І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 124 – 125.
Поезія вперше опублікована у журн. «Народ», 1895, № 15-16, стор. 254 – 256. Зберігся автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 11, стор. 94).
А тяжчого від твого не видали – у виданні 1975 р. стоїть «тяжкого», натомість у виданні «Книгоспілки» 1927 р. – «тяжчого», що здалось мені кращим.