Село

Село моє стоїть на горі,
підперезане поясом річки,
і видно його звідусіль.
Взимку в білім кожусі
з довгими рукавами доріг,
аж до горизонту –
село обнімає землю.
Весною
пахне медом
і молоком,
і клеєм вишні,
що виріс на стовбурі
кулькою –
у ній видніється світ.
Влітку на чотирьох вітрах
шелестить
в оксамитовій сукні,
вишитій спілими плодами,
які трусимо
у пелену сонячного дня.
Восени село сіре,
як дощ,
або дим,
коли бур’яни на городі палимо –
і пахне печеною картоплею.
Тоді село
вище від самого себе.
Село гордиться
висотою своєю і величчю.
А коли ніч настає
безмежна і непроглядна,
село вростає у ніч –
і ніччю стає.
Лише вогні не згасають
і – зорі.
Чим далі від них віддаляєшся,
вони ближчають, ближчають,
наче любов,
від якої хочеш втекти.