1

В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху воду-прохолоду:
Навіть Спас зачервонів,
Забринів серцями зерен
В яблуці і в кавуні,
В ягідках колючих тернів
І калин в бережині…

Бережімо ж мить спасенну
Спасорадісного дня
І країну цю пісенну,
Що вкраїнство осіня
Синьо-жовтим вічним стягом
(В світі ж іншого – нема),
І любімо до нестями
Почуттями усіма!


2

Людмилі Скопенко

Що за вечір, ні, не вечір –
Ве-чор-ни-ці!
Серед ночі в Гончарівці,
В Спасодень
Молодесенькі дівчата
Й захмелілі молодиці
Безоглядно запірнули
В море танців і пісень.

Вже й не літо,
Але й, видно, ще не осінь,
А така собі пора перехідна:
Закінчилась косовиця,
Почалась золотокосінь,
Листошерхітна багрянь
І жовтизна.

Мати знов помолоділа,
Ну, а донька
Подорослішала:
Де між ними грань?!
Безнадійно-мелодійно
Закрутилась голівонька
Тій – від спогадів,
А тій – від сподівань…


3

Молодичка з Богучара
(Мимоволі яничара,
Перебіжчика не з власної вини),
Ой, руда – мені не пара, –
Заміцна для мене чара
Не вина,
Що так дурманить, –
Таїни…

Заміни платівку, хлопче,
Бо руда мене затопче,
В цьому танці,
Де панує імпровіз, –
Хоч не пара (лиш за віком),
Вправно крутить чоловіком,
Що без візи необачно так поліз
В гречку іншої держави,
Щоб собі добути слави
Джигуна – не вайлуватого хохла,
А вона ж таки в ударі, –
Каже: «В нашім Богучарі
Я хохла не одного вже затовкла»…

В Богучарі ж, безумовно,
Автохтонів наших повно,
Бо відомо ж: український Богучар,
Він у нас – поза законом,
Бо ж «богує» за кордоном,
Бо ж він справді мимоволі –
Яничар.

А руда поводить бюстом
І своїм бентежить «чувством»
Нестійкі мої вкраїнські почуття…
Не старайся, богучарко:
Непитущий я –
Без чарки
Без пуття я вже не втрачу
Самостійного буття!

А вона собі сміється
Так, неначе віддається,
Так, немовби піддається
Вся – під мій протекторат,
І мені так жарко й жаско:
Що ж бо робить «Слобожанський
Спас» –
Медовий і бідовий сват?!

Богу – чарочка маленька,
Й знов моя Вкраїна-ненька
На цілісінькі століття
Підпаде під Богучар?!
Хоч спокусливі колінця
І бентежать українця,
Не надійся, богучарко,
На всевладну силу чар!


4

Зачервоніло й насправді плесо
Ріки Червоної –
Багрянець вод…
Народна Лілія Сандулеса
Зійшла зі сцени,
Пішла в народ,
Така всім рідна,
Близька, не панська,
Ледь-ледь циганиста, запальна,
Та не російська й не молдованська,
А українська ж таки вона!
Своєю визнали всі слобожани,
Всі сватівчани:
«Це ж наша стать!»
Всі загорілись одним бажанням
Леліять Лілію і обіймать…

Вона ж – народна,
Вона ж – нарядна,
Вона ж – всім рідна і дорога!..

Вирує радістю безоглядно
Ріка Червона в синь-берегах…


5

Цей медово-мелодійний
Слобожанський Спас
Обігрів і обнадіяв
Сьогоденно й про запас
Сподіваннями на краще
(Все найгірше – відійшло),
Не лишив напризволяще
Жодне сватівське село.
Прогулявся він полями,
Обійшов луги,
Й разом з ним пісні гуляли,
Аж дзвеніло навкруги!
І в Петрівці, і в Хомівці –
Небувалий злет:
Виявляли українці
Свій менталітет!
Дивувались росіяни:
«Де ж поділися хохли?!»

… Зорі щиро так сіяли,
Бджоли втішно так гули,
Так засватано-наївно
Усміхалась далина,
І ріднішала Вкраїна,
В світі цілому – одна.


6

Дві ночі Сватове не спало –
Від малюків до стариків
Старалося – пісні співало,
Стирало в танцях дзвін підків.

І спати зовсім не хотіло,
Хоч світ натомлено примерк:
Все леготіло, гоготіло,
Як в небо вдарив феєрверк!

Пливло над простором і часом
Чудове свято молоде,
Що звалось «Слобожанським Спасом»,
Таким спасенним для людей.

Хороше все – напередодні,
У щонайближчім майбутті,
І не порушать біди жодні
Народні звичаї святі!

2003