«Яке все сіре і втомлене!
Два кінських ока величезних
І дві зіниці моїх малих…»

(Федеріко Ґарсія Лорка)

А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
А мені – вершнику – торбу наповнену часом
І то не хвилинами. Вічністю. Хоч і торба латана.
І подерта-роздерта зорями – тими, що над Океаном,
Що світили Колону-мрійнику чи то морекроку.
А ти, Федеріко, такий же аміго, як той –
З очима сумними і бородою куцою,
Провісник усіх ідальго майбутнього (епоха мельників).
Всі ми такі – волоцюги-безхатьки, вершники
На дорозі (ковтати пил і про воду прозру мріяти),
Як той – недоречний, як ми – не сучасники. Часу.
А Ернест як завжди – милування дійством кривавим –
Бика на арені – залізом у серце, кров на пісок.
І війни півслова на клапоть паперу, доки є час –
Між пострілами. Між сафарі страшними і чаркою,
Що палить вогнем над рівниною наших спогадів.
Федеріко. Доки мигдаль відцвіте, вже й по вечору:
А ти кажеш: «Дон Педро», а ти кажеш: «Місяць
Шукає своє відображення, плинь, річко, плинь…»
А мені - вершнику - тільки б назад не вертатися
До оцього дому неіснуючого, до цих каменів-якорів,
А мені, вершнику на цих дорогах втомлених,
На цих каменях смерті-мовчання тільки б не згадувати,
Тільки б забути. І коню-схизмату на вухо прошепотіти:
«Ми приречені…»