Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...

2015