Був липень 1999-го. Останні шкільні канікули.
Я і двоє моїх друзів розпили пластикову пляшку кимось принесеного вина. Вино було червоним напівсухим з присмаком чорної смородини. Я це добре пам’ятаю. Потім ми лежали на підлозі, курили і слухали “The End”. Взагалі, те літо було літом “The Doors”.
В якийсь момент (мабуть, усі відчули таку необхідність) вийшли назовні та побігли крізь зарості аїру й будяків до річки. Вода була теплою та неймовірно прозорою, такою, що коли пірнаєш, можна побачити дно. Вже місяць, як не було дощу.
Коли усі троє повиходили з води, то попадали на зелений берег. Я лежав у траві і наді мною було лише насичено синє, глибоке небо, без жодної хмаринки. І мені стало так паскудно. Я не хотів, щоб це все закінчувалось. Не міг знести думки, що Вічне Літо мине. Сльози почали стискати горло, але я не заплакав. Намагаючись зупинити плин подій, я впився холодними пальцями у траву в надії упіймати це Літо, цей Липень. Але коли підвів руку і розкрив її, побачив, що у долоні залишилися самі сухі стебла. Я робив це ще і ще, аж допоки мої руки були геть порізані травою і на них проступила кров. Тоді я в’їхав: літа насправді тут вже немає, воно вкотре вислизнуло з моїх рук (нехай навіть у формі трави, бо тут річ не про форму), залишаючи по собі лише сухі спогади, неживі і напівсонні.
Сьогодні я згадую це все, намагаючись не пропустити жодної деталі, жодної піщинки і стебла. Я пам’ятаю себе тодішнього, ще зовсім молодого, пам’ятаю такого ж молодого і п’яного Марка, але ніяк не можу згадати, хто був тим третім…