Вже більше 20 років, як її немає на світі. Тепер мені дивно — чому я раніше не надумалась написати про неї? Мабуть, тому, що вона стала частиною мого «сокровенного» — того, що присутнє у твоєму житті з самого дитинства і стає невіддільною частиною тебе, а про «сокровенне» мені не пишеться легко.
У той час раптом з’явилася мода на «англійські» школи, де мову вчили з першого класу, а також (для дівчат) — на заняття музикою і балетом. Не обминула ця мода й мене. Із вражаючою далекоглядністю мама подолала скептицизм батька і наполягла на одній із таких «спецшкіл». Щоправда, існувала важлива передумова —для того, щоб тебе прийняли, треба було пройти співбесіду із завучем, на якій належало продемонструвати своє володіння азами мови,успішно відповівши англійською на анкетні питання. Я до цих пір не розумію, яка була логіка цієї вимоги, але завдяки їй в моєму житті з’явилася моя перша, неофіційна, вчителька.
Вона була середнього віку, і від неї віяло жіночністю, вишуканістю й впевненістю в собі — комбінація, якої я раніше не зустрічала. Від неї ніби йшло сяйво, і життя при ній здавалось гарнішим і безпечнішим. Вона вчила нас групою —чоловік п’ять- шість дітей одного віку. Потім вона казала, що полюбила мене за мої великі уважні очі і нагадувала мені, як я розігрувала з хлопчиком із групи сценку «Пекарка й сажотрус», але я, на жаль, цього не запам’ятала. Лише уривки — скатерка на столі, навколо якого стоїмо ми усі й називаємо англійською різні меблі, а вона закриває відповідною карточкою їхні зображення на аркуші із намальованою кімнатою, її м’які манери і загальне відчуття присутності чогось вищого, витонченішого, ніж те,що я звикла бачити навколо себе.
Потім вона зникла з мого життя, але я й не помітила, тому що саме в цей час на мене «навалилось» інше — незнайоме й небезпечне. Була співбесіда із завучем —великим і якимось ніби втомленим, — на якій я перелякано щось белькотіла, була перша шкільна вчителька — сувора, похмура, передпенсійного віку жінка, яка одразу мене незлюбила. Вона цінувала в класі тишу й непорушність, а я була «кручена». Були довгі повернення додому за руку із батьком, який всю дорогу повчав, як треба поводитись у класі. Було, нарешті, найгірше — уроки «чистописания», які перетворювались для мене на боротьбу за виживання. Потім був переїзд, інша школа, де все було інакше, але все одно не було чогось важливого — не було свята.
Пройшло вже, мабуть, декілька років, коли я раптом згадала про вчительку і відчула неспокій через те, що вона зникла з мого життя без сліду й пояснень. Несміливо запитала в мами, в цілковитій впевненості, що координати назавжди загублено. Мама здивувалась, але скоро знайшла для мене номер телефону, і я подзвонила. Пригадала вона мене одразу, зраділа, і якось саме собою вийшло так, що після цього я почала часто до неї їздити і сидіти в неї годинами — вона не хотіла мене відпускати. Батько мій не схвалював цих поїздок, як і дружби з нею взагалі.
Не знаю, що вона в мені бачила. На той час я цілковито втратила дитячу чарівливість і безпосередність, була неговірка й нерішуча, носила окуляри, за скельцями яких очі здавались маленькими і змученими. Вона — моя вчителька —напівлежала на дивані, завжди вишукана й приваблива, навіть у немолоді свої роки, без слідів будь-якої косметики, але із вміло, по-жіночному, за допомогою кількох шпильок, укладеним волоссям, як колись, в юності, навчила її мати. Вона розповідала мені про буддизм, про досліди подружжя Кірліан, які фотографували біополе рослин, про своє перебування в Індії, зустріч із Рабіндранатом Тагором (наступного дня в газетах написали : «He was visited by one Russian”)...
Можливо, ні, звичайно, їй потрібна була аудиторія. Проте слухачем я була своєрідним. Мені, яка виросла в умовах радянської дійсності, можливість мандрувати по Індії, ночувати в тібетських монастирях, купатися в гарячих (а поруч — холодних) джерелах Монголії, жити в Парижі (але про Париж вона чомусь згадувала мало) звучала чимось абсолютно нереальним. І вона, і розповіді її здавались уривками арабських казок, фантастичними, але чужорідними — такими, що навіть не треба ні про що розпитувати. Так, ніби закони жанру цього не передбачають. Я й не розпитувала — ніколи й ні про що. Я виходила від неї дещо очманіла, зачарована, але знайома реальність різких голосів, потрісканих асфальтів, забитих тролейбусів і деренчливих трамваїв швидко повертала мене до справжньої, чесної реальності радянської людини. В цьому навіть була якась втіха. Це не була примарна, невизначена, сумнівна реальність емігрантки.
А вона була емігранткою, я це вже знала. Вона була російською емігранткою, яка втекла від революції, а потім повернулась. Себто вона була...ну...ніби зрадницею... чимось у цьому роді, і хоча часи були ліберальні і я її любила, все одно вона була не зовсім нашою, і мені до її розповідей треба було ставитись обрежно...не піддаватись, так би мовити...Справа не в тому, звичайно, що я була комсомолкою, це була чиста формальність, в комсомольські ідеали тоді ніхто вже не вірив, та й усі ми знали на той час, що руки й дії радянської влади не завжди були чистими, але наміри...наміри ... завжди були...чисті.
Поступово я узнала, що в неї було кілька чоловіків. Більше, ніж кілька, і якщо першим чоловіком її був строгий і порядний російський німець, з яким вона познайомилась у поїзді в 16-річному віці і втекла до нього з нестримної любові, покинувши батьківську сім’ю (маму вона не любила й називала «черницею» через фанатичну релігійність), то подальші заміжжя були, мабуть, доступним їй способом виживання. Від німця вона народила хлопчика,і той же німець навчив її фрази «чесним бути вигідно», яку вона часто вживала. Його вона згадувала найбільше (моя бабця колись казала «перший чоловік — то рідний» — може, дійсно так?). Далі все ставало якимось невизначеним. Вона поїхала до Монголії лікувати «жіночі хвороби», тим часом в Росії вчинилась революція, вона не могла (або не хотіла, або боялась) повернутись — і шлях її проліг у світи. Часом виринав той факт, що чоловік її на той час уже покохав іншу, що всі вони поводили себе дуже цивілізовано, зберегли дружні стосунки, і дворічний син, коли вона поїхала на лікування, залишився з чоловіком і його новою дружиною. Але в її спогадах, як я бачила, друга сім’я чоловіка не мала місця — він, її ментор, чоловік-батько, назавжди залишився «рідним».
Потім був Владивосток, де вона слухала лекції знаменитих професорів і відвідувала школу «босоніжок» — одну із тих, що були засновані Айсидорою Дункан. Вона бігала разом з іншими боса по паркету, у легких, подібних на туніки, сукнях, із шарфами, які тріпотіли в повітрі, виявляючи світові вільну й пристрасну душу.
Вона завжди вірила, що в одному з минулих життів жила у Давній Греції, тому що їхній одяг здавався їй найприроднішим і тому що в молодості її переслідував один і той же жахливий сон: ніби вона лежить на лежанці і раптом бачить, як куток стелі над нею вкривається тріщинами, вигинається і починає обвалюватись. Тоді вона зривалася із справжнього свого ліжка, не прокидаючись, вибігала у двір або вискакувала у вікно (через те, де б вона не була, вона завжди просила перший поверх). Там її, напівбезтямну, знаходили стривожені працівники готелю або господарі, в домі яких вона, бувало, ночувала. Вона запитувала й водночас переконувала мене: «Раз я ніколи не бачила землетрусу наяву, але так чітко бачу його уві сні, значить, я колись це вже пережила?»
В Індії вона відкрила для себе буддизм, в якому, нарешті, знайшла себе. Вона твердо вірила, що тіло — це тільки оболонка, від якої врешті-решт втомлюєшся, і вона навіть рухами показувала, як сильно їй хотілося її зняти.
Не скоро я здогадалась, що було у Франції. Там вона вкотре вийшла заміж за француза із дзвінким, мелодійним, як спів жайворонка, прізвищем. Здається, він був досить багатим. На той час, судячи з фотографії, вона вже була тією привабливою (хоча й молодшою), із теплою усмішкою, що випромінює щастя, жінкою, якою я узнала її пізніше. Крихта по крихті, з різних, на протязі років зронених недомовок, узнала я про сина-красеня, який був в її чоловіка, про якусь давньогрецьку трагедію, про скандальне розлучення, про...
Я не знаю, що було потім. Це вікно — від її розлучення до прибуття у Радянський Союз (із тим жайворонковим, вкрай недоречним прізвищем) — скільки років воно зайняло? Що спонукало її повернутись? Вона казала потім, що це була ніколи не згасаюча надія віднайти загубленого сина, або чоловіка, або хоч щось про них узнати. Був також післявоєнний заклик Сталіна до емігрантів повернутись із обіцянкою амністії. Була, можливо, просто матеріальна скрута, відгомін скандалу, неможливість влаштуватись...
Одного разу вона дала мені почитати рукопис. Це були спогади її життя від часу повернення на батьківщину до повернення з таборів. Виявляється, вона писала, писала з дивними, архаїчними мовними зворотами, не дуже грамотно, своїм розбірливим, подібним на штакетник, почерком. Хтось колись сказав їй, що саме з’єднання між літерами роблять почерк нерозбірливим, тож вона звела їх до мінімуму, випередивши моду на «printing», яка існує зараз на Заході. У цих мемуарах вона вивела себе під іменем Ірени.
Я читала ці мемуари, і, як завжди, ставилась до всього написаного з легкою недовірою. Я читала про те, як Ірену, разом із такими ж емігрантами, що повернулись, оселили в маленькому, заваленому снігом, містечкові, на квартирі, і як щовечора вона знаходила сліди того, що її господиня порпалась у її речах, але нахабно це заперечувала, відводячи очі. Прибульці—«замасковані вороги» або просто «буржуазно-несвідомі»-- зобов’язані були ходити дивитись радянські фільми, і одного разу вона необережно на цю тему пожартувала. Наступного дня її було заарештовано.
Її тримали у камері з багатьми іншими жінками, а вночі викликали на допити. Слідчий вдавався до хитрості — коли її приводили, він продовжував довго щось писати у своїх паперах, часом з годину або дві, а вона повинна була непорушно сидіти перед ним і чекати. Більшість людей врешті-решт знесилювалась, втрачала концентрацію, починала нервувати, і всі наперед заготовлені відповіді й пояснення «вилітали» в них із голови. З нею було інакше. Вона заспокоювалась.
Вона вміла знаходити способи вижити — як і тоді, коли їх, голодних жінок, стиснутих у задушливому, смердючому вагоні, везли у табір і час від часу кидали їм суху солону рибу, але не давали води; тоді вона збирала силу волі і стримувалась, у той час, як інші накидались на їжу, а потім вили від спраги й бились у двері.
А поки-що вона спокійно дивилась на слідчого, і коли він підводив голову, вона усміхалась. Він задавав їй питання на кшталт: «Якщо ви не шпигунка, то що змусило вас приїхати у Радянський Союз?» — очевидно, не вірячи поясненню про сина. Вона резонно відповідала: «Ви вважаєте, що у Радянський Союз не можна приїхати інакше, як із шпигунськию метою?», від чого він нітився і замовкав. Навіть через багато років, коли вона розповідала мені про це, очі її лукаво блищали і вона задоволено сміялась.
Одного разу він повів її за собою. Він відкрив двері сусідньої кімнати. Меблів там майже не було. Що було, так це кров. Уся кімната була залита кров»ю. «З вами буде те ж»,— сказав їй слідчий,— якщо не признаєтесь».
Тїєї ночі вона виробила план дій. Вона знала, що не витримає тортур. Вона знала, що не зможе жити, обмовивши невинних людей. Тому вона вирішила вмерти. Її віра забороняла самовбивство, але вона вважала, що в такому розрізі — пожертвування собою заради інших — їй це проститься. Іншого виходу не було, і вона заздалегідь обмацувала краї лінз, видавлених з окулярів, які в неї чудом не відібрали.
Наступного дня була очна ставка із однією з її знайомих. Щоб врятувати себе, людина здатна обмовити кого завгодно, і все ж...Так, вони говорили тільки про косметику — про тони помади й пудри. Ще про фасони платтів. Можливо, про чоловіків. Ні, про політику — ніколи.
Їй не знадобились загострені скельця від окулярів.
У той день, коли її повели до суду, вона дуже мерзла. «Ірена стояла в коридорі під вартою перед дверима кімнати, куди її повинні були ввести, у своєму легкому жакетикові і тонких панчохах, і холод пронизував її до кісток». Цьому відчуттю холоду і намаганню зігрітись було присвячено кілька сторінок. Далі розказувалось, як її ввели до кімнати, де сиділо троє людей, щось зачитали і вивели. Це зайняло не більше п’яти хвилин.
У таборі найтяжче було переносити знущання й кпини «блатних». «Ты не яички, а картошку перебираешь, интеллигентка!» — глузували вони. Коли йшли на роботу, одна — чергова — залишалась в бараці. В її обов’язки, крім прибирання, входило наносити відрами й нагріти діжки води для тих, хто повернеться з роботи. Вона наносила й нагрівала, але перша група поверталась раніше і використовувала всю воду, не слухаючи її заперечень. Друга група накидалась на неї з лайкою і кулаками.
Що її врятувало — так це театр. Табірне начальство полюбляло вистави. В ній відчувався певний рівень культури, і її взяли в театр, де вона придумувала й шила костюми та декорації. З обрізків тканин вона почала робити ляльок, одну з яких зберегла й показала мені. Вона довго думала, як зробити очі ляльок «живими», а потім здогадалась наносити крихітну краплю білої фарби на їхню «рогівку» — це одразу надавало очам природнього блиску. Як би я зараз хотіла мати цю ляльку з її блискучим, живим в табірному пеклі поглядом!
Прийшла смерть Сталіна, а з нею — амністія. Безпритульна, вона не знала, куди їй їти. Одна єврейка з ув’язнених,смутна й мовчазна, якось зрозумівши її проблему й пройнявшись співчуттям, крадькома дала їй адресу своєї сестри, яка могла їй надати притулок. Так вона опинилась у Вінниці і влаштувалась у будинок сліпих, де вона обмивала пацієнтів і водила їх на прогулянки.
Один із них, набагато старший від неї, запропонував їй одружитись. У цьому шлюбі було щось...Якась можливість вчинити згідно із приписами її релігії, будь-якої релігії. Можливо, вона думала про карму. Саме в цей час вона зустрічалась із іншим — молодим і красивим, але, як вона мені потім розповідала : «Я запитала себе — кому із них я більше потрібна? За того я й вийду». Так і сталось. Вона доглядала за чоловіком до кінця його днів.
На цьому її спогади уривались. Я так і не узнала, що закинуло її в наше місто...
Я закінчила читати із змішаним відчуттям. На той час я ще не читала ні разючої монументалістики Солженіцина, ні «Дітей Арбата» Рибакова, ні Варлама Шаламова, ні «Рубали ліс» Лариси Крушельницької — нікого з плеяди тих, хто сам пройшов хресний путь або уявив себе на місці назавжди замовклих, розтоптаних, закатованих. Моя юність припала на час, коли застій в країні був безсумнівним (питання було лише — як довго ще все це протягнеться), якісь помилки в політиці партії визнавалися, але загалом невдачі побудови соціалізму здавалися скоріше результатом надлишку ідеалізму з боку «основоположників», хорошого, ленінського ідеалізму, якого люди не виправдали. Себто в теорії все було правильно задумане, але от люди — ну що з ними зробиш! — несвідомі: крадуть, лінуються, обманюють систему як тільки можуть. Як би там не було — вважала більшість — але ідея соціалізму, а в майбутньому — комунізму (до якого, вже було ясно, не дійти) була гуманістичною. Незважаючи ні на що, навіть на Сталіна...
Я могла ще якось повірити у хазяйку-шпигунку (хто не знає, що є підлі люди!), в атмосферу підозр і недовіри до тих, хто повернувся «звідти» ( надто вже відрізнялись вони від рядових радянських громадян), у пронизливий холод в будинку суду (часи повоєнні, розруха), у недбале, жорстке ставлення до в’язнів (такий вже звичай у народу — страдника, але в душі він добрий), але я не могла повірити у залиту кров’ю підлогу, у похмуру погрозу, що «це ж буде і з вами», у те, що хтось із «наших» радянських правоохоронців катував людей.
Я мовчки повернула їй рукопис. Здається, вона запитала мене про мої враження, і я чесно сказала їй, що не вірю у ці «плями крові» (соромлячись, що я мушу ловити старшу, шановану людину на наклепі на нашу з нею — тепер уже спільну — країну). Вона спробувала заперечити, що це правда, але потім зупинилась і перевела розмову на інше. Можливо, саме тоді вона згадала... Батько в мене був слідчим. Щоправда, часи вже були інші, та й до "політичних" він ніякого відношення не мав.
Багато б я зараз віддала за той рукопис! Тепер, заднім числом, я розумію, що вона його мені дарувала — адже більше не було кому. Вона мені дарувала спомини про самий тяжкий і небезпечний період свого життя просто для того, щоб я про це знала.
Я і, може, ще хтось.
Потім, на протязі років, вона багато дарувала мені інших рукописів — копій: надрукованих на тонесенькому папері (щоб більше помістилось у машинку) колекцій віршів дореволюційних поетів, пародій («Парнас дыбом» та ін.), творів зарубіжних авторів, і наших — тих, про яких мало хто чув. Для цього, випросивши гроші на дорогу в останнього свого чоловіка, вона приїжджала до Києва і з ранку до пізнього вечора, до самого закриття сиділа в читальному залі бібліотеки, від руки переписуючи із книг, які не видавались на руки, сторінку за сторінкою у товстий зошит своїм, подібним до штакетника, почерком. Приїхавши додому, вона передруковувала із зошита на аркуші тонкого паперу, робила палітурку із шкірзамінника або пластика , зшивала, наклеювала вирізану з журналу квітку і зроблену таким чином книжку дарувала. Так, у той далекий час, я одержала перший свій примірник «Мастера и Маргариты», який, незважаючи на поганий друк і наскрізне просвічування майже прозорих сторінок, читала дві ночі—до ранку—заходячись від сміху, у повному екстазі.
Таких подарунків було багато, і все ж я найбільше жалію за тим, про Ірену, її власним, напівграмотним рукописом.
Коли вона померла, майже сліпа від крововиливу в сітківку ока, після тяжкої й довгої хвороби свого останнього чоловіка, якого вона мусила сама волочити до ванни, щоб покупати, а потім з великими труднощами витягувати («Ніхто не хоче помогти, навіть за гроші»--скаржилась вона на сусідів, які вважали це нижче своєї гідності), квартирантка—молода жінка, якій вона відписала квартиру й гроші — викинула її папери на смітник. Інших речей у неї було мало. Вона вірила в те, що після певного віку речі треба не збирати, а роздавати.
Я була далеко і узнала про її смерть по телефону. Пам’ятаю, мама зробила паузу і тихо сказала мені, що «С.В. померла». Я довго й надривно плакала в коридорі гуртожитка. Хтось навіть підійшов мене втішати.
Мені так і не вдалося впросити квартирантку поставити на її могилі простий пам’ятник ( з оплатою наполовину — вона і я). «Вона хотіла без пам’ятника» — чула я у відповідь з телефонної трубки. В кінці розмови вона все ж пообіцяла про це потурбуватись, але нічого не зробила
Її могили тепер не знайти. Можливо, вона дійсно так хотіла — зникнути назавжди. В її космічному світобаченні це існування було лише миттю, на якій не слід затримуватись. І все ж вона залишила мені кілька фотографій і стос саморобних книг-зошитів, які змінили моє життя і які я чомусь і далі вожу із собою. В мене давно є книга «Мастер и Маргарита» , випущена в типографії на якісному папері, але я не можу викинути той перший, майже нечитабельний, примірник, який колись приніс мені стільки радості.
Тепер, приїжджаючи на кладовище, я знаходжу будь-який линялий дерев’яний стовпчик із іржавою табличкою на могилі, за якою ніхто не доглядає, і кладу на неї квіти.

Післямова
Ні сина, ні чоловіка вона не знайшла. На її численні запити відповідали, що про людей, які пропали безвісти під час революції та громадянської війни, держава інформації не має і відповідальності не несе.