Я пам’ятаю озеро Хасан,
і не забуті – « ...холода, тревоги».
Веду у бій.
               Жадаю перемоги.
І дідові – « пилюка та туман»,
і бісові Ічкерія й Афган –
« мої сумні і радісні дороги».

І батько знав дорогу не одну
з Монголії рікою Халхін-Голу
і аж до макі* армії де Голля.
Я забуваю пекло на Дону,
але у цьому Дантовому колі
я повертаю
               у його
                             війну.

Як білофіни всипали червоним,
Росія забуває як на зло.
Тоді не до історії було,
коли і він командував загоном,
який до бою був чисельно повним,
а після бою... майже не було.
На перекличці кожен з новобранців
вигукував професію свою :
– Поет!
               Поет!
                          Поети – це уранці...
А ввечері – трикутники-скитальці**
ще понесуть печаль-журу свою.
Їх із походу вже і не чекали.
А на руках принесли трьох бійців...
« Развєдка боєм» – так це називали.
Були поети й безвісті пропали.
І де вони? У воду – всі кінці.

Із краю і до краю еСеСеРу
зібрали їх у чоту-батальйон.
Були це і червоні, і есери,
і українці – знані як бандери,
яких поляже не один мільйон.
Історія забула Маннергейма -
як воював і армію беріг.
Якби і ми по лінії до Сейму
єдналися у націю окрему,
то й нас би сатана не переміг.

А я усе пригадую забуте:
веселий під гітару менует,
і татове суворе, ледь почуте
і риторичне, – що́ із тебе буде?
А я візьми і вимови, – поет.
І зводячи усі кінці з кінцями,
коли за цими сивими роками
і наді мною грянула гроза,
я розумію, чом у мого тата,
який ніколи не казав багато,
одна-єдина
               капнула
                              сльоза.

               11.2015

* – макі – французькі партизани часів другої світової війни,
** – листами-трикутниками надходили повідомлення про смерть воїна на фронті.