І уже там нічо́го – ні дна, ні живої води,
не ходи туди –
в дим, де лиш пси і сліпі слідопити,
щоб цю ніч, наче свічку у вічній пітьмі,
зберегти,
те, що недоболіло, добити
й таємно витоптати.

І коли по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
крововиливи – в вуха,
аби тільки гул не слухати,
здобуваєш не вибух, а білу стіну – глухоти,
голосів і коліс,
перевізників, мух і дмухання.

Що було, те сплелося в клубок, безпросвітно тугий,
загубилося, вибігло десь у міцні сигарети.
І несе тебе дим
в нікотинове «три-два-один»,
ти шукаєш усе, до коріння
безсиллям обплетений,

як тонкий і незримий, немислимий відлік доби.
Не ходи туди –
вглиб, бо не ви́болить твій крововилив.
Назавжди́,
по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
наберешся по груди землі підмогильної –
вибілити.

Крик триматимеш на витинанках сухої трави,
твоє жито – мов привид
під стінами лазаретними.
Поясни мені, Холдене, скільки таких і коли,
як і ти, стало сектою
кривоколінних
скейтерів?

10.09.2014