В часи давні, старожитні,
Сивиною ніби вкриті,
Під шатром небесно-синім,
Розстелилася рівнина.
Без кінця лежить, без краю,
Малахітом трав буяє,
Явори, буки, смереки,
Величаються здалека.
Наче срібні плинуть води,
В них форель стадами ходить -
Сила риб малих, великих
Повнить там потоки й ріки.
Сонце сяє, вітер віє...
Все життю навкруг радіє,
Веселить та бавить очі.
Тільки що це? Грім грохоче?
То не грім! Володар краю,
Де усе так надихає,
Дужим кроком спішно йде.
Від ходи земля гуде.
Хто він? Велетень! Всяк знає,
Що ім’я Силун він має,
Що ґаздівство - його хист,
Полюбляє розкіш, лиск.
У палаці проживає,
Ну, а той до хмар сягає,
Білий мармур, як то з піни, –
Це міцні палаца стіни.
Розкошує тож господар,
Широченні гарні сходи
До кімнат ведуть без ліку.
Їх пишноти тішать пиху.
День у сріблі, ніч у златі -
Ніжиться в коштовних шатах.
Слуги пану догоджають,
Килими до ніг встеляють.
Ходить ґазда килимами,
Їсть смачні добірні страви.
А тим часом бідні слуги
Нидіють у мзерних зрубах.
Бо не хоче велет лютий,
Сморід поту всюди чути.
Дідич статки поважає -
Гроші запаху не мають.
А зітхання, тихій стогін
Вітер лиш почує,
Як у полі й при худобі
Біднота працює.
Безліч панської худоби:
Вівці, коні,свині,
Буйволи, воли, корови -
Ходять по долині.
У ставках - качки та гуси,
Тьма курей на фермах.
І за всім цим слуги мусять
Доглядати ревно.
Доглядати, хліб ростити,
Землю обробляти,
І при цьому ані волі,
Ані благ не знати.
Тільки праця, важка праця,
Зраночку й до ночі,
А шоб волю людям дати,
Велет, бач, не хоче.
Хто ж тоді йому багатсва
Заробляти стане,
Як повалять люди рабство
Й Силуна зоставлять?
Поміж челяді отої
Був Карпо Дніпровський
Від Дніпра прийшов по долю -
Впав у рів холопський.
Десять років, як покинув
Рідний дім, матусю.
Вже двадцятий хлопцю зринув -
Ще не повернувся.
Ані грошей, ані волі
Він тепер не має,
Працював за кращу долю,
А життя втрачає.
Мав підтримкою для неньки,
Замість батька стати,
Був хлопчина ще маленьким,
Як його він втратив.
Хтів віддячити матусі
За турботу сталу,
Та не може повернутись,
Тут бажань замало.
Нелюд грізний править краєм,
За людьми слідкує,
А буває, що й ночами
Топіт ґазди чують.
Ось такої якось ночі
Вийшов хлопець з хати -
Подивитися на зорі,
Щось обміркувати.
Раптом бачить – тінь майнула...
Упізнав тут пана,
Та й надумав, що година
Перемов настала.
Силуна Карпо окликнув,
Привітався чемно.
Ще сказав, що не посмів би
Мовити даремно,
Але час йому додому,
До свого вже краю,
Де на нього десять років
Матінка чекає.
Що просив би вельми пана,
Дати розрахунок,
Щоб піднести ненці гарний
Цінний подарунок.
Та на всі його прохання
Ґазда лиш злостився.
І Карпо в своїх жаданнях
Теж не поступився.
Хлопець мужній, справедливий,
Серед слуг у шані,
Не хотів терпіти далі
Всі оті знущання.
Промовляв більш не від себе,
Від усіх злиденних,
Що несли ярмо вже ледве
На плечах стражденних.
Гримнув яро велет грізний:
- Не діждетесь плати!
Бунтарів я звик зазвичай
В прірву відпускати!
Очі кров’ю налилися,
Хлопця підіймає
Та об землю, озвірівши,
Ним щосил вдаряє.
Але марно він старався
Той і не забився,
У землі великий вибій
Тільки утворився.
А Карпо отримав силу,
Що звернув би гори,
І була ота вся сила
Ворогам на горе.
Від землі вона дісталась
Хлопцю за страждання,
Щоб віддячив Силунові
За брехню й знущання.
Тож, тепер Карпо тримає
Ворога за барки,
Б'є щомоці ним об землю,
Припинивши сварку.
Б’є один раз, за ним - другий...
Земля стогне, рветься...
І Силун у те провалля
Кубарем несеться.
Над собою вже не бачить
Сонячного сяйва,
Бо розколину безкраю
Вмить земля стуляє.
Гатить землю кат руками,
Тузає ногами,
Головою ще штовхає...
Всі потуги марні!
Не бажає справедлива
Ката випускати,
Перед деспотом жорстоким
ХОди відкривати.
Вигинається від сили
Силуна ударів,
Де була колись рівнина,
Гори раптом стали.
Де Гуцульщина - найвищі,
Хмари підпирають,
Їх тепер Гуцульські Альпи
Люди називають.
Зник палац у прірві з катом,
А на тому місці
Гарне озеро з’явилось,
Звати Синевірське...

Зажили тож вільно люди,
Вчаться ґаздувати,
А ті гори, на честь хлопця,
Нарекли Карпати.