Побачиш тінь від ліхтаря самотнього,
що тишу заколисує, скріпить,
і світлоколо те захочеш взяти до кишені,
щоб притулити потім уві сні
до квітки, що даси коханій,
якої ще нема.

Почуєш, як співає зорям й небу вітер,
невидимі вітрила надимає,
і пісню горяну перекладеш на рими,
або без рим, але утвориш диво —
вірша у зорепадному намисті про кохану,
якої ще нема.

Пройдеш пахучий яблуневий сад,
де у квітках гудить життя бджолою,
і там зустрінеш силует у маревно-білястій димці,
(чи то щезає так, чи ще народжується у самоті),
з очима карими-блакитними-зеленими,
єдиної, коханої, твоєї,
якої ще нема.

11 серпня 2о15