Якогось ранку, вийшовши на подвір’я офісу, де працював, я завважив викинуте на смітник деревце з пожовклим листям. Зауважив, щоправда, й кілька зелених.
Не здивувався такому нехлюйству, бо доля декоративних деревцят часто–густо схожа на долю собак і котів: побавились трохи тай викинули.
Але оті кілька зеленавих листочків начебто кричали до мене: «Змилуйся, добродію! Дай нам трохи води і невдовзі переконаєшся, що ми ще здатні жити й тішити око!»
Підняв я приречене на смерть деревце, обчухрав те, що вже незмога було оживити, посадив у порожню посудину з грунтом і щоранку поливав. Поливав не мовчки, а примовляючи: «Рости-рости, деревце, порадіємо іще!»
Попервах мої зусилля по відродженю того, що вважалось покійником, викликали подив, а вряди-годи й глузи. Мовляв, нічого йому робить. Та минали місяць за місяцем, і деревце дедалі більше зеленіло й тяглося вгору. Зараз воно набагато вище од мене і невдовзі сягатиме стелі.
Донедавна я звертавсь до всього деревця як спірозмовника. Але відтоді, як з Хьюстона надійша радісна звістка, що син з невісткою подарували мені онука, шукаю щонайменші листочки і кожного називаю його іменем -Максимко.