Скажи мені чи брешеш ти, вороно,
про вересневих пустощів печаль?
Налиті сонцем винограду грона
і небо стало, мов холодна сталь –
високе і до радощів байдуже,
таке приходить у примарних снах.
Дні доживають перезрілі ружі,
горіхи скам’яніли на гілках

Москвороті з тещі здерли шкіру...
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!

Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».

Із старого замку в новий
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.

Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.

Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,

Ти вхолоди мене, не грій
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…

Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур

Ступаєш, враже, по степах,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,

Там, де тісняться каштани кронисті
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін

думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці

Це вітер зірвався такий, що не терпить птахів,
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує т

Висохле джерело,
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина

Вони і ми - два континенти:
країна Світла і кривавий Марс…
Отож вони міжконтинентальні ракети
цілять в Дніпро - саме в кожного з нас.

Б‘ють по лікарнях, по сонцю, по дітях -
«орєшніками», «шахедами», «кинджалами»,
б‘ють, нібито відморожені бандити

Є у мене знайомиця. І така файна, що йой! Чоловіки злітаються на її красу, як мухи на мед, і це при тому що має чоловіка, моцного, мов каландайський бугай, але глухого як тетеря. " А чому?" - запитаєте ви. А тому що любить Мотря бахкати в бубон і тан

Чужинським полем більше не ходіть
Повернетесь розбиті, може й навпіл
Ви краще душу в снах засолодіть
Не тим, що перетворюється в попіл…
Чи варто вам з кінця і у кінець
Тягти своє і змішувати з болем?
Для цього є і дощ, і вітерець
Не тільки у тональ