Крізь осінню печаль,
Поміж краплі дощу,
Помандрую у даль
Із тобою за руку.
Я її не впущу,
І себе не прощу
За розбитий кришталь
Від сердечного стуку.

Ми піде́мо у край
Де заквітла любов,
Де кохання розмай
Та замріяні весни,
Де основа основ,
Де стрічаємся знов
І плете виднокрай
Із надій перевесло.

Через простори див
І сріблястий туман
Попрямуєм туди
Де побачення наші,
Де емоцій тарпан
Витинає канкан,
Де повіки би пив
Ту солодкую чашу.

Лиш не можу сказать
Чом сумую щораз
Як тумани біжать
По журливому саду:
Видно, осені час
І втомився пегас
Та й надії летять
У вітри листопаду.

Це романтики мить
І відвертих зізнань,
Ця пора пломенить
І дарує прозріння.
Я не маю вагань
І не хочу страждань
Та зажура щемить
Мов морози осінні.

Хай зажура шкребе,
Хай гуляє в саду,
Я відна́йду себе
Між імлистої рані:
Я відкину біду
І з тобою піду́
Щоб зігріти тебе
У осіннім тумані.

© Леонід Вархоляк, 2012 р.

Вірш присвячений моїй дружині.