Дмитро Дроздовський
От і все, Світлано Степанівно…
Це життя іде далі, і немає слів, щоб висловити біль утрати…
Фізичної утрати…
І немає більшої насмішки над людиною, ніж життя…
Життя, в якому доводиться прощатися навіки.
І хоча сьогодні Свят-Вечір, у душі, скажу щиро, різні емоції. Так, із часом усе мине. Але скільки можна миритися з тим, що часом ти нічого не можеш зробити, коли бачиш перед собою несправедливість… несправедливу конечність життя людини, якій ще жити і жити, аби виконати свою програму… Бо таки щось не сказано, щось не завершено, багато чого не завершено у нашому близькому колі… Ви знаєте, про що я…
І ніколи серце не забуде того світла і позитиву, який Ви дарували. І наш “Учитель року-2015” завдяки Вам став конкурсом, на якому панували мир, світло, справедливість, добро і щирість.
Нехай це фото буде світлом пам’яті і поваги…. але скільки всього ще треба було здійснити і завершити… до цієї зустрічі з Богом… Можливо, я помиляюся…
Простіть і прощайте…………………………………..
6 січня 2017 р. фізично не стало Світлани Костюк…

Олена Іванівна Чабан
Я до вас прилечу

Пам’яті Світлани Костюк

З кожним днем до кінця, до своєї межі наближаюсь…
Десь дівається сила, втікає у землю краса…
Йду до храму, молюсь, у гріхах перед Господом каюсь,
Щоб прийняв колись душу мою у Святі Небеса.

Ви за мною не плачте, я вік прожила, як зуміла
У бентежному світі поезії, ритмів і рим.
А на «старті» душа у молитвах до Бога злетіла
І привела мене, грішну, в сонячний Єрусалим.

Я до вас прилечу в рідний край із піснями й псалмами,
Щоб Творець їх мені у земному житті дарував,
Хай лунають вони над садами, гаями, полями,
Щоб, почувши їх, кожен про мене в цім світі згадав.

смт. Стара Вижівка, Волинська область
22 січня 2017 року

Марія Звірід

вірш-посвята Світлані Костюк

Жінка задивилася у дзеркало,
Посміхнулась трішки гіркувато…
Лиш зіниці — яблуневі зернятка,
Зазвучали теплою Сонатою.

В тій Сонаті – грози, сонце, райдуги,
Сміх весняний і мінор осінній…
Серце заметіль вишневу згадує
І світанок Щастя ніжно-синій.

За вікном вербу гойдає вітер
І смичком виводить тихе скерцо…
Жінка до грудей притисла квіти —
І тепліше стало її серцю.

Бог схилився над її душею.
Огорнув долонями з любов’ю,
Світ зігрітий жінкою цією,
Сонце носить скрізь вона з собою.

Ви — та Жінка, що приносить свято,
Ви — та Скрипка, гоїте зажуру.
Пташка Ви, що створена співати
Серед дня і в опівнічну пору.

Дзеркало вдивляється у Жінку…
В чистий образ святості й спокою…
Витесану Богом, мов сопілку,
Що цей світ озвучує собою.

Інна Ковальчук
…вечірнє сонце зблисне і піде,
безсоння зір залишивши на чатах…
перемовчати ніч…
вдихнути день,
щоб не було так боляче втрачати…
Там, на небесах, мабуть теж потрібні ПОЕТИ. Світла пам’ять…
7 січня 2017

Віра Лахута

Світлій пам’яті Світлани Костюк

Горювала душа —
світлі сльози котилися зморшками,
шепотіла вірша —
проривались останні слова…
І від щирості слів
усе тіло проймало мурашками,
бо торкалась сердець
срібним кінчиком свого пера…
Помолилась душа —
і без зойку, без стогону зайвого,
зіп’ялася й пішла…
поміж зорі… і поміж світів…
Затремтіла сльоза —
неосяжного Світла Живого,
… із Різдвяного неба
до Бога скотилась зоря…
07.01.2017

Леся Воробець
Кажуть, що в такі великі свята відкривається небо, що душі йдуть до Бога, до Раю. БОЛЯЧЕ, що нас залишають такі ще молоді друзі, ми не були знайомі особисто, та спілкувалися часто у ФБ.
Я вражена до сліз, хай земля буде пухом, вічна пам’ять колего, хай Господь прийме душу до своєї світлої домівки, де нема ні болю, ні страждань.
Спустів нині світ- світ поезії й прози,
Не дописаний вірш, не домріяні грози,
Не закінчений сон і любов нескінченна-
Ти у небо пішла- друзям рана зболена.
Закінчилось життя та поезія вічна,
Болю час не зітре, пам’ять людська довічна,
Хай душа, твоя, з Богом упокоїться нині,
Вічна пам’ять Світлані! Вічна пам’ять людині!
7 січня 2017 р.

Марія Гаврилюк-Бужняк

Як покину колись оболонку тілесну,
І назавжди пірну в тиху тайну заграв.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби запах відчути недоскошених трав.
Як на зустріч піду, хто чекає одесну,
І покличе мене пан Всевишній згори.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби витерти сльози на очах дітвори.
Як душа попливе в загадковість небесну,
І сплетуть щирі руки із калини вінець.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби сонцем торкнутись незрадливих сердець.
Як закінчу колись власну місію хрестну,
І зозулі мої відкукують роки.
Відійду в небуття, відійду і воскресну,
Щоби словом вернутись і піти навіки.
8 січня 2017

Іван Левченко, поет, член Національної спілки письменників України
Не заховатись від утрат
Світлій пам’яті Світлани Костюк
(30.11.1964 – 6.01.2017 р.р.)

Надягне маскхалат зі снігу день.
У темний камуфляж вбереться ніч.
Ніде не заховатися лишень
Від дум і гіркоти утрат мені.

За упокій душі вночі моливсь.
Не забарився ранок – поспішав:
Світлано, у сльозах твоя Волинь,
Як і моя заплакана душа.

А планували ж: видамо книжки,
В гостинній Жовкві стрінемося знов.
Хоч я вже й записався в старики,
Та муза ще підморгує немов…

Тобі ж, як кажуть, і сам Бог велів!
А вийшло ж як: до Бога – ти сама.
І подих перехоплює від слів,
Як сніг холодних, що тебе нема.

Що вже прощальні із сердець пісні.
Та гріти душу від твоїх пісень.
Як неприродно: на Різдво мені
Прощатися з тобою випав день.

Всі плани і надії шкереберть!
Яке болюче слово наостанок:
Земля пером тобі, Світлано:
Нам всім не вистачатиме тебе!
… Земля у ранах – вкрив їх сніг з небес.
А серце – у відкритих ранах.
9 січня 2017 року

Валентина Чайковская
КРІЗЬ СУМ ПРОЩАНЬ
(світлій пам’яті Світлани Костюк)

Ти вже не з нами, подруго-поетко…
Твоє “Прощай…” струною десь бринить,
І у дворі засніжена ренетка
В останнім слові теплу ловить мить…

А ти зоставила цей світ, мов птаха,
Що зранена все підіймалась ввись.
І не було в тобі ні краплі страху,
Лиш став туманним погляд рідний чийсь…

Лиш у віршах гаряче серце б’ється,
В них — повінь роздумів крізь сум прощань.
Твоя любов із нами зостається,
Як щедрої душі довічна дань…

9 січня 2017 року

Валентина Попелюшка

Колись усі покинемо цей світ.
Чому ж тоді так боляче щоразу,
Як молишся душі отій услід,
Що відліта у вічності оазу???
9 січня 2017

Іван Гентош
Прощання
Світлані Костюк

Прощалась… Над рідним порогом,
Труна опускалася тричі…
Живемо і ходим під Богом,
До нього йдемó, як покличе.

Він добрий, дає й забирає,
І віримо, що справедливо,
До свого вітцíвського раю…
Та все ж сподівались на диво…

Життя розірвалось намисто…
Хіба ж нарікала на долю?
Лежала спокійно-врочиста,
І світла… Без муки і болю…

Людей цих і небо високе
Любила всією душею…
Родина стоїть одиноко,
Й віршí, недописані нею…

Вінки в узголів’ї на чатах –
То прагнень обірвані цíлі,
Неначе листки непочаті,
Як поле до цвинтаря білі…

Тій пісні забракло півслова –
Був заспів потужний, пророчий!
… Вінок “Від поетів зі Львова”
Стрічкáми на вітрі тріпоче…

9.01.2017

Лариса Сай

Пам’яті Світлани Костюк
( “Білої Гортензії”)

Вона ще бажала приїхати
В гості до нас.
Вона ще хотіла
Із друзями погомоніти.
Здригнулись від болю
Гортензії білої діти,
Як промінь останній
В очах найрідніших погас.
Чекала на неї солодка
Різдвяна кутя,
Святвечір, як завше,
Стояв на гостиннім порозі…
Вона не спізнилась-
Спочила навіки у Бозі
Без тихого зойку,
Без жодних зітхань – каяття.
Зажурена горлиця
Зникла у білих снігах.
Ще світло, розсипане людям,
Довкола сіяло,
Та світ потемнішав-
Світлани у ньому не стало.
Босоніж до Бога пішла
По небесних стежках.

10.01.2017 , м.Вараш

Іван Левченко, поет, член Національної спілки письменників України

Обірваний листок Світлани Костюк

Пам’ятаю до найменших подробиць той сонячний і багатолюдний день (чи точніше сказати, півдня) – 10 травня 2014 року, який звів-познайомив мене зі Світланою у поетичному містечку Жовква на Львівщині, де об 11 годині відбулася церемонія нагородження переможців Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича.
Дещо перепало й мені за книги віршів “Не губімо в собі Україну!” та “Ні, не все ще втрачено!”: я став лауреатом премії за кращу книгу поезій, а від народного депутата України Василя Пазиняка удостоївся спеціального призу (зібрання творів митрополита Андрея Шептицького у тритомнику “Пастирські послання”, підготовлені видатним священиком, якого українці спонтанно назвали Мойсеєм, упродовж 1899-1944 років…
Після вручення лауреатських нагород всі учасники урочистого дійства мали відвідати могилу Леся Мартовича. Мене забрала з собою в авто Оксана Мідик – головний спеціаліст департаменту Львівської обласної державної адміністрації. З нами їхали ще завідувач відділу культури і туризму Жовківської райдержадміністрації Степан Кунинець та поетеса з Волині Світлана Костюк. Отак ми й познайомилися – цілком випадково, бо на спілкування залишалася якась година, після чого всі гості, яких зібрала того дня місцева поетеса і душа конкурсу красуня-жовківчанка Галина Фесюк, мусили встигнути на свої потяги додому.
Зі Світланою ми скористалися цією годиною сповна: всю дорогу, ніби давні знайомі, почергово читали вголос власні вірші (вона такі-от, що запам’яталися: “Розмова з сином”, “Про поетів”, “Я вчора палила вірші”, “Двобій”, “Розмова з собою”, “Про рай земний”, “Настроєве”, а я, зокрема, “Освідчення” (“Люба Анно, обрав я свій хрест”), “Туманний ранок”, “Листопади”, “Зозулька”, “Зупиніть його, мамо!”, “Вітчизні”, “Синові” (“Коли в далекому краю”), “Лаура, Беатріче і Любов”, “Марії” та інші.
Колега подарувала мені свою новеньку книгу поезій “Листи без конвертів” із написом: “Панові Івану Левченку від Світлани Костюк з побажаннями світла, добра, любові”, а я їй – книгу “Недруги не зраджують ніколи”. Поетеса якусь мить зосередила погляд на назві, а потім, кивнувши, тихо промовила: “Це точно: зраджують рідні чи друзі…”.
А потім ми, як малі діти, раділи, обмінюючись повідомленнями на “Фейсбуці”, що наші найуважніші слухачі, особливо поезій про кохання, Оксана та водій авто Роман невдовзі побралися. І ми щиро бажали їм родинного щастя.
А далі почалося щось неймовірне й трагічне: я це відчув після оприлюднення Світланою вірша “О Боже мій, а я ще й не жила…”, на який відреагував віршем “Листя”. Страшний діагноз. Збори світом-громадою коштів на лікування. Втішні прогнози. І падолист 2015-го, 2016-го. Останній…
Десь під снігом (який і сьогодні кружляє надворі, як мої невтішні думки) стліває минулорічне листя, щоб за місяць-півтора разом із весняними потоками від танення снігів лягти у вічну землю і продовжитися в зелені трав та буянні квітів…
Так і наше життя, доки сил і міці, дає нам крила, які потім ми разом зі своїм життєвим досвідом передаємо дітям та внукам, а самі поодинці щезаємо в лоні землі, щоб потім очима трави, квітів і дерев дивитися на білий світ, обнадіюючись добрими справами нащадків.
Устигнути б, доки на землі, впоратися з усім, що належить зробити. Бо життя – така коротка мить! Ще вчора зеленіло, аж раптом летить – як у безвість: не спинити, немов пожовкле листя із дерев…
Так само позавчора – у Святвечір – для всіх нас так раптово-несподівано відірвався від дерева життя листок з ім’ям Світлани Костюк. У це важко повірити, адже до останнього дня поетеса слала нам, зокрема й на “Фейсбуці”, свої телеграми душі – вірші та стислі рядочки-коментарі (наприклад, під моїм віршем “Спрага життя” від 12 травня 2015 року її реакція вилилася в одне слово: “Справді…”: так-так, із улюбленими нею трьома крапками наприкінці, мовляв, продовження буде!), переконуючи, що найважче вже позаду. Попереду цілковите одужання та натхненна робота над творчими проектами-задумами, якими фонтанувала душа поетеси.
Насправді ж: поезія й щоденна боротьба за життя йшли у супрязі. Точніше – Світлана вела неспинний двобій зі смертю. А вітер долі виявився невмолимим: скористався негодою-хворобою і зірвав із вічного дерева життя знесилений листок.
Та душа – безсмертна, а тим більше та, що слугу
вала поезії. Світлана знала, що коїться з нею після рецидиву тяжкого захворювання, як і ціну своїй творчості. А тому і справді, як зірваний листок (вона встигла прочитати мій вірш із присвятою їй та погодилася з цим образом), спокійно кружляла в польоті, прямуючи до землі. Як і кожномуз нас не уникнути тієї траєкторії останнього польоту.
Але, глибоко переконаний, житиме її поезія, її світле слово вболівання за долею України, про яку на своєму життєвому фініші вона встигла мовити з міжнародних поетичних форумів, привертаючи увагу світу до біди (а ім’я їй – війна!), якій можна зарадити, тільки об’єднавши зусилля небайдужих людей, політиків і майстрів слова.
Адже світ має знати правду про нас. Правду про українців, які обрали шлях до цивілізованого життя, а їх силоміць озброєний до зубів сусід-завойовник прагне повернути на ролі меншовартісного прислужника-козачка під лукавим іменем брата, цвіт якого прицільно розстрілює на Донбасі.
Слово Світлани виспівувало щиру українську душу, яка споконвіку прагне волі, кращого життя для свого роду. І воно почулося. Це був момент істини: колеги по перу визнали непересічний талант автора, що зігрівала променем слова на відстані душі, належним чином пошанували його, тим самим привернувши увагу до невичерпної криниці натхнення та духовного життя – сучасної української літератури, гідним повпредом котрої й була Світлана Костюк у такі короткі останні рік-два своєї поетичної творчості.
Фізичне життя завершилося позавчора, а духовне триває і сьогодні, триватиме завжди, доки люди, а українці насамперед (бо своє, до щему рідне!) будуть прагнути щирості поетичного рядка, завжди сповідального і трепетного, якою була в житті поетеса Світлана Костюк.
Гірка новина обпекла душу на життєствердне Різдво. Вона скімлить-плаче, диктуючи ці прощальні рядки. І тиха ніч співчутливо заглядає знадвору, де під снігом тліє минулорічне листя, котре навесні додасть сили цвіту життя, цвіту природи.
Переконаний: так і рядочки Світлани Костюк додадуть упевненості її читачеві, що наше перебування на землі – хай і миттєве – та благословенне, аби тільки душа встигла подивувалася красі й щастю – цій справжній поезії людського життя.
Земля пером Вам, незабутня і світла людино! Царства небесного й нашої вічної пам’яті про зрілого майстра рідного слова!
Прощайте, Світлано! І мої найщиріші співчуття рідним та близьким небіжчиці.
Гірка й болюча вість. Непоправна втрата!

місто Київ,
8 січня 2017 року, третя година ночі…

Ігор Шоха
Траєкторія долі
Пам’яті Світлани Костюк присвячується

Коли переболить земне
і одійде усе таємне,
згадайте, що нема мене,
коли почуєте про мене.
Душа моя усе одно
проб’ється зеленню сумління,
де сіяла своє зерно
і на поля, і на каміння.
Аби рівняти кожен міг
стезі, що падають під ноги,
в надії, що одна із них,
всього одна – веде до Бога.
І хай не буде їй кінця,
аби ішли до нас у гості
веселі люблячі серця
і при житті, і на погості.
Тоді й зійде душа моя
нехай у полі, та на волі
ще оживуть, такі як я,
для іншої моєї долі.

14.01.2017

Іван Левченко, поет, член Національної спілки письменників України
Листя
“Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Світлана Костюк, ” О Боже мій, а я ще й не жила…”

Ми – листя, зірване з дерев:
Оте пожовкле, гнане вітром…
На гілці сил нема висіти,
Бо вже знекровлене, старе…

Зелене – радо шелестить:
Дитинство-юність і робота…
Не зчувсь, а вже, як лист в польоті:
Життя – така коротка мить!

Листок прямує до землі.
Ти ж сподіваєшся-гадаєш,
Що ще роки в запасі маєш,
А це ж – останній твій політ!

Благословляла в світ малям,
І де б не був, летиш до неї,
До благодійниці своєї,
Що зветься лагідно земля.

Вона – твій свідок: літ і справ.
Від скрику першого й до скону,
Коли тебе у власне лоно
Листком опалим забира…

Ми – листя, зірване з дерев.
Життя таки короткувате:
Народження і смерті дати,
І мить життя між них – тире:

Боліда зблиск у небесах –
Яскравий спалах і згасання.
Листок в останньому кружлянні,
Що до землі прямує сам.

Не перервати той політ.
І не спинить болід у небі.
Життя – лиш мить: устигнуть треба
Сповна пожити на землі.

Щоб, вітром долі врешті-решт
Із гілки зірваний, летів ти,
І хтось за тим міг пожаліти!
Ми – листя, зірване з дерев…

З книги “Розбуджені бідою”, Київ, 2016 року;
першодрук 23 січня 2015 року

Любов Пікас

Пам’яті поетеси Світлани Костюк

Світлана – від слова світла.
Світилась, доки могла,
Душа її маком квітла.
Та очі хвороба зла
Закрила. Зв’язок урвався.
Ось був листок на гіллі –
Й немає, бо відірвався,
Злетів, упав до землі.
Людина, на жаль, не вічна.
Лишає свій дім і рід.
Відходить у потойбіччя,
Та в пам’яті – кроків слід.
Світлана нам залишила
Думки і чуття свої.
Вірші та пісні – то сила,
Що вічністю у житті.

14.01.17

Олена Швець-Васіна
ПРОБАЧТЕ

Світлані Костюк, Поетесі з Нововолинська

Пробачте, що не встигла, не створила
Пісні обіцяні, затрималась в дорозі…
Не розуміла – треба діяти уборзі,
Допоки в поетес тріпочуть крила!
Ми не зцілили Вас, на жаль, по-друге,
Не вберегли… Та Слово Творчості безсмертне!
Блискучий світ Поезій Ваших не померкне
В серцях реальних й віртуальних друзів.
Мо’ з’являться ростки мелодій в тиші,
Якими вдосталь сповнена музична зав’язь.
Мо’ доженуть мої пісні на Небесах Вас…
І стане втрати сум-печаль тихіше…

м. Дніпро, 15.01.17 р., до дев’ятин з дня смерті

Затія Марійченко

До сороковин Світлани Костюк

Світлано, Світонько, Світланко,
Пресвітла, сонячна душа…
У нас такі ж рожеві ранки…
Годинник тільки поспіша…
Ти усміхаєшся на фото –
В мені ворушиться сльоза.
Круті у долі повороти,
Своя у кожного стезя.
Нас розділили дні і далі —
Не відступає тінь біди…
Нам залишилися печалі
І світла пам`ять назавжди.

15.02 2017