На пагорбі, де хрест стоїть,
з вітанням світу рушниковим,
ми із тобою, як єство століть,
закохані та волошкові,
у вічність входимо за мить,
від фатуму сердець прозорі.

Надвечір, мовчки, за місток,
на приспану бузком кружину,
ми довго йшли, а той бузок,
(у темряві як льодова шипшина),
у травах кожен торив крок
і ось завів у крутояр глибинний —

проміж дерев, проміж часів,
на сонну папороть крупчасту,
де опівнічні промінці,
грайливим місячним причастям,
безсмертя надають ази
всім заблукалим у божницю щастя.

Ми розчинилися у снах дерев,
під шерхіт зоряний у кронах,
у царстві із смарагдових терен,
наповнених густим озоном,
піднесені, як молодий рефрен
прилук та солов’їв навколо.

Все глибше ніч, тихіше погляд,
та серце зойком прагне до небес,
за вигін цей, за клаптикове поле,
за море всесвіту, за при дорозі хрест —
заввишки за життя, за долю,
за все мінливе. Врешті решт,

за це кохання в сутінках ожинних,
за те, що буде за нами згодом,
за мить себе, за правду, за годину,
коли не стане навіть цього зойку,
і я подумав — ось вона кружина,
єдина із можливих біля Бога.

15-16 листопада 2о15

* кружина - околиця