У шерехах ночей зимова сплячка
весняної жаги і сподівань.
Небесна притомилася конячка
А раптом у кінці чергова хлань?

А шлях важкий – тремтять і круп, і ноги,
судомою бере утома м’яз.
Назовні – твердь, внизу – багно дороги
і окрик «Вйо!», що ріже навпіл час.

Не іскри з-під копит, а баговиння.
І сухожилля, наче тятива.
Іржаві плями – крові ластовиння.
Скоріше би смарагдова трава.

По ній уранці – босими ногами.
Сріблясті роси, як купіль життя…
Щоб не пекло убивчими вогнями,
не плакало налякане дитя.

Але не нині. Нині – мряка стужі,
вологий сон, завожена постіль;
яса вітрин, вино, японське суші…
і сум душі, означений як біль.

Життя вмирає сущими смертями
і пахне гаром – догоряє степ.
Одвічне небо оберта над нами
добро і зло, магічний свій вертеп.

Ворота сині. Стишує коняче
і наостанку рже у марний світ.
Тепер козлине, може і козляче,
гонитиме по колу кодло бід.

Сьогодні кров, а завтра миру тиша.
І навпаки. Це круговерть мари.
А десь шкребе в безодні долі миша,
ховаючи до нірки сон гори.

14.01.15