде світлом пам’яті і поваги…. але скільки всього ще треба було здійснити і завершити… до цієї зустрічі з Богом… Можливо, я помиляюся…
Простіть і прощайте…………………………………..
6 січня 2017 р. фізично не стало Світлани Костюк…

Олена Іванівна Чабан
Я до вас прилечу

Пам’яті Світлани Костюк

З кожним днем до кінця, до своєї межі наближаюсь…
Десь дівається сила, втікає у землю краса…
Йду до храму, молюсь, у гріхах перед Господом каюсь,
Щоб прийняв колись душу мою у Святі Небеса.

Ви за мною не плачте, я вік прожила, як зуміла
У бентежному світі поезії, ритмів і рим.
А на «старті» душа у молитвах до Бога злетіла
І привела мене, грішну, в сонячний Єрусалим.

Я до вас прилечу в рідний край із піснями й псалмами,
Щоб Творець їх мені у земному житті дарував,
Хай лунають вони над садами, гаями, полями,
Щоб, почувши їх, кожен про мене в цім світі згадав.

смт. Стара Вижівка, Волинська область
22 січня 2017 року

Марія Звірід

вірш-посвята Світлані Костюк

Жінка задивилася у дзеркало,
Посміхнулась трішки гіркувато…
Лиш зіниці — яблуневі зернятка,
Зазвучали теплою Сонатою.

В тій Сонаті – грози, сонце, райдуги,
Сміх весняний і мінор осінній…
Серце заметіль вишневу згадує
І світанок Щастя ніжно-синій.

За вікном вербу гойдає вітер
І смичком виводить тихе скерцо…
Жінка до грудей притисла квіти —
І тепліше стало її серцю.

Бог схилився над її душею.
Огорнув долонями з любов’ю,
Світ зігрітий жінкою цією,
Сонце носить скрізь вона з собою.

Ви — та Жінка, що приносить свято,
Ви — та Скрипка, гоїте зажуру.
Пташка Ви, що створена співати
Серед дня і в опівнічну пору.

Дзеркало вдивляється у Жінку…
В чистий образ святості й спокою…
Витесану Богом, мов сопілку,
Що цей світ озвучує собою.

Інна Ковальчук
…вечірнє сонце зблисне і піде,
безсоння зір залишивши на чатах…
перемовчати ніч…
вдихнути день,
щоб не було так боляче втрачати…
Там, на небесах, мабуть теж потрібні ПОЕТИ. Світла пам’ять…
7 січня 2017

Віра Лахута

Світлій пам’яті Світлани Костюк

Горювала душа —
світлі сльози котилися зморшками,
шепотіла вірша —
проривались останні слова…
І від щирості слів
усе тіло проймало мурашками,
бо торкалась сердець
срібним кінчиком свого пера…
Помолилась душа —
і без зойку, без стогону зайвого,
зіп’ялася й пішла…
поміж зорі… і поміж світів…
Затремтіла сльоза —
неосяжного Світла Живого,
… із Різдвяного неба
до Бога скотилась зоря…
07.01.2017

Леся Воробець
Кажуть, що в такі великі свята відкривається небо, що душі йдуть до Бога, до Раю. БОЛЯЧЕ, що нас залишають такі ще молоді друзі, ми не були знайомі особисто, та спілкувалися часто у ФБ.
Я вражена до сліз, хай земля буде пухом, вічна пам’ять колего, хай Господь прийме душу до своєї світлої домівки, де нема ні болю, ні страждань.
Спустів нині світ- світ поезії й прози,
Не дописаний вірш, не домріяні грози,
Не закінчений сон і любов нескінченна-
Ти у небо пішла- друзям рана зболена.
Закінчилось життя та поезія вічна,
Болю час не зітре, пам’ять людська довічна,
Хай душа, твоя, з Богом упокоїться нині,
Вічна пам’ять Світлані! Вічна пам’ять людині!
7 січня 2017 р.

Марія Гаврилюк-Бужняк

Як покину колись оболонку тілесну,
І назавжди пірну в тиху тайну заграв.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби запах відчути недоскошених трав.
Як на зустріч піду, хто чекає одесну,
І покличе мене пан Всевишній згори.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби витерти сльози на очах дітвори.
Як душа попливе в загадковість небесну,
І сплетуть щирі руки із калини вінець.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби сонцем торкнутись незрадливих сердець.
Як закінчу колись власну місію хрестну,
І зозулі мої відкукують роки.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби словом вернутись і піти навіки.
8 січня 2017

Іван Левченко, поет, член Національної спілки письменників України
Не заховатись від утрат
Світлій пам’яті Світлани Костюк
(30.11.1964 – 6.01.2017 р.р.)

Надягне маскхалат зі снігу день.
У темний камуфляж вбереться ніч.
Ніде не заховатися лишень
Від дум і гіркоти утрат мені.

За упокій душі вночі моливсь.
Не забарився ранок – поспішав:
Світлано, у сльозах твоя Волинь,
Як і моя заплакана душа.

А планували ж: видамо книжки,
В гостинній Жовкві стрінемося знов.
Хоч я вже й записався в старики,
Та муза ще підморгує немов…

Тобі ж, як кажуть, і сам Бог велів!
А вийшло ж як: до Бога – ти сама.
І подих перехоплює від слів,
Як сніг холодних, що тебе нема.

Що вже прощальні із сердець пісні.
Та гріти душу від твоїх пісень.
Як неприродно: на Різдво мені
Прощатися з тобою випав день.

Всі плани і надії шкереберть!
Яке болюче слово наостанок:
Земля пером тобі, Світлано:
Нам всім не вистачатиме тебе!
… Земля у ранах – вкрив їх сніг з небес.
А серце – у відкритих ранах.
9 січня 2017 року

Валентина Чайковская
КРІЗЬ СУМ ПРОЩАНЬ
(світлій пам’яті Світлани Костюк)

Ти вже не з нами, подруго-поетко…
Твоє “Прощай…” струною десь бринить,
І у дворі засніжена ренетка
В останнім слові теплу ловить мить…

А ти зоставила цей світ, мов птаха,
Що зранена все підіймалась ввись.
І не було в тобі ні краплі страху,
Лиш став туманним погляд рідний чийсь…

Лиш у віршах гаряче серце б’ється,
В них — повінь роздумів крізь сум прощань.
Твоя любов із нами зостається,
Як щедрої душі довічна дань…

9 січня 2017 року

Валентина Попелюшка

Колись усі покинемо цей світ.
Чому ж тоді так боляче щоразу,
Як молишся душі отій услід,
Що відліта у вічності оазу???
9 січня 2017

Іван Гентош
Прощання
Світлані Костюк

Прощалась… Над рідним порогом,
Труна опускалася тричі…
Живемо і ходим під Богом,
До нього йдемó, як покличе.

Він добрий, дає й забирає,
І віримо, що справедливо,
До свого вітцíвського раю…
Та все ж сподівались на диво…

Життя розірвалось намисто…
Хіба ж нарікала на долю?
Лежала спокійно-врочиста,
І світла… Без муки і болю…

Людей цих і небо високе
Любила всією душею…
Родина стоїть одиноко,
Й віршí, недописані нею…

Вінки в узголів’ї на чатах –
То прагнень обірвані цíлі,
Неначе листки непочаті,
Як поле до цвинтаря білі…

Тій пісні забракло півслова –
Був заспів потужний, пророчий!
… Вінок “Від поетів зі Львова”
Стрічкáми на вітрі тріпоче…

9.01.2017

Лариса Сай

Пам’яті Світлани Костюк
( “Білої Гортензії”)

Вона ще бажала приїхати
В гості до нас.
Вона ще хотіла
Із друзями погомоніти.
Здригнулись від болю
Гортензії білої діти,
Як промінь останній
В очах найрідніших погас.
Чекала на неї солодка
Різдвяна кутя,
Святвечір, як завше,
Стояв на гостиннім порозі…
Вона не спізнилась-
Спочила навіки у Бозі
Без тихого зойку,
Без жодних зітхань – каяття.
Зажурена горлиця
Зникла у білих снігах.
Ще світло, розсипане людям,
Довкола сіяло,
Та світ потемнішав-
Світлани у ньому не стало.
Босоніж до Бога пішла
По небесних стежках.

10.01.2017 , м.Вараш

Іван Левченко, поет, член Національної спілки письменників України

Обірваний листок Світлани Костюк

Пам’ятаю до найменших подробиць той сонячний і багатолюдний день (чи точніше сказати, півдня) – 10 травня 2014 року, який звів-познайомив мене зі Світланою у поетичному містечку Жовква на Львівщині, де об 11 годині відбулася церемонія нагородження переможців Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича.
Дещо перепало й мені за книги віршів “Не губімо в собі Україну!” та “Ні, не все ще втрачено!”: я став лауреатом премії за кращу книгу поезій, а від народного депутата України Василя Пазиняка удостоївся спеціального призу (зібрання творів митрополита Андрея Шептицького у тритомнику “Пастирські послання”, підготовлені видатним священиком, якого українці спонтанно назвали Мойсеєм, упродовж 1899-1944 років…
Після вручення лауреатських нагород всі учасники урочистого дійства мали відвідати могилу Леся Мартовича. Мене забрала з собою в авто Оксана Мідик – головний спеціаліст департаменту Львівської обласної державної адміністрації. З нами їхали ще завідувач відділу культури і туризму Жовківської райдержадміністрації Степан Кунинець та поетеса з Волині Світлана Костюк. Отак ми й познайомилися – цілком випадково, бо на спілкування залишалася якась година, після чого всі гості, яких зібрала того дня місцева поетеса і душа конкурсу красуня-жовківчанка Галина Фесюк, мусили встигнути на свої потяги додому.
Зі Світланою ми скористалися цією годиною сповна: всю дорогу, ніби давні знайомі, почергово читали вголос власні вірші (вона такі-от, що запам’яталися: “Розмова з сином”, “Про поетів”, “Я вчора палила вірші”, “Двобій”, “Розмова з собою”, “Про рай земний”, “Настроєве”, а я, зокрема, “Освідчення” (“Люба Анно, обрав я свій хрест”), “Туманний ранок”, “Листопади”, “Зозулька”, “Зупиніть його, мамо!”, “Вітчизні”, “Синові” (“Коли в далекому краю”), “Лаура, Беатріче і Любов”, “Марії” та інші.
Колега подарувала мені свою новеньку книгу поезій “Листи без конвертів” із написом: “Панові Івану Левченку від Світлани Костюк з побажаннями світла, добра, любові”, а я їй – книгу “Недруги не зраджують ніколи”. Поетеса якусь мить зосередила погляд на назві, а потім, кивнувши, тихо промовила: “Це точно: зраджують рідні чи друзі…”.
А потім ми, як малі діти, раділи, обмінюючись повідомленнями на “Фейсбуці”, що наші найуважніші слухачі, особливо поезій про кохання, Оксана та водій авто Роман невдовзі побралися. І ми щиро бажали їм родинного щастя.
А далі почалося щось неймовірне й трагічне: я це відчув після оприлюднення Світланою вірша “О Боже мій, а я ще й не жила…”, на який відреагував віршем “Листя”. Страшний діагноз. Збори світом-громадою коштів на лікування. Втішні прогнози. І падолист 2015-го, 2016-го. Останній…
Десь під снігом (який і сьогодні кружляє надворі, як мої невтішні думки) стліває минулорічне листя, щоб за місяць-півтора разом із весняними потоками від танення снігів лягти у вічну землю і продовжитися в зелені трав та буянні квітів…
Так і наше життя, доки сил і міці, дає нам крила, які потім ми разом зі своїм життєвим досвідом передаємо дітям та внукам, а самі поодинці щезаємо в лоні землі, щоб потім очима трави, квітів і дерев дивитися на білий світ, обнадіюючись добрими справами нащадків.
Устигнути б, доки на землі, впоратися з усім, що належить зробити. Бо життя – така коротка мить! Ще вчора зеленіло, аж раптом летить – як у безвість: не спинити, немов пожовкле листя із дерев…
Так само позавчора – у Святвечір – для всіх нас так раптово-несподівано відірвався від дерева життя листок з ім’ям Світлани Костюк. У це важко повірити, адже до останнього дня поетеса слала нам, зокрема й на “Фейсбуці”, свої телеграми душі – вірші та стислі рядочки-коментарі (наприклад, під моїм віршем “Спрага життя” від 12 травня 2015 року її реакція вилилася в одне слово: “Справді…”: так-так, із улюбленими нею трьома крапками наприкінці, мовляв, продовження буде!), переконуючи, що найважче вже позаду. Попереду цілковите одужання та натхненна робота над творчими проектами-задумами, якими фонтанувала душа поетеси.
Насправді ж: поезія й щоденна боротьба за життя йшли у супрязі. Точніше – Світлана вела неспинний двобій зі смертю. А вітер долі виявився невмолимим: скористався негодою-хворобою і зірвав із вічного дерева життя знесилений листок.
Та душа – безсмертна, а тим більше та, що слугу
вала поезії. Світлана знала, що коїться з нею після рецидиву тяжкого захворювання, як і ціну своїй творчості. А тому і справді, як зірваний листок (вона встигла прочитати мій вірш із присвятою їй та погодилася з цим образом), спокійно кружляла в польоті, прямуючи до землі. Як і кожномуз нас не уникнути тієї траєкторії останнього польоту.
Але, глибоко переконаний, житиме її поезія, її світле слово вболівання за долею України, про яку на своєму життєвому фініші вона встигла мовити з міжнародних поетичних форумів, привертаючи увагу світу до біди (а ім’я їй – війна!), якій можна зарадити, тільки об’єднавши зусилля небайдужих людей, політиків і майстрів слова.
Адже світ має знати правду про нас. Правду про українців, які обрали шлях до цивілізованого життя, а їх силоміць озброєний до зубів сусід-завойовник прагне повернути на ролі меншовартісного прислужника-козачка під лукавим іменем брата, цвіт якого прицільно розстрілює на Донбасі.
Слово Світлани виспівувало щиру українську душу, яка споконвіку прагне волі, кращого життя для свого роду. І воно почулося. Це був момент істини: колеги по перу визнали непересічний талант автора, що зігрівала променем слова на відстані душі, належним чином пошанували його, тим самим привернувши увагу до невичерпної криниці натхнення та духовного життя – сучасної української літератури, гідним повпредом котрої й була Світлана Костюк у такі короткі останні рік-два своєї поетичної творчості.
Фізичне життя завершилося позавчора, а духовне триває і сьогодні, триватиме завжди, доки люди, а українці насамперед (бо своє, до щему рідне!) будуть прагнути щирості поетичного рядка, завжди сповідального і трепетного, якою була в житті поетеса Світлана Костюк.
Гірка новина обпекла душу на життєствердне Різдво. Вона скімлить-плаче, диктуючи ці прощальні рядки. І тиха ніч співчутливо заглядає знадвору, де під снігом тліє минулорічне листя, котре навесні додасть сили цвіту життя, цвіту природи.
Переконаний: так і рядочки Світлани Костюк додадуть упевненості її читачеві, що наше перебування на землі – хай і миттєве – та благословенне, аби тільки душа встигла подивувалася красі й щастю – цій справжній поезії людського життя.
Земля пером Вам, незабутня і світла людино! Царства небесного й нашої вічної пам’яті про зрілого майстра рідного слова!
Прощайте, Світлано! І мої найщиріші співчуття рідним та близьким небіжчиці.
Гірка й болюча вість. Непоправна втрата!

місто Київ,
8 січня 2017 року, третя година ночі…

Ігор Шоха
Траєкторія долі
Пам’яті Світлани Костюк присвячується

Коли переболить земне
і одійде усе таємне,
згадайте, що нема мене,
коли почуєте про мене.
Душа моя усе одно
проб’ється зеленню сумління,
де сіяла своє зерно
і на поля, і на каміння.
Аби рівняти кожен міг
стезі, що падають під ноги,
в надії, що одна із них,
всього одна – веде до Бога.
І хай не буде їй кінця,
аби ішли до нас у гості
веселі люблячі серця
і при житті, і на погості.
Тоді й зійде душа моя
нехай у полі, та на волі
ще оживуть, такі як я,
для іншої моєї долі.

14.01.2017

Іван Левченко, поет, член Національної спілки письменників України
Листя
“Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Світлана Костюк, ” О Боже мій, а я ще й не жила…”

Ми – листя, зірване з дерев:
Оте пожовкле, гнане вітром…
На гілці сил нема висіти,
Бо вже знекровлене, старе…

Зелене – радо шелестить:
Дитинство-юність і робота…
Не зчувсь, а вже, як лист в польоті:
Життя – така коротка мить!

Листок прямує до землі.
Ти ж сподіваєшся-гадаєш,
Що ще роки в запасі маєш,
А це ж – останній твій політ!

Благословляла в світ малям,
І де б не був, летиш до неї,
До благодійниці своєї,
Що зветься лагідно земля.

Вона – твій свідок: літ і справ.
Від скрику першого й до скону,
Коли тебе у власне лоно
Листком опалим забира…

Ми – листя, зірване з дерев.
Життя таки короткувате:
Народження і смерті дати,
І мить життя між них – тире:

Боліда зблиск у небесах –
Яскравий спалах і згасання.
Листок в останньому кружлянні,
Що до землі прямує сам.

Не перервати той політ.
І не спинить болід у небі.
Життя – лиш мить: устигнуть треба
Сповна пожити на землі.

Щоб, вітром долі врешті-решт
Із гілки зірваний, летів ти,
І хтось за тим міг пожаліти!
Ми – листя, зірване з дерев…

З книги “Розбуджені бідою”, Київ, 2016 року;
першодрук 23 січня 2015 року

Любов Пікас

Пам’яті поетеси Світлани Костюк

Світлана – від слова світла.
Світилась, доки могла,
Душа її маком квітла.
Та очі хвороба зла
Закрила. Зв’язок урвався.
Ось був листок на гіллі –
Й немає, бо відірвався,
Злетів, упав до землі.
Людина, на жаль, не вічна.
Лишає свій дім і рід.
Відходить у потойбіччя,
Та в пам’яті – кроків слід.
Світлана нам залишила
Думки і чуття свої.
Вірші та пісні – то сила,
Що вічністю у житті.

14.01.17

Олена Швець-Васіна
ПРОБАЧТЕ

Світлані Костюк, Поетесі з Нововолинська

Пробачте, що не встигла, не створила
Пісні обіцяні, затрималась в дорозі…
Не розуміла – треба діяти уборзі,
Допоки в поетес тріпочуть крила!
Ми не зцілили Вас, на жаль, по-друге,
Не вберегли… Та Слово Творчості безсмертне!
Блискучий світ Поезій Ваших не померкне
В серцях реальних й віртуальних друзів.
Мо’ з’являться ростки мелодій в тиші,
Якими вдосталь сповнена музична зав’язь.
Мо’ доженуть мої пісні на Небесах Вас…
І стане втрати сум-печаль тихіше…

м. Дніпро, 15.01.17 р., до дев’ятин з дня смерті

Затія Марійченко

До сороковин Світлани Костюк

Світлано, Світонько, Світланко,
Пресвітла, сонячна душа…
У нас такі ж рожеві ранки…
Годинник тільки поспіша…
Ти усміхаєшся на фото –
В мені ворушиться сльоза.
Круті у долі повороти,
Своя у кожного стезя.
Нас розділили дні і далі —
Не відступає тінь біди…
Нам залишилися печалі
І світла пам`ять назавжди.

15.02 2017

Світлана Степанівна Костюк, дівоче прізвище Бусел, народилася 30 листопада 1963 року в селі Кукли Маневицького району Волинської області — померла 6 січня 2017 року в місті Нововолинську. Українська поетеса, журналіст, педагог, громадський діяч. Член Національної спілки письменників України з березня 2015. Закінчила десятирічку в Куклах із золотою медаллю. Після школи закінчила Луцьке культурно-освітнє училище (спеціальність бібліотекар) і Волинський університет імені Лесі Українки, факультет філології. Проживала в місті Нововолинську.
Працювала бібліотекарем, кореспондентом районної газети у «забрудненій» чорнобильській зоні, директором школи у Іваничівському районі, викладачем української мови та літератури.
На прохання коротко розповісти про себе, Світлана написала наступне: «Волинянка. Пробувала себе в журналістиці, депутатстві, директорстві. Але поезія перемогла. Нею живе, дихає і молиться моя душа… Поезії хочу присвятити ту частину свого життя, яка ще залишилася. Пишу про те, що спалює мене зсередини… Пишу тоді, коли не можу не писати… Відмежовую справжнє від того, що пишеться заради красивої метафори чи “красного слівця”, що модно чи популярно… тимчасово… Потребую гармонії в усьому… Хочу бути собою…»
Останні два роки свого життя талановита поетеса та світлої душі людина відчайдушно боролася з тяжкою недугою. Мріяла про зцілення – як власне, так і України. Не опустила рук, не впала у відчай, не замкнулася в собі. Саме за ці два роки написано вірші з циклу «Зцілення любов`ю», що вийшли незадовго до смерті авторки окремим збірником, разом з яким Світлана встигла побувати на Святій землі. А ще – «Босоніж у небо», книга віршів у перекладі на англійську. Її підтримували, надихали, додавали сил у нерівній боротьбі друзі, заслужене визнання та творчі здобутки. Саме в період мужнього супротиву хворобі Світлана Костюк стає членом НСПУ, згодом – перемагає в Міжнародному літературному конкурсі «Між словом і вічністю» » (поезія) — Італія, Неаполь, 2015, ставши першою і поки що єдиною представницею України, що сягнула висот у цьому змаганні. Далі стає лауреатом першої Всеукраїнської літературної премії ім. Івана Низового, її відзначають Міжнародною премією літературних критиків за малу прозу (Італія, 2016).
Світлана Костюк переможець Міжнародного конкурсу до 200-річчя Т. Г. Шевченка «Чатує в століттях Чернеча гора», дипломант Міжнародного конкурсу «Зірка Полин», переможець Всеукраїнських конкурсів ім. Леся Мартовича, «Незламні українці», «Викрадення Європи», «Сто творів, які варто прочитати цього літа» та інших. Учасниця численних міжнародних та вітчизняних форумів і конференцій.
Була головою районної ГО “Спілка «Чорнобиль України». Брала участь у Міжнародному польсько-українському проекті «Школа в громаді, громада в школі» (2004), у Міжнародному конгресі «Література та мир» в Пакистані (2013).
Автор книг поезії «Спалахи душі» (1998), «Наодинці зі світом» (2012), «Маленьке диво» (для дітей, 2012), «Листи без конвертів» (2013) (книга презентувалася на 20- Міжнародному форумі видавців у Львові), «Мереживо чудес» (для дітей, 2014), «Про що шепотіли листочки» (переклади польською для дітей, 2014), «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» (2015), «Barefoot to the sky» («Босоніж в небо», переклади англійською, США, Нью-Йорк, 2016), «Зцілення любов’ю» (Чернівці, «Букрек», 2016), збірка «In the name of LOVE: Svitlana Kostiuk translated by Hanna Kosiv and Hilary Sheers» («В ім’я любові», переклади англійською, Нью-Йорк , 2017).
Друкувалася у колективних книгах «Перевесло», «Мамина криниця», «Апостол правди і науки», «Викрадення Європи», «Воїнам світла», «Осінь у камуфляжі», «Подяка Богу», «Скіфія -2014. Весна», «Сто творів, які варто прочитати цього літа», «Небесна сотня», «Натхнення», «Мелодії осіннього дощу», «Вінтаж», «Антологія сучасної української літератури», «Берегиня» та ін., в журналах «Дзвін», «Дивослово», «Золота Пектораль», «Буковинський журнал», «Світязь», «Склянка часу», «Ангелятко», «Світ дитини», «Педагогічний пошук», «Український вісник», газеті «Літературна Україна» , в альманахах за рубежем: «Погляд» (США), «Русское литературноe эхо» (Ізраїль) та в інших періодичних виданнях США, Італії, Польщі, Ізраїлю.
Твори С.Костюк перекладалися англійською, польською, російською, італійською, іспанською мовами.
Світлана Костюк є автором близько 50 пісень, написаних разом з композиторами О.Каліщуком, О.Первовою-Рошкою, О.Охріменком, О.Пенюк-Водоніс.
Готувала до видання збірку літературних пародій.
Світлим янголом відлетіла у вічність у знаковий час – Різдвяного вечора 2017 року.

Світлана Костюк

відкривайте мене в моїх посмішках сонцем цілованих
ніжних кутиках вуст до яких не торкнулись роки
ще у книгах у віршах на згадку колись подарованих
у бездонні очей і легкому тремтінні руки…

не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
у тайнописі серця – акорди надривно сумні
я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені…

я в ромашкових веснах напевно колись заблудилася
у смарагдовім царстві зеленої вічно сосни
мене тут не було я літала я просто наснилася
ви не вірте у дійсність яка роз_чаровує сни…

не шукайте слідів моїх марно вони ще невидимі
просто слухайте вітер і шепіт пшеничних колось
просто будьте душі моїй навіть на відстані вірними
пам`ятайте…та так… як нікому іще не вдалось…