«Я був очеретом – лежав у коней під копитами,
Я став людиною – вітру зятям ворогом…»

(Вільям Батлер Єтс)

Селище гірких суниць
Справляє свято одновухого вовка.
Половина дороги до неба
Сховалась у торбу гори
Колючих кущів терену –
Дерев клаповухих зайців.
Кожний святий мріяв
(Якщо не човном плисти) –
Топтати траву байдужості
Нескінченним кроками неспокою
Подорожі до неіснуючого –
Омріяного, як мріють про
Захмарне і світле – як оці самі
Квіти суниці, що не стануть
Гіркими ягодами світу,
Які мусимо їсти жменями,
Бо не вистигли інші,
Які мусимо ковтати
Примовляючи: «Так треба!»
Бо в самому селищі все прогіркло
І молоко корів з сумними очима,
І недопечений хліб чадної печі,
І масна юшка сліпих господинь,
І зелені яблука проклятого саду.
Я минаю це неохайне селище:
Босими ногами торую шлях*
У темний ліс глухоти (не тиші),
Повз луки де не співають птахи**
(Бо жайвори без слухача німіють),
Мимо висохлої криниці***
З якої вдови вичерпали всю живу воду
І навіть жаби не заглядають
У її темне нутро.
Я мандрівник. Моя доля – минати…

Примітки:

А оті суниці (що на світлині) я зірвав саме там.

* - якщо шлях проклали воли, то не торуйте його – просто йдіть. Особливо якщо цей шлях Чумацький…

** - я вже бував неодноразово на луках, де не співають ніякі птахи – тільки метелики шурхотять там своїми крилами. Коли вітер мовчить… Але якщо не мовчить…

*** - Айвазовський ніколи таких криниць не малював.