Кажуть часто сторонні: "Дивачка ж ти!
Полишай все! Лети в кращі виміри!
Зачиняй, забувай, заблокуй, зітри ...
Так не треба тобі! Не з твоїм рівнем так!"
Інші пишуть: "Цінуй свої сили й час!
Досить твОїй душі вакханалій цих!
Поспішай, щоб втекти, поки день не згас,
Хоч за край Землі, хоч і в Австралію!"
Добрі люди порадять: "Не можна так!
Все життя - на алтар покликанню ...
Самовідданість ця - божевілля знак!
Жити тільки для себе не звикла ти!"
Найдобріші підкреслять: "Ох, простота!
Вимагати свого і не спробує ...
Анекдоту підґрунтя - наївність ця!
Скрізь - обов'язки, все виконує!"
Вдячна їм за турботу та щирий гнів,
Та для них є єдине зізнання:
Є в житті щось таке, зрозуміле без слів,
Що тримало і в рОки цькування.
Не закон ... чи закон, та неписаний ...
Як рукописів свіже вугілля,
Як у Всесвіт сигнал надісланий:
Нагорода - за кожне зусилля.
І не правило ... певно, істина ...
Що крізь темряву світлом проб'ється,
Вмита сонцем й сльозою чистою:
Кожна справа луною озветься.
Ось тому, хоч би що там, а впевнена:
Вщухне заздрість, а з нею - все темне.
Ніби душі від мрій відокремлені,
Всі зусилля - завжди недаремні.
(Марина Лучицька, 13 липня 2016 року)