Твої кораблі уникають давно мого порту,
Гострі мушлі морських гребінців застрягли в аорті,
Крила чайок самотніх, сумних обсипала сіль,
У човна твого першого вже заіржавлений кіль.

Не біліють вітрила під сонцем похмурим моїм,
Поза обрієм кілька століть вже не куриться дим,
А у мене в душі б'ється думка єдина (остання):
Хтось розіб'ється тут неодмінно за мить до світання.

У покинуту гавань твої не прийдуть кораблі,
Сіль із моря лежить, наче сніг, на пустельній землі;
Кров з моєї руки пересолена тихо тече,
Я покинута, але жива хоча б трохи іще.

Я третину життя не дивилась на твóї фрегати –
Все одно моїм дошкам гнилим їм нема чого дати.
Для твоїх кораблів не існує давно мого порту,
Напівзсохла медуза застрягла чомусь у аорті.

05.2016