І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.

І закрутилось знов веретено,
ожила мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.

Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,

і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...

Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,

всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!

Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.

2015