Сьогодні знов розлігся крик у тій сім’ї через дорогу.
З гаражних піднятих дверей котились каменем слова.
Завмерла вулиця, немов лякливий звір учув тривогу,
і з кожним поштовхом новим земна розходилась кора.

У чоловічий дужий крик вплітавсь слабкий жіночий голос,
та нищівна обвальна лють межі не знала й берегів,
він зупинитися не міг – і від прокльонів щось кололось,
немов важкий більярдний шар по жерсті вулиці гримів.

Він ревно дбає про сім’ю і сам займається ремонтом,
але неспокій із глибин чадними пасмами пливе.
У чорнім вихорі душі — торнадо моторошне «око»,
що в нім «крокуючий мертвець»* наосліп нищить все живе.

Обоє підлітків-дітей, немов слухняні автомати,
із пильним страхом стережуть шкарлупку спокою крихку,
одне бажання в них живе — зло потривожене приспати,
щоб зачаїлося воно з глухим гарчанням у кутку.

О, як мені цього не знать — рефлексу вдаваної смерті
в кільці невидимого зла, мов непробивної стіни!
...Як всі, закрию я вікно — напівприглушені і стерті,
нас не терзатимуть тепер діла тамтої сторони.

2015

*В самому центрі ( «оці») торнадо, очевидці кажуть, «тихо й задушливо, як у смерті».
За повір’ям, той, хто побачить у торнадо силует гігантського крокуючого чоловіка (Dead man walking), загине.