ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.30
15:56
Безсоння з небом сам на сам
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.
Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.
Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
2025.12.30
13:45
Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
2025.12.30
07:48
Антитеза
Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.
А каміння ще доста.
Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.
А каміння ще доста.
2025.12.29
23:44
Війна – найогидніший засіб розширення територій, але нічого ефективнішого людство ще не вигадало.
Історію України (за Винниченком) не можна читати без брому. Всуціль сфальшовану історію росії краще не читати взагалі.
Путіфренія – тупикове відгалужен
2025.12.29
22:11
Коли світло здолає пітьму
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.
Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде,
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.
Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде,
2025.12.29
14:56
Баба стогне третій день –
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
2025.12.29
13:44
Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
2025.12.29
13:10
Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
2025.12.29
00:56
Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
2025.12.29
00:12
дружня пародія)
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
2025.12.28
22:35
Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
2025.12.28
22:17
Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
2025.12.28
16:43
Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Серго Сокольник /
Поеми
На кладовищі (поема)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На кладовищі (поема)
НА КЛАДОВИЩІ легенда ( МАЛЕНЬКА ПОЕМА 16+ )
Як хиляться верби у темряві ночі над яром,
І вітер студений їх пестить, розчісує коси,
То вдовж огорожі по цвинтарю бродить примара-
Дівчина струнка, молода, з посивілим волоссям...
Це місце страшне... Не підійде ніхто, не спитає-
Чого ж-бо не спиться спокійно тобі в домовині?
Лиш стовбур у дерева стогне, як вітер хитає
його... -Розкажи, ким була і ким стала ти нині?...
І дівчина з тугою стовбур холодний обійме...
І груди оголені ніжно торкне огорожа...
Пройде між могилами, квітку лежачу підійме,
І в сиве волосся вплете, мов живу, жухлу рожу...
Одна лиш ти, вербонько, знаєш про їхнє кохання,
Як хлопця кохала, як в шалі кохання зливалась
З коханцем, як втомлено з ночі до рання
Кохання пила, як жертовно йому віддавалась...
Як зрадив її, як покинув, кохання напившись,
Волосся розкішне руде вже руками не тішив...
Спокійне кохання знайшов, від нестями втомившись.
Вона ж як шалена була, то й зосталась... Залишив
У пам"яті серця здригання чутливого тіла,
І смак на губах, що усюди його цілувала...
Забути політ відчуттів не змогла. Не зуміла.
Вона не стерпіла. І руки на себе наклала...
І як понесли у скорботну останню дорогу
У білому платті, красиву таку, одиноку,
Лиш верби вклонились над нею, мов молячи Бога
Простити її і прийняти в безодню високу...
І бачили верби, як колір рудого волосся
Неначе болотний туман оповив сивиною,
І коси верби наче пестили дівчини коси,
Допоки її не покрило землею важкою...
Та тільки-но ніч в повнолуння усе оповине,
І світло нічне над землею розкидає шати,
Вона покидає у смутку свою домовину,
І до огорожі виходить когось виглядати...
Кого? Може хлопця? Та ні. Він забутий. Забутий
У спокої світу сьогО упокоївся свОго.
Давно ланцюгом ефімерного шлюбу прикутий.
Він їй нецікавий. Вона виглядає- нового.
Когось, хто запестить, розчеше розпатлані коси,
І в його руках вони колір шалений відновлять,
Мрійливо хто гляне, як пристрасно гола і боса
торкнеться його, і ні в чому йому не відмовить...
То мрії дівочі, овіяні вітром бажання.
Було все колись. Все здійснилося... І не збулося...
Скінчилось життя. Та безсмертне дівоче кохання.
І верби скорботно розчісують сиве волосся...
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483372
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 04.03.2014
автор: Сокольник
Як хиляться верби у темряві ночі над яром,
І вітер студений їх пестить, розчісує коси,
То вдовж огорожі по цвинтарю бродить примара-
Дівчина струнка, молода, з посивілим волоссям...
Це місце страшне... Не підійде ніхто, не спитає-
Чого ж-бо не спиться спокійно тобі в домовині?
Лиш стовбур у дерева стогне, як вітер хитає
його... -Розкажи, ким була і ким стала ти нині?...
І дівчина з тугою стовбур холодний обійме...
І груди оголені ніжно торкне огорожа...
Пройде між могилами, квітку лежачу підійме,
І в сиве волосся вплете, мов живу, жухлу рожу...
Одна лиш ти, вербонько, знаєш про їхнє кохання,
Як хлопця кохала, як в шалі кохання зливалась
З коханцем, як втомлено з ночі до рання
Кохання пила, як жертовно йому віддавалась...
Як зрадив її, як покинув, кохання напившись,
Волосся розкішне руде вже руками не тішив...
Спокійне кохання знайшов, від нестями втомившись.
Вона ж як шалена була, то й зосталась... Залишив
У пам"яті серця здригання чутливого тіла,
І смак на губах, що усюди його цілувала...
Забути політ відчуттів не змогла. Не зуміла.
Вона не стерпіла. І руки на себе наклала...
І як понесли у скорботну останню дорогу
У білому платті, красиву таку, одиноку,
Лиш верби вклонились над нею, мов молячи Бога
Простити її і прийняти в безодню високу...
І бачили верби, як колір рудого волосся
Неначе болотний туман оповив сивиною,
І коси верби наче пестили дівчини коси,
Допоки її не покрило землею важкою...
Та тільки-но ніч в повнолуння усе оповине,
І світло нічне над землею розкидає шати,
Вона покидає у смутку свою домовину,
І до огорожі виходить когось виглядати...
Кого? Може хлопця? Та ні. Він забутий. Забутий
У спокої світу сьогО упокоївся свОго.
Давно ланцюгом ефімерного шлюбу прикутий.
Він їй нецікавий. Вона виглядає- нового.
Когось, хто запестить, розчеше розпатлані коси,
І в його руках вони колір шалений відновлять,
Мрійливо хто гляне, як пристрасно гола і боса
торкнеться його, і ні в чому йому не відмовить...
То мрії дівочі, овіяні вітром бажання.
Було все колись. Все здійснилося... І не збулося...
Скінчилось життя. Та безсмертне дівоче кохання.
І верби скорботно розчісують сиве волосся...
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483372
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 04.03.2014
автор: Сокольник
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2194 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2194 seconds