Плывет в тоске необъяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада.

Иосиф Бродский

Цигарки вогник немудрящий
понад бруківкою спливає,
Хрещатик мій, як мудрий ящір,
подорожан під хвіст згортає,
шумують люди, як той явір
чи надра здиблені гірняцькі,
та певної немає яві
у цім горняті.

Пливе у тузі нез’ясовній
майдан незайманості, палав -
горить душа, уся назовні,
до того зранена, що зайва,
у неї спомин про осоння,
вона ж, як свічка в храмі божім,
серед снігів простоволоса
стоїть босоніж.

Усе навколо сяйвом плине,
музики грають на цівницях,
у чорнім смутку стигне іній
на звабному чолі столиці –
пиряє вогником бджолиним
таксі до ранку запізніле,
наспівує в грудях жаління
і зірка в душу сяйвом цілить.

Веселе, спрагле, непідспудне
в кохання бавиться юнацтво,
путани ходять поміж люди
і залюбки усім дивацтва,
та й дивом повниться повітря,
душа єдина цьому тара –
в передріздвянім темнім вирі
горять Подолу крутояри.

Вгрузають в темряву дерева,
напнулись суржик та білінгва,
усе хвилинне – несуттєве,
та навпаки – ледь не біблійне,
бо ллється мед з рудих тарелів
на цілий всесвіт світлофору –
горить комусь в кінці тунелю
на все на добре.

Передріздвяні вечорниці
пливуть у тузі нез’ясовній
на диво з лакомин цівниці,
на ласку справжнього осоння,
воно ж, мабуть, не за горами,
як в небі запашна хлібина
наспіє сонце над світами,
над Україною.

грудень, 2011