***
Усім сіяє повновидий місяць
і сіє срібло на ясні поля.
І міріади зір, як очі, світять.
Як не радіти, –
                       це моя земля.

Усе моє – і сад, і хата, й ниви,
і річка, і зажурене село.
Але який я був тоді щасливий,
коли нічого
                     свого
                              не було.

                              ***
Весна минає. Хороводить літо.
На сцені ночі мліють солов’ї.
І як збагнути, що у цьому світі
є вороги і десь ідуть бої?

Змагаються – і нице, і високе,
аби розп’ясти душу на стовпі.
І зазирає завидюще око
у душі невидющі і сліпі.

                              ***
Існуємо за Ветхим Заповітом,
і Одкровення наче не сліпе.
Питається, –
               а що то є
                              еліта?
Як може верховодити цим світом
жорстоке, інородне і тупе?

І сяйво сонця закривають круки,
і місяць часом поглядає зле...
Питається, –
               для чого лишні муки?
І наче треба опустити руки,
але завжди лишається, – але

якщо не сяють очі, що напроти,
і у душі нічого не лишу́
такого, що формує патріота,
якщо мій ворог – за, а я – не проти,
питається, –
               для чого я пишу́?

                              15.05.14