Люблю вітчизну я,та дивною любов’ю!
Її не подолає розум мій.
Ні слава, що добута кров’ю,
Ні повний гордої довіри супокій,
Ані старовини легенди заповітні
Не в змозі зворухнуть відрадні мої мрії.
Та я люблю –за що не знаю сам –
Її степи в холодному мовчанні,
Її ліси в безмежнім коливанні,
Річки у повінь, мов рівня морям,
Промчати путівцем люблю вночі на возі
І, зором неквапним пронизуючи тінь,
Стрічать обабіч з думою про сон свій
Засмучених осель тремтливії вогні.
Люблю стерні димок мрійливий,
Чумацьку валку в напівсні
Й на пагорбі пОсеред ниви
Беріз подружжя вдалині.
Радію, що не всім знайоме,
Як бачу тік повен зерном,
Хатину вкриту соломою
З майстерно різьбленим вікном.
А в свято, вечором росистим,
Дивитись запівніч хотів
На танці з гупанням і свистом
Під гомін п’яних мужичків.

Родина

Люблю отчизну я, но странною любовью!
Не победит ее рассудок мой.
Ни слава, купленная кровью,
Ни полный гордого доверия покой,
Ни темной старины заветные преданья
Не шевелят во мне отрадного мечтанья.
Но я люблю — за что, не знаю сам -
Ее степей холодное молчанье,
Ее лесов безбрежных колыханье,
Разливы рек ее, подобные морям;
Проселочным путем люблю скакать в телеге
И, взором медленным пронзая ночи тень,
Встречать по сторонам, вздыхая о ночлеге,
Дрожащие огни печальных деревень.
Люблю дымок спаленной жнивы,
В степи ночующий обоз
И на холме средь желтой нивы
Чету белеющих берез.
С отрадой, многим незнакомой,
Я вижу полное гумно,
Избу, покрытую соломой,
С резными ставнями окно;
И в праздник, вечером росистым,
Смотреть до полночи готов
На пляску с топаньем и свистом
Под говор пьяных мужичков.