Якось одного дня
Коли весна свій цвіт розкрила
Йшли по дорозі два мужи
І говорили про світила
Один раввіном був високим
І в собі мудрість ніс людську
Інший ремісником був синьооким
І щоб підтримати родину
У будь-яку важку годину
Варив він мило.

Миловар спитав раввіна:
-“Скажи мені, для чого наша віра?
Якщо живемо ми у злиднях і біді
Та цілий світ погруз у суєті,
Не помагає нам велика наша Тора
Піднятися з болота в гору
Чи справді істина вона?
Релігія ось ця”.

Раввін змовчав на це питання
Та мовчки далі став іти
І бачать тут: дитя в канаві
Лежить і бавиться в багні
Раввін сказав:
-“Поглянь на цю дитину”
Ти кажеш мило відмиває бруд
А мудрість відмиває блуд?.
Він весь брудний як чорт із табакерки
І добре там йому, неначе їсть цукерки
Що толку в всьому милі на землі
Коли дитина залишається в багні?”
-“Ну, мило лишень тоді дасть допомогу
Коли, помитись ми відчуємо змогу”.
- “Правий ти тут, немає слів.
І з вірою, все те що ти мені наплів
Я відповідь таку тобі скажу:
Щоб осягнути істину святу
Піднятися з болота вгору,
Як вчить велика наша Тора
Нам віру, наче мило, треба мати
І кожен день її в руках тримати
Для того щоб відмити з сердця бруд
Як мудрість відмиває блуд.”